Професор Петро Максимович Киричок

Киричок

КИРИЧОК Петро Максимович (07. 07. 1921, с. Червоне, нині Широків. р-ну Дніпроп. обл.) – літературознавець. Д-р філол. н. (1989), проф. (1989). Учасник 2-ї світ. війни. Бойові нагороди. Закін. Криворіз. пед. ін-т (Дніпроп. обл., 1950), де й очолював 1953–55 каф. укр. літ-ри та філол. ф-т. Від 1955 – у Таврій. ун-ті (Сімферополь): декан істор.-філол. ф-ту (до 1960), водночас зав. каф. укр. мови та літ-ри (до 1974) і каф. укр. літ-ри (1974–80), проф. (від 1989). Досліджує укр. класичну драматургію, творчість Т. Шевченка, розвиток укр. культури в Криму. Упорядник і автор коментарів до 3-том. вид. творів І. Карпенка-Карого (К., 1985).

Пр.: Марко Кропивницький: Крит.-біогр. нарис. Сф., 1961; Марко Кропивницький: Життя і творчість. К., 1968; Марко Кропивницький: Літ. портрет. К., 1985; С. В. Руданський – поет, лікар, громадський діяч. Сф., 2002; Марко Кропивницький в Криму. Сф., 2002; Степан Руданський і Крим. Сф., 2004; Обдарований словом і духом (сучасне прочитання життєвого і творчого шляху Г. С. Сковороди). Сф., 2004; Крим і українська театральна культура. Сф., 2005; Національної духовності сіяч. Сф., 2005; Крим літературний. Сф., 2006; Слово Т. Г. Шевченка на фронтах другої світової війни. Сф., 2006.

М. Я. Вишняк

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=6452

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

СУЧАСНЕ ПРОЧИТАННЯ ПОЕМ С.РУДАНСЬКОГО “МАЗЕПА, ГЕТЬМАН УКРАЇНСЬКИЙ” ТА “ІВАН СКОРОПАДА”.

ПЕТРО КИРИЧОК

доктор філологічних наук

 СУЧАСНЕ ПРОЧИТАННЯ ПОЕМ С.РУДАНСЬКОГО “МАЗЕПА, ГЕТЬМАН УКРАЇНСЬКИЙ” ТА “ІВАН СКОРОПАДА”.

 Глибоко проникаючи в сутність життя, психології, моралі, зви— чаїв, культури і мови українського народу, С.Руданський намагався поетично осмислити і його історію. Він прекрасно розумів, що укра_їнський народ у процесі свого багатовікового розвитку витворив свою демократичну державу, яка після “входження” в 1654 році до складу Росії втратила ознаки державності і стала фактично колонією. Розуміючи підневільне, рабське становище українського народу, якого російський царизм позбавляв навіть елементарних людських прав, Руданський, ще будучи студентом Петербурзької медико-хірургічної академії, починає вивчати праці, які стосуються історії України, поход_ження українського народу. Особливу ж увагу він звертає на один із найскладніших періодів розвитку української державності, це – період утворення, розвитку і занепаду гетьманської влади в Україні. Цю проблему поет намагається осмислити за історичними працями: “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського, “История Малороссии” М.Маркевича, “Деяния Петра Великого” І.Голікова, історичні праці Вольтера “История Карла XII” і “История России при Петре Великом” та інші. Саме вдумливе усвідомлення історії України, її стосунків з Росією та іншими країнами дозволило С.Руданському лише за один 1860 рік написати шість історичних поем – “Мазепа, гетьман україн_ський”, “Іван Скоропада”, “Павло Полуботок”, “Вельямін”, “Павло Апостол” та “Мініх”, які належно ще не оцінені літературознавцями. Посилаючись на вислів 1.Франка, який зазначав, що: “Думка – написа_ти поетичну хроніку гетьманщини, – думка смілива. Але виконання її у Руданського вийшло зовсім школярське, майже без ніякої поетичної стойкості”_, вони відносять їх до творів “малохудожніх”, в яких, мовляв, “некритично переповідаються епізоди “Истории Малой России” Д.Бантищ-Каменського та “Истории Малороссии М.Маркевича”_. Окремі літературознавці докоряють письменникові за те, що він “…не зміг намалювати у цих поемах правдиві історичні картини, показати народні маси в історичній боротьбі…”, що “змалювання історичних подій поет підмінив біографічними нарисами життя окре_мих осіб, які в багатьох своїх епізодах не відповідають дійсності”_, а минуле України, “її взаємини з Росією…в поемах викривлені, перекручені”_.

Думається, що літературознавці і науковці різних поколінь не приділяли належної уваги об’єктивному осмисленню історичних поем С. Руданського, не зуміли або ж свідомо де хотіли побачити в них отієї, за висловом І.Франка, “сміливої думки” і давали їм оцінку,

яка випливала з ідеологічних більшовицьких постулатів, позначених негативним ставленням до українського народу, його історії й ви_датних державних діячів минулого України, діяльність яких на дого_ду імперським шовіністичним можновладцям всіляко знецінювалася і шельмувалася.

Віками, як відомо, опорочувалося й ім’я українського гетьмана Івана Степановича Мазепи, що було відомо С.Руданському з історич_ної, політичної і, навіть, духовної літератури, до осмислення якої він підходив вдумливо, об’єктивно і критично, враховуючи при цьому фольклорні перекази й художні твори, присвячені І.Мазепі, письменників різних літератур. До зображення постаті І.Мазепи С. Руданський підходив з позицій реалістичних і демократичних, орієнтуючись перш за все на його дії і вчинки, які були спрямо_вані на утвердження державної самостійності України. Заслуга С.Руданського, цього тоді двадцятишестилітнього поета, полягає в тому, що він у надзвичайно складні часи для України і її народу зрозумів, що І.Мазепа був визначним державним діячем і політиком свого часу.

Хоча поема “Мазепа, гетьман український” і має вельми відчут_не романтичне забарвлення, все ж її сюжет сприймається не відда_леним, а наближеним до справжніх історичних подій. Образ І.Мазе_пи у С.Руданського, – як, приміром, і у Байроновій поемі “Мазепа” /1818/,- поетичний, психологічно достовірний, а отже і реалістичний. Одначе С. Руданський в зображенні багатогранної діяльності українського гетьмана саме як державного діяча більш схильний до його художнього відтворення О.Пушкіним/поема “Полтава” -І829/, ‘ який зумів підмітити найголовнішу сутність цієї постаті – домог_тися повернення Україні втраченого державного статусу, вирвати

її з-під колоніальної залежності. Досить показовим у цьому від_ношенні є його зізнання Марії:

Мария:

Нет, объяснись без отговорок

И просто, прямо отвечай.

Мазепа:

Покой души твоей мне дорог,

Мария, так и быть: узнай.

Давно замыслили мы дело;

Теперь оно кипит у нас.

Благое время нам приспело;

Борьбы великой близок час.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

 

До речі, відзначити, що О.Пушкін у поемі не називає Мазепу зрадником свого народу. Він, власне, відтворює лише позицію Петра І, який інакше і не міг оцінювати українського гетьмана, що став на перешкоді зміцненню й розширенню кордонів Російської імперії.

Безперечно, що поему О.Пушкіна С.Руданський знав. Йому, зви_чайно, імпонувала оцінка Мазепи в поемі “Полтава” як вдумливого державного діяча, що вболівав за долю свого народу, своєї держави. І вже в самій назві своєї поеми – “Мазепа, гетьман український” – С.Руданський підкреслює величність і незвичайність цієї державної постаті, до якої він ставиться з великою повагою і любов’ю:

“І ти, брате український,

Гетьмане Іване!

Та нехай же твоя слава

По вік не зав’яне;

Та-ж ти кинув все для волі,

Все для України,

Та нехай же й твоя слава

По вік не загине”.

Багатогранну і відповідальну державну діяльність І.Мазепи С.Руданський осмислює і художньо відтворює у зв’язку з розвитком політи_чної ситуації в багатьох країнах світу і особливо європейських. У складних, тяжких і виважених роздумах гетьман приходить до висновку про необхідність об’єднання з Карлом XII для протидії Петрові І, який проводив ганебну колоніальну політику щодо України та її народу. Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король був значно демократичнішим і гуманнішим від московського царя. Окрім того, він ще й обіцяв перед усім світом Україні повну незалеж_ність. Орієнтація І.Мазепи на шведського короля в ті часи була виправ_даною ще й тим, що віддалена Швеція не загрожувала Україні прямою окупацією. Взагалі Європа вже тоді була і демократичнішою і культурні_шою, ніж Росія, що не могло не справити вплив на вибір спільників ук_раїнським гетьманом. Роздуми І.Мазепи С.Руданський відтворює засобами народнопісенної поетики, наснаженої бойовою і протестантською лек_сикою:

Тепер би нам з ворогами

Бійку розпочати;

Тепер би нам відплатити

За нашу недолю,

Тепер би нам підійнятись

З неволі на волю.

Наміри гетьмана підтримують значна частина українських полковни_ків, козаків і, звичайно, народ.

Державницькі устремління гетьмана переплітаються з його особис_тим життям, зокрема із взаєминами з дочкою генерального судді В.Кочу_бея Мотрею, що робить твір масштабним художнім полотном з вельми роз_галуженим сюжетом, в якому наявні історичні, політичні, соціальні, по_бутові, романтичні, романічні, криваві й трагічні ситуації та картини. Особливо майстерно і колоритно виписані в поемі картини жорстокого зруйнування російськими військами гетьманської столиці м.Батурин та бій під Полтавою, який передано засобами народної поетики і символі_ки, властивої для творів не лише сучасної авторові, а й древньої лі_тератури, зокрема “Слова о полку Ігоревім”. Процитуємо уривки з відпо_відних епізодів твору:

Почув Петро, підійнявся,

Горить і лютує:

“Взяти, взяти, – викрикає –

Батурин зубами!”

Як вогонь червоні кулі

Зміями літали,

І валили цілі стіни,

В крівлі погасали,

І конниця саранчою

По полі літала.

На могили цілі трупів

Свіжі насипала.

Швед, козак, москаль, рубає,

Кого не попало,

І все поле з його гуком.

Пеклом виглядало.

Український гетьман і шведський король програли бій. Але емоцій_не й психологічне напруження в поемі на спадає. Карл XII і І.Мазепа залишають українську землю. Гетьман тяжко переживає розлучення з бать_ківщиною:

3 жалю умліває.

І захопив землі жменю,

На коня піднявся

І, як кинув Україну,

Сльозами заллявся.

Але він не втрачає самовладання. Це сильний і цілеспрямований

характер, здатний подолати всі труднощі. І.Мазепа свідомий того, що його діяльність у майбутньому буде належно оцінено. Передаючи бунчук і булаву полковникові Пилипу Орлику, він усю провину перед батьків_щиною і народом українським за трагічну невдачу в спробі звільнення від колоніальної залежності бере на себе:

“Нехай їден безталанний

Я зазнаю лиха;

Нехай їден я загину…”.

У поемі “Мазепа, гетьман український” С.Руданський створив ціль_ний, оригінальний і поетично достовірний образ головного персонажа, показавши, що державний діяч, який відстоює незалежність своєї бать_ківщини, не може бути ворогом і зрадником свого народу. Величезний історичний і фольклорний матеріал про Івана Мазепу він творчо переплавив так, що художній образ українського гетьмана заграв новими чіт_кими політичними барвами. Саме тому твір і заборонявся до друку і в царській Росії і за радянських часів.

Втілені в поемі погляди С.Руданського на діяльність І.Мазепи ви_явилися пророчими. Сьогодні в державному масштабі визначається величезна роль, яку відіграв цей видатний діяч у боротьбі за суверенітет і незалежність України. Пішов він з України знеславленим, а повертається з почестями і визнанням.

Майже одночасно з поемою “Мазепа, гетьман український” С.Рудан_ський завершує поему “Іван Скоропада”, сюжет якої є ніби логічним продовженням поетичного відображення подій, що відбувалися в Украї_ні після поразки І.Мазепи і Карла XII під Полтавою. Здобувши несподі_вано важливу перемогу, Петро І відверто розпочав знищувати гетьманську державу. Він заборонив обирати народом гетьмана і призначав його сво_їми указами. Якщо й відбувалися інколи формальні вибори гетьмана, то його кандидатура обов’язково погоджувалась з царем. Саме так після І. Мазепи й було обрано гетьманом України Івана Ілліча Скоропадського /1654-1724/, колишнього генерального осавула, а опісля – полковника Стародубського полку /І706-І708/, людину недалеку, безвольну й не здатну на рішучі дії. Він неспроможний був керувати державою, а тим паче відстоювати її суверенітет та незалежність. Таким знає український народ гетьмана Івана Скоропадського, так оцінюють його діяльність історики як вітчизняні, так і зарубіжні. Користуючись науковими джерелами, С.Руданський звертав увагу й на народну думку, враховував відображен_ня цієї постаті в усних переказах, оповіданнях, історичних піснях і, звичайно, опублікованих художніх творах письменників різних літератур. Дякуючи саме отакій копіткій роботі, образ гетьмана Івана Скоро_падського йому вдалося змалювати правдиво, яскраво й колоритно. Поема дає повну уяву читачеві про недолуге гетьманування Івана Скоропадсь_кого, який своєю бездіяльністю і боягузтвом сприяв закабаленню мос_ковським царем українського народу, а Україну позбавив державності, а, отже, й самостійності.

Поема побудована у формі монолого-діалогів відомих історичних осіб України і Росії, а саме: І.Скоропадського, якого автор глумливо називає Скоропадою, та П.Полубутка. Згадуються в ній московський цар Петро 1 та його військові і цивільні чиновники: Міняйло, Шафіру, Толстой, Ізмайлов, Вельямін і Жураховський,

Якщо П.Полуботок відстоює суверенітет України, то Петро І зі своїми прибічниками і однодумцями робить все можливе, щоб позбавити Україну навіть примарливої самостійності. І їм у цьому допомагає укра_їнський гетьман, якого автор порівнює з совою, що сидить на престолі і спокійно спостерігає за безчинствами російських чиновників і їх вер_ховоди – царя:

Сидить Сова на камені,

Лупає очима;

Сидить гетьман Скоропада

Та й ниже плечима,

Не згадає, не зміркує,

Що йому робити…

Аж до нього Полуботок

Почав говорити…

Рядки ці є експозиційними, а всі наступні події в поемі відбуваються на обширній території Російської імперії, починаючи від Укра_їни і кінчаючи холодними хвилями озера Ладозького. Докір П.Полуботка гетьманові за його байдуже ставлення до долі України є зав’язкою сю_жету, яка плавно вливається в русло подій історико-соціального і полі_тичного характеру. Застосовуючи прийом напластування фактів і епізо_дів, автор створює оригінальну, емоційну і сумну картину колоніально_го становища України за часів гетьманування Івана Скоропади. Його об_раз виписано в зневажливому, гумористично-карикатурному плані бо ж недаремно він порівнюється з совою, яка в день спить, а вночі зайня_та ловлею мишей для споживання, в той час, коли гетьман спить як сова, в Україні відбуваються події жахливі і трагічні. Кожною строфою поет майстерно відтворює яскраві картини збиткування московського царя і його воєвод над українським народом. Картини ці вражають читача на лише зухвалістю і жорстокістю колонізаторів, а й їх ненавистю до ук_раїнського народу:

І. Чи й гетьмана наказного

Москва поважає,

Що козаків, куди хоче,

В него відіймає?

  1. Сяка-така Москалина,

І той, як у дома!

  1. А московські воєводи,

Пиявки України,

Чи зсисають мало крови

Кожної години?

  1. І як в гетьмана дурного

Кілька сіл не стало,

Тоді йому аж на серці

Ніби легше стало.

  1. А Вкраїна гола, гола,

Саранча літає,

І повітря, ядь смертельну

На людей зливає

І в Києві, Чернігові,

По містах усюди,

Як солома по Вкраїні

Повалили люди.

6.Тоді Петро до гетьмана

Близче приступився:

“А що,каже, Скоропадо,

Будемо робити? Межи Вільгою і Доном

Тра канаву рити.

Але мені Москви жалко,

Москва – моя мати

А пішли ти кілька тисяч

Козаків чубатих”.

Кульмінацію розвитку сюжету поеми С.Руданський вкладає буквально у кілька рядків. Гетьман, зрештою, усвідомлює свою провину перед укра_їнським народом, перед державою. Він кається, промовляючи:

Мати моя мила!

Чом ти мене ще маленьким

В воді не втопила?

І як наслідок згубноЇ його діяльності, вірніше, бездіяльності Україна повністю втратила свою незалежність. Фінальні рядки поеми є одноразово й розв’язкою подій і конфліктів твору, які історично вірогідні і зро_зумілі читачеві й спонукають його до роздумів над долею вітчизни:

Не видала б Україна

Ні жалю ні болі,

Не програла б Московщині

Ні прав ані волі.

Тепер годі, все пропало,

Усе через мене!

Прости мене Україно,

Прости, моя, нене!

Саме цим каяттям гетьмана І.Скоропадського поет стверджує думку, що боротьба за незалежність своєї Вітчизни буде продовжуватися до тих пір, доки Україна не стане суверенною, незалежною державою.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Марко Лукич Кропивницький

професор Петро Максимович Киричок

Серед неозорих полинових степів неподалеку від теперішнього обласного міста Кіровограду / колишній Єлисаветград Херсонської губернії / розкинулось старовинне село Бежбайраки, яке відоме тим, що в ньому 10/22 квітня за ст. зт. / травня 1840 року_ в родині дрібного шляхтича, управителя маєтку місцевого помішика, народився Марко Лукич Кропивницький.

Майбутній класик ук_раїнської літератури, засновник професіонального українського театру зростав і формувався в неймовірно важких родинних і суспільно-політичних умовах. Мати, Капітоліна Іванівна, вітчим якої Дубровинський був збіглим кріпаком-музикантом із Ярославської губернії, як писав пізніше М. Л. Кропивницький, “зростала в деспотичній родині, де покарання лайкою вважалося найлегшим”_.

Батько ж був людиною “труда мозольного”, виростав у злиднях, але на свободі. Виховання і характери у батьків М. Л. Кропивницького були різко протилежними, що, зрештою, і привело згодом до розвалу сім’ї. Перейшовши на службу управителем до князів Кантакузених у слободу Катеринівку Бобринецького повіту Лука Іванович Кропивницький поринув у роботу й дома бував рідко. Цим скористалась жорстока й розбещена княгиня Кантакузина, яка втішалась похітливими розвагами з офіцерами.

На такі гульбища, які відбувалися майже щоденно, кріпосниця запродувала дружину свого управителя, яка прекрасно грала на фортепіано, флейті й інших музикальних інструментах, добре співала, танцювала.

Гуляньки, вечірки, зовнішній блиск, вишуканість офіцерів, поміщиці запоморочили голову Капітоліні Іванівні. Їй здалося, що таке життя справді щасливим. Заради нього вона легковажно залишила двох малолітніх дітей – Марка і його сестричку Ганну, чоловіка і, взявши з собою грудну дитину, зійшлася з родовитим дворянином, командиром кавалерійського ескадрону майором І. Рудзевичем. Батько одружився з нянькою своїх дітей Явдохою. В сім’ї почалися сварки, батько став пиячити і малий Марко з сестрою Ганною часто тікали з дому.

Вони вештались серед наймитів, допомагали їм у роботі, напували коней або ходили в поле дивитись, як працюють косарі, гралися з слобідськими дітьми. Пізніше в своїй автобіографії М. Л. Кропивницький згадував: “… Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моаму сирітству.”_ Становище дітей стало ще тяжчим, коли князь Кантакузен вигнав батька з роботи. Скривджений і пограбований. Лука Іванович подався шукати посаду, залишивши Марка у знайомого попа Нестеровського. Той замість догляду і виховання примушував хлопця чистити коней, возити воду, прислу_жувати дякам і паламарям та випрошувати у селян різні продук_ти й інші речі. Часто доводилося Маркові читати псалтиря над померлими селянами і арештантами, що особливо його бентежило і гнітило.

Певной систематичної освіти М. Л. Кропивницький не мав. Початкову грамоту він разом з своєю сестрою Ганною здобув у приват_ній школі шляхтича М. К. Рудковського в слободі Олександрівці. Жорстокий і деспотичний шляхтич брав великі гроші за навчання, але про освіту дітей дбав мало, тримав учнів у поганих побуто_вих умовах, змушував їх працювати на себе, за найменшу прови_ну зле карав різками. В своїй автобіорафії М. Л. Кропивницький писав про це так: “Школярі, котрі жили в школі, не тільки вчи_лись грамоті, а й двір чепурили, ганяли до водопою скотину, вибирали кукіль із зерна, ходили бакшу полоть або просо, мо_лотили горох та квасолю, поливали капусту…

Літом було нам заіграшку погнати скотину до криниці на водопій. а зимою зовсім не до смаку це було. Раз була страшенна холоднеча і припала черга мені допомогти недошмаленому_ ско_тину напоїть. Погнали ми її до криниці, і, доки він натягав в корито води, я змерз і побіг в хату, котра була поруч з кри_ницею, погрітись. Скотина тимчасом розбрелась по селу, а я за_ліз на піч, де сиділо двоє дітей, і почав з ними гратись в “одіян, другіян, на чотири лубіян!..” Аж це вбігає в хату Рудковський, як закричить, як затупотить ногами, я з печі та нав_тікача. Вбіг в школу та й тремтю. Увійшов Рудковський звелів мене покласти на скамейку, спустив мені штани і почав шмагать різками…”_ Якось Лука Іванович вибрав вільний час, відві_дав сина, якого знову до нестями побив Рудковський. Відплатив_ши вчителеві нагайкою за таку “науку”, батько забрав Марка зі школи передчасно. Майже рік потім він вчився разом із синами старшого князя О. Кантакузена в селі Катеринівці. За цей час порівняно короткий здібний хлопчина навчився вільно розмовляти французькою та німецькою мовами. Після від’їзду князів до Іта_лії його забрав на виховання генерал Бутовський, маючи намір зробити з хлопця офіцера. Проте намір генерала не здійснився. Його сестра / генеральша Гудима-Девкович / вигнала “вихованця” з хоромів на подвір’я до наймитів, серед яких він чув безліч народних казок та розповідей про волю, землю. Ненависть до ди_тини у генеральші була настільки злісною, що вона незабаром його зробила лакеєм свого зятя офіцера М. Бракера, який жив у Єлисаветграді. Пізніше він став “гласним і членом правління земського реального училища та дільничим судов у місті”._ Тут Марко був відданий до повітової школи, де виявив прекрасні здібності. Через хворобу Марка забрали додому, а після одужання батько відвіз його до Бобринецької повітової школи. Хлопець жив у своєї бабусі по-матері Дубровинської. Сім’я Дубровинських за свідченням самого М. Л. Кропивницького була музикальною:

“… всі дядьки, опріч старшого Микити, цебто пасинка дідового, котрого й дома не було, грали ва ріжних інструментах; не прохо_дило навіть вечора, щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали / всі дядьки були в церковнім хорі / ду_ховні концерти і світські пісні, тільки не українські, а ті, котрих ще навчив їх отець: “В темном лесе”, “Во лузях”, “Госу_дарь ты мой, Сидор Карпович”, от із українських тільки й співа_ли: “Ой ходив чумак сім літ по Дону…” Опісля вони багато перейняли українських пісень від мене. Іноді… читали гуртом, найчастіше Гоголя і “Енеїду” Котляревського. Декотрі чиновни_ки вчились у дядьків грать на струментах.”_

Під час навчання в Бобринці Марко зустрічається з своєю матір’ю. Добре знаючи музику, вона навчає його грі на фортепіано, скрипці, гуслях, апробує і становить голос, розучує з ним вокальні партії, залучає до художніх вистав.

У Бобринці Марко вперше побачив циркові видовища і дуже зацікавився ними. В 1854 році в місто прибула трупа Млотковського. Обдарована сім’я Дубровинських швидко завела знайомство з акто_рами трупи й під їх впливом своїми сімейними силами розпочала ставити такі українські і російські п’єси, як “Наталка Полтав_ка” І. П. Котляревського, “Сватання на Гончарівні” Г.Ф. Квітки-Основ’яненка та його ж “Шельменка-денщика”, “Кум-мірошник, або Сатана в бочці” В. Дмитренка, “Іди, жінко, в солдати” Ващенка-Захарченка, “Простак” В.О. Гоголя. “Женитьба” М. В. Гоголя. “Заколдованный принц, или переселение душ”/ переробка Н.І. Ку_ликова/, “Материнское благословение” д’ Еннері і Лемуан Г. / пе_реклад з французької мови М. О. Некрасова/ та інші. Молодий Марко брав участь у виставах, виконуючи в них ролі Петра, Лопуцьковського, Стецька.

“Спектаклі наші, – згадує М. Л. Кропивницький, – одвідував, зісланий в Бобринець, Мусін-Пушкін; він дуже зацікавився мною і умовляв матір везти мене в театральну школу; але мати жаха_лася тієї поради.”_

У 1856 році М.Л. Кропивницький закінчив повітове училище з похвальною грамотою і поїхав разом з матір’ю до Києва, щоб вступити до гімназії. Не витримавши екзаменів, він повертаєть_ся в рідні степи і незабаром, на вимогу батька, який неодмінно хотів зробити з свого сина судового чиновника, поступає на слу_жбу в Бобринецький повітовий суд.

Гнітюча канцелярська атмосфера й чиновницька праця не могли задовольнити вразливу душу й допитливий гострий розум М. Л. Кропивницького. Він не досиджував “уставних канцелярських ча_сів”, залишав недописані папери і тікав до слобідської молоді. Тут Марко почував себе цілком вільно, вчився народних пісень, казок, читав на вечорницях “Енеїду” І. П. Котляревського. Інко_ли з його ініціативи в клунях ставилися невеличкі п’єси, зде_більшого популярні водевілі, в яких він виконував головні ролі.

На ці роки припадає знайомство М. Л. Кропивницького з твора_ми Т. Г. Шевченка,     О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова, М. В. Гоголя, І. С. Тургенева та інших і деякими творами, забороненими царсь_кою цензурою.

Жардармським властям, звичайно, не подобався такий чиновник, і вони занесли його до списку “неблагонадежных лиц”, з якого письменник до останніх днів свого життя так і не був викреслений.

В 1862 році М. Л. Кропивницький робить ще одну спробу продов_жим свою освіту. Він їде до Києва і там наполегливо готуєть_ся до вступу на юридичний факультет Київського університе_ту.

Майже за дворічне перебування в Києві М. Л. Кропивницький кропітко вивчає українську, російську літературу, історію, по_ринає у вир студентського життя, прислухається до палких дис_путів, розмов. На початку 60-х років XII ст. серед студентів вищих учбових закладів Києва, зокрема у Київському університе_ті, поширювалися нелегально “Колокол” Герцена й інша забороне_на література.

Передова молодь пробувала видавати газети, влаштовувати вистави українських й російських п’єс. Часто між студентами полярних переконань точилися надзвичайно гострі політичні су_перечки, в які мусив втручатися навіть попечитель Київської учбової округи М. І. Пирогов, який брав участь лікарем у пер_шій Кримській війні 1854-1855 р.р. Прогресивний вчений і педа_гог був звільнений царизмом з цієї високої посади за підтрим_ку антиурядових виступів студентів. М. Л. Кропивницький згаду_вав, що “М. І. Пирогов знав його особисто як учасника молодіж_них вистав.”_ Буремне студентське життя, знайоство з деяки_ми українськими та російськими театральними й літературними діячами, відвідування театру вплинуло на формування демократичного світогляду М. Л. Кропивнипького, розбудило в ньому письменницький хист. На Київський сцені йому пощастило двічи побачити славнозвісну тоді артистку Фабіянську в “Материнським благословенню”. Її не вимушена, проста й глибоко переконлива гра, зворушила артистичну душу М. Л. Кропивницького оживила спо_гади про рідний край, про аматорські спектаклі, які дуже по_добалися селянам. Враження від вистави у юнака було настіль_ки великим і сильним, що він сам взявся за перо й почав писа_ти мелодраму, давши їй назву “Микита Старостенко, або незчу_єшся, як лихо спобіжить”. Захоплення театром, робота над сво_їм першим твором, погані умови життя негативно позначилися на підготовці М. Л. Кропивницького до вступних екзаменів, яких він знову не склав і через те вимушений був у лютому місяці 1864 року повернутися до рідних місць.

В Бобринці М. Л. Кропивницький влаштовується працювати сто_лоначальником і незабаром налагоджує зв’язки з аматорським театральним гуртком, організованим на цей раз акторами Соболе_вими, беручи в ньому активну участь. Слід відзначити, що до цього гуртка належав Іван Карпович Тобілевич – майбутній ві_домий український драматург і артист, який виступав під псев_донімом Карпенко-Карий. Пізніше І. К. Тобілевич згадував, що М. Л. Кропивницький скоро став не тільки душею гуртківців, а й їх фактичним керівником. На невеличкій убогій сцені з успіхом йшли “Ревизор” М. В. Гоголя, “Не в свои сани не садись” та “Доходное место” О. М. Островського, “Жених из ножевой линии”           І. Красовського, “Свет не без добрых людей” Н. М. Львова, “На_талка Полтавка” та “Москаль-чарівник” І. П. Котляревського, “Сватання на Гончарівні” та “Шельменко-волосний писар” Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, “Кум-мірошник” В. Дмитренка, “Іди, жінко,

в солдати” Ващенка-Захарченка, а також п’єса М. Л. Кропивницького “Микита Старостенко…”, яку він доопрацював у Бобринці і дав їй іншу назву “Дай серцеві волю, заведе у неволю”.

В Бобринці М. Л. Кропивницький познайомився з українським письменником і фольклористом Олександром Яковичем Кониським, з яким їздив по селах записувати українські народні пісні.

У 1865 році повіт було переведено з Бобринця до Єлисаветграда, куди переїхало багато членів аматорського гуртка, в тому числі й Іван Карпович Тобілевич, який був першим помічником М. Л. Кропивницького у театральних справах, зокрема у виборі репертуару та в придбанні театрального обладнання.

В Єлисаветграді М. Л. Кропивницький недовго працював секре_тарем поліцейського управління і незабаром повернувся до Боб_ринця, де зайняв посаду секретаря міської ратуші, яку згодом було перетворено в міську думу. Проте зв’язку з аматорським гуртком не втрачав. Пішки ходив до Єлисаветграда для участі в кожній новій вистави й на репетиції.

Одного разу, не взявши офіціального дозволу від начальства, Марко Лукич вирушив до Єлисаветграду грати Хому Кичатого в драмі “Назар Стодоля” Т. Г. Шевченко. В цей час до ратуші при_був ревізор і М.Л. Кропивницького було звільнено з посади за “недисциплінованість”.

Певний час М. Л. Кропивницький був без роботи , потім з великими труднощами влаштувався письмоводителем в Єлисаветградському сирітському суді. Одначе через кілька місяців його, на вимогу бобринчан, було поновлено на попередній роботі. З прибуттям М. Л. Кропивницького у Бобринець аматорський гурток пожвавлює свою діяльність. Організовується хор , у супроводі якого йдуть спектаклі, робиться спроба заснування невеличкої постійної ама_торської трупи. Проте за браком коштів, а почасти і через переслідування цей намір не був здійснений.

Після смерті батька в грудні 1870 року М. Л. Кропивницького “вже ніщо не зв’язувало з Бобринцем”._ Він розпродав все своє господарство, продав будинок і у вересні місяці 1871 року по_дав у відставку і виїхав разом з дружиною до Одеси з наміром продовжити освіту в університеті, технологічному інституті_ або консерваторії._

В Одесі М. Л. Кропивницький відвідує італійську оперу, народ_ний російський театр, організований графами Морковим і Чернишовим. Тут він зустрічається із знайомими акторами, які знали його як талановитово аматора і невтомного організатора театра_льних вистав.

Високо оцінюючи артистичні здібності М. Л. Кропивницького, актор Г. О. Виходцев запропонував йому вступити до російської трупи і взяти участь у виставі “Сватання на Гончарівці” Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Вистава, що відбулася 12 листопада 1871 ро_ку, фактично, вирішила долю М. Л. Кропивницького як професіного українського актора та драматурга. Він погодився всту_пити до російської трупи графів Моркова і Чернишова. Газета “Одесский вестник” виступила з похвальною рецензією на виставу і особливо відзначала вдалий виступ дебютанта М. Л. Кропивниць_кого: ” Малоросійський водевіль Квітки “Сватання на Гончарівці” у п’ятницю 12 листопада був виконаний трупою театру цирку досить цікаво.

Дебютант у ролі Стецька М. Л. Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його пов_торювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця… Тепер, кажуть, він вступає присяжний артист в трупу театру Моркових і Чернишова. Добре придбання”._

В російській трупі графів Моркова і Чернишова М. Л. Кропивницькяй працював понад три роки і за цей час встиг добре озна_йомитися з російським театральним мистецтвом, з російською драматургією, особливо ж грунтовно вивчав творчість О. М. Островського. Тут у нього зароджується думка організації україн_ської трупи на зразок російської. І, слід відзначити, свої за_думи молодий артист частково втілює в життя. Він організовує український аматорський хор і керує ним. Віддаючи всього себе театрові М. Л. Кропивницький не залишає водночас і драматургіч_ної діяльності. Він пише водевіль “За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання”, в якому розв’язуються морально-етичні проблеми життя. Автор змальовує ідеальне кохання писаря Якова Приблуди і молодої вдови Горпини Коновалихи. На шляху до їхнього зближення стоять парубок Охрім Гаюненко та швець Гордій Маляренко. Закохані долають ряд перешкод і, зрештою, одру_жуються.

На фоні тогочасної української драматургії цей водевіль М. Л. Кропивницького нічим по суті не виділяється. Його сюжет міг бути підказаний самим життям, або фольклорними переказами про красу, ніжність, щирість і гордість трудящої жінки. В його розробці молодий драматург не був самостійним і оригінальним. Він перебуває до певної міри під впливом своїх літератрурних попередників, зокрема І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Водевіль цінний доробок для нас тим, що в ньому М. Л. Кропивницький виявив глибоке знання сільського побуту, звичаїв, народної мови, зокрема м’якого народного гумору та дотепу.

В цьому ж 1872 році була видана і драма “Невольник”, яку автор назвав “драматичними малюнками у 5 діях”, зауваживши при цьому: “Перероблено з поеми           Т. Г. Шевченка “Невольник”. Цей твір можна віднести до жанру історичної драми. В ньому прав_диво відтворені історичні події на Україні періоду її бороть_би з турецькими завойовниками. Ця тема порушувалась багатьма українськими письменниками, але найповніше і, треба сказати, найправдивіше вона розроблена Т. Г. Шевченком. Недаремно М. Л. Кропивницький, як вірний і послідовний продовжувач традицій Великого кобзаря, звертається до його творчості, як до висхід_ної позиції в зображевжі історичного минулого своєї батьківщи_ни, свого народу. Йдучи за Т. Г. Шевченком, наслідуючи окремі

його стилістичні прийоми, М.Л. Кропивницький створює вдалу п’єсу, пронизану ідеєю патріотизму, любові до Вітчизни. Вико_ристовуючи сюжет, образи, пісні Т. Г. Шевченка М. Л. Кропивниць_кий разом з тим додав до твору ряд своїх пісень, зокрема ство_рив пісню “Ревуть, стогнуть гори, хвилі”, яка згодом стала на_родною.

Після раптової смерті Чернишова його театр, в погоні за прибутками, почав орієнтуватись на легкий водевільний і оперет_ковий жанр. Це не сподобалося М.Л. Кропивнипькому, і він у 1873 році переходить до Харківського театру Алесандрова- Колюпанова, де й дебютував у ролі Виборного в п’єсі І. П. Котлярев_ського “Наталка Полтавка”. Саме в цій трупі М.Л..Кропивницькому вдалося вперше виставити свою п’єсу “Дай серцеві волю, за_веде у неволю”, яка е переробкою драми “Микита Старостевко…” У Харкові виставлявся другий варіант цієї п’єси. Вистава прой_шла з великим успіхом. Зачаровані глядачі цілою юрбою пішли на могилу видатного українського актора Карпа Соленика, який був палким поборником і пропагувачем реалістичного мистецтва російського артиста М. С. Щепкіна, продовжувачем його сценічних традицій на українській сцені.

В трупі Алесандрова-Колюпанова М. Л. Кропивницький, як він пише в своїй автобіографії “За тридцять п’ять літ”, ” уперше виставив…твори і В. Александрова “Не ходи, Грицю, на вечорни_ці” і “За Неман іду”… Хотів… виставляти “Долю” Стецена_, але, “на превеликий жаль, цензура не дозволила.”_

Робота в російських трупах Одеси і Харкова була для М.Л. Кропивницького великою школою, де він зростає, як талановитий актор і драматург. На цей час уже широко були відомі та_кі його п’єси, як “Дай серцеві волю, заведе у неволю”/1863 р./, Помирились”/1869 р./, “За сиротою і бог з калитою, або ж нес_подіване сватання”/1872 р./, “Невольник”/1872 р./. Вони свід_чать про те, що М. Л. Кропивницький уже в ранній своїй творчості твердо став на шлях, яким раніше пішла і який визначила передо_ва українська і російська література, на шлях викриття хижаць_кого обличчя зростаючої української сільської буржуазії і показу важкого становида трудового народу. В минулому України моло-

дий драматург бачив запеклу класову боротьбу між селянами і помі_щиками, бідними козаками та козацькою старшиною і гетьманами.

Відомим як талановитий драматург і артист М. Л. Кропивницький стає не тільки на Україні, а й серед прогресивної російської громадськості, зокрема серед передових культурних діячів Москви і Петербургу. Столичний антрепренер Зізерін з Крестовського ост_рова запрошує М. Л. Кропивницького на театральний сезон і при то_му з українським репертуаром. Це спонукає його до організації, говорячи словами драматурга, “невеличкої трупи і мужського хору”, до якої входили такі артисти: Стрельський В. О., Лядов М. О., Хащин Т. В., Попов В. А., Стрельська Н. В., Давидова А. Д. і Меринова та інші. На літній сезон 1874 року М.Л. Кропивницький з усією цією трупою виїздить до Перербурга.

Передова громадськість столиці вітала українських акторів. “Столичні часописи,- згадував М. Л. Кропивницький,- похваляли мої вистави, похваляли й голоси”.

В Петербурзі М.Л. Кропивницький зустрічається з місцевими ар_тистами, знайомиться з багатьма прогресивно настроєними російсь_кими діячами літератури й мистецтва, з якими протягом всього сво_го життя підтримує тісні зв’язки.

Відомий український актор Онисим Суслов, який вийшов із теат_ральної школи М. Л. Кропивницького, у своїх спогадах писав, що в Петербурзі Марко Лукич “мав великі знайомства серед письменників та артистів. Там він себе почував, як риба у воді, не оминаючи жодного випадку, освіжити мозок серед корифеїв літератури й мис_тецтва”.

“Віриш, Ониську, – ділився він зі мною своїми думками, – як тіль_ки ногою ступлю з поїзду на ці анахтемські “торці”, чую, наче нова кров заграє по жилах, нові ідеї, нові мрії. Люблю Петербург.”_

Повернувшись у лютому місяці 1875 року на Україну, М. Л. Кропивницький одержав запрошення на літні гастролі в Галичину. Гаст_ролі талановитого актора в Західній Україні були визначною куль_турною подією. Західноукраїнські глядачі побачили повнокровну реалістичну гру справжнього майстра українського театру.Проте участь М. Л. Кропивницького в галицькій трупі, на чолі якої стоя_ла Т. Ф. Романович, не обмежувалась тільки виступами в тій чи ін_шій ролі. Він, власне, був не тільки наставником театру товарист_ва “Руська бесіда”, а й взяв на себе режисуру. Це тим більш бу_ло важливо, бо тогочасні українські актори Галичини вживали спольщену мову, спотворювали в п’єсах українські народні образи.

Неприродність, штучність і надуманість у постановці українсь_ких п’єс на сцені галицьких театрів не могли не викликати обуренню у М. Л. Кропивницького.

” У якім же убранні, – писав він в своїй автобіографії, – висту_пала п. Бачінська в “Наталці”, мати якої по убожеству продала дворик, купила хату?…” Вона вся була уквітчана французькими квітками з широченними шовковими биндами, і не в запасці або плахті, а в куценькій до колін домчастій спідничці, що спіднизу підшита десятьма біленькими спідничками, немов в криноліні, у ку_ценькому розмальованому хвартушку, в панчішках та туфельках на високих закаблуках, немов причепурилася до балету “Пан Твардовський…”_

М. Л. Кропивницький робив усе можливе, аби спрямувати галиць_кий театр на шлях реалізму. З цією метою він, приміром, радив вводити в репертуар народного театру твори українських і росій_ських авторів, зокрема , “Назара Стодолю” Т. Г. Шевченка, “Реви_зора” М.В. Гоголя, “Власть тьмы” Л. М. Толстого та інші. З артис_тами галицького театру М. Л. Кропивницький вів розмову про необ_хідність вживання під час вистави української літературної мови, навчав їх розуміти мову російську. На запитання співробітника часопису “Діло”, якою мовою розмовляє сам М. Л. Кропивницький він відповів “мовою Шевченка”._

На сцені галицького театру М. Л. Кропивницький хотів постави_ти свою п’єсу “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Ця спроба,однак, закінчилася невдачею. На перешкоді став “Крайовий відділ”_ де драму розкритикували і запропонували авторові докорінно її переробити.

В Галичині М. Л. Кропивницький займався не тільки театральною справою. Тут він почав писати оперету “Пошились у дурні”, яку закінчив у 1882 році в м. Києві; працював над перекладом “Реві_зора” М. В. Гоголя українською мовою/ переклав два акти/, драми М. Чернишова “Испорченная жизнь”, яку переклав під назвою “Пола_мане життя” і поставив 29 серпня 1875 року в Галичині. Зробив також переклади водевілей Д. Ленського “Лев Гурыч Синичкин”/Ак_тор Синиця”/, П. І. Григорьева “Дочь русского актера”.

В жовтні 1875 року М. Л. КроиивницькиД приїхав до Єлисаветграду, де разом з         І. К.Тобілевичем/Карпенком-Карим/ бере активну участь в реорганізації театральних аматорських гуртків і сам вис_тупає в українських та російських виставах. Потім, майже увесь літній сезон 1876 року, служить режисером у трупі Ізотова в Кате_ринославі /тепер Дніпропетровськ/.

Аматорське театральне мистецтво на Україні в цей час настільки було розвинене, що назрівала невідкладна потреба створення української театральної трупи. Але царизм, вірний політиці націо_нального гноблення, видав у 1876 році указ, яким суворо заборо_няв “…різні сценічні вистави і читання малоросійською мовою, а рівно і друкування на ній текстів до музикальних нот.”_ Такі обставини змусили М.Л. Кропивницького залишити українську сцену і перейти до російської трупи. В своїх спогадах він про це пише: “У 1876 р. спобігла український театр височайша забо_рона, і довелось мені більше п’яти років поневірятися на москов_ській сцені, зубрячи трагедії Озерова, Ободовського й інших, щоб виробити акцент. Я не помилюсь, коли скажу, як за п’ять з половиною років, – від 1876 р. по ноябрь 1881 р., – я переграв у московськім репертуарі більше п’ятисот ролів.”_

Перебування М.Л. Кропивницького на російській сцені благот_ворно вплинуло на формування його демократичного світогляду і реалістичної художньої манери письма. Пізніше він сам пишався тим, що грав разом з такими корифеями російського кону, як:

М. Х. Рибаков, М. К. Милославський, К. Ф. Берг, Л. М. Самсонов, І. П. Кисілевський,   М. С. Стружкін, М. В. Аграмов, Ф. П. Горелов, А. А. Рютчі, А. Н. Нікелін, О. Ф. і Ф. Ф. Козловські, М. В. Літвина, Є. І. Вороніна, М. О. Лукашевич, М. Г. Ленская та іншими, і брав кілька разів участь у гастрольних спектаклях: В. В. Самойлова, П. В. Васильєва,          П. О. Нікітіна, М. Т. Козельського та інших. Лише після цього М. Л. Кропивницький “нарешті наважився скласти украї_нську трупу, котру й заснував у кінці 1881 р. в Кременчуці”._

Позбавлений змоги служити рідному мистецтву. М.Л. Кропивницький у 1876 році виїхав до Криму, де й влаштувався артистом трупи Л. Яковлева. “Зимовий сезон 1876-1877 р.р., – писав М. Л. Кропивницький у своїй автобіографії,- служив я в Сімферополі, у Л. Яко_влева, з дебюта в ролі городничого в “Ревізорі”._ Чому, пита_ється М. Л. Кропивницький вибрав саме Сімферополь, а не якесь ін_ше місто? Адже його запрошували на роботу багато російських труп. Пропонувала свої послуги навіть імператорська сцена. “Пос_ле исполнения пьесы “Доки сонце зійде – роса очі виїсть?- згадує М. Л. Кропивницький, – получил я пригласительную записку от управ_ляющего конторой императорских театров / г/осподина/ Погожева. Г/осподин/ Погожев пригласил меня в кабинет и спросил, не желаю ли я поступить на императорскую сцену.”_ Справа в тому, що у Сімферополі певний час жив його рідний дядько Андрій, який пра_цював чиновником. У 1852 чи 1853 році був він заарештований, за_суджений і засланий на Сибір. Небіж любив свого дядька ще з ди_тячих років і хотів, мабуть, більш докладно довідатись про його долю. Окрім того, Крим привертав М.Л. Кропивницького і як енер_гійного і талановитого молодого артиста, що славився своїм умін_ням організовувати театральну справу. Саме таких ентузіастів-ор_ганізаторів бракувало тоді кримським трупам, театрам, де зосере_дилось чимало випадкових акторів-невдах. Оглядаючи розвиток крим_ських театрів з 1876 до 1886 року, один з місцевих театрознав_ців у газеті “Севастопольский листок” від 2 листопада 1886 року писав: “Останнє десятиліття повинно бути відзначене, як сама похмура епоха в історії театру… Наступила ганебна реакція в театральному мистецтві… Сцена не дає більше поживи ні розумові, ні серцю, а діє на почуття маси; благородні пориви і здорові інстинкти поступаються місцем перед розгнузданою похітливістю… Ряди їх /тобото артистів – П. К./ поповнюються всякого родуневдахами і п’яницями обох статей…”

З перших днів праці на Сімферопольській сцені М. Л. Кропивницькому доводиться вести запеклу боротьбу за реалістичний ре_пертуар, який би правдиво відображав народне життя. Він грає городничого в “Ревізорі” М. В. Гоголя, виконує інші ролі в п’єсах визначних російських авторів, орієнтує кримські театри на вистави творів О. М. Островського, М. В. Гоголя. Місцеве населення добро_зичливо ставилося до М. Л. Кропивницького як артиста, театрально_го діяча, який швидко зайняв у трупі Яковлева становище провідного режисера, а преса високо оцінювала його гру. “Мурзаки, – пише   М. Л. Кропивницький у своїй автобіографії, – зустріваючи мене на вулиці або бульварі, гукали: “Здірастуй, Карапініцькі!” – за_раз починали співати “Тыри багина рости томна ала-ла-ла, ала-ла!. .. Місцева часопис відзначала мій поспіх…”_

В Криму, зокрема у Сімферополі, М. Л. Кропивницький займався не тільки театральною справою. Тут він продовжує писати оригі_нальні твори і робить переклади з творів російської літератури. Під час війни Росії з Туреччиною він перекладає українською мо_вою драму російського письменника М. Чернишова “Испорченная жизнь” під назвою “Поламане життя”, пише оригінальне віршоване оповідання “Турецька війна з слов’янами”, в якому закликає всіх братів-слов’ян до об’єднання і боротьби з ворогом:

Не к туркам річ я веду,

Сим клятим бусурманам,

А к сербам, болгарам

Й усім родичам-слав’янам.

Що за жихо, браття, Що гине не один

Од турецької війни

Нещасний слав’янин?

 

Не переборовши рутинерства і бездарності артистів трупи Яко_влева, яка, доречі, незабаром зовсім розпалась, М. Л. Кропивницький виїхав з Криму на Україну в лютому 1877 року і вступив там до іншої російської трупи.

В російських трупах М. Л. Кропивницький працював понад десять років. За цей порівняно невеликий час він, як сам заува_жував, зіграв більше п’тисот ролей – від губернатора в “Птич_ках певчих” до Отелло.

Артистична і театральна діяльність М. Л. Кропивиицького з 1876 по 1881 рік була не досить плодотворною. Це були, говоря_чи словами самого письменника, застійні роки в його житті._

Порівняно легким для українського мистецтва був 1881 рік. Під тиском прогресивної громадськості міністр внутрішніх справ дозволив вистави українською мовою, хоча й обмежив їх різними формальностями. З цього року починається новий етап у розвитку української драматургії і театру взагалі, драматичної творчос_ті та театральної діяльності М. Л. Кропивницького зокрема.

Окрилений надіями М. Л. Кропивницький разом з антрепренером Григорієм Ашкаренком організовує в Кременчуку першу українську театральну трупу. Акторський колектив цієї трупи був слабким. В ньому ще міцно трималися антиреалістичні театральні тенденції, яких М. Л. Кропивницький не здолав, оскільки не мав підт_римки від антрепренера, і тому залишив трупу. В 1882 році він засновує в Києві нове театральне товариство, яке в 1883 році дещо реорганізовується, поповнюється кращими тогочасними артис_тами української сцени – М. К. Заньковецькою, М. К. Садовським, М. П. Старицьким та іншими. М. Л. Кропивницький займає становище провідного режисера.

З цією трупою М. Л. Кропивницький гастролює по різних містах і селах України, Росії, Білорусії. І скрізь, треба відзначити, його вистави супроводжувалися бурхливими оплесками. В 1886-1887 роках трупа М.Л. Кропивницького виступає на сценах петербурзьких і московських театрів.

Під час перебування на гастролях в Москві М. Л. Кропивниць_кий намагався встановити тісні зв’язки з найвидатнішими росій_ськими письменниками. Разом із славною артисткою, гордістю ук_раїнської сцени і театрального мистецтва Марією Костянтинів_ною Заньковецькою, він у 1887 році відвідав Льва Миколайовича Толстого в Ясній Поляні.

Великий російський письменник у розмові з українськими мит_цями назвав їх “искренними людьми”, які твердо “верят в то, чему служат”._

З великою повагою до М. Л. Кропивницького ставився основопо_ложник російської реалістичної школи живопису – геніальний І. Ю. Репін. В день 25-річного ювілею артистичної і драматич_ної діяльності М. Л. Кропивницького він подарував від російсь_кого народу ювілярові картину, на якій зображено його в запо_різькому вбранні, керуючого байдаком серед бурхливого моря.

Картина І. Ю. Репіна була символічним відображенням діяльнос_ті М. Л. Кропивницького, його боротьби з царськими сатрапами за піднесення українського реалістичного мистецтва.

Високо оцінювала майстерну гру українських акторів критика. З багатьох рецензій і заміток виділяється вірш Допельмеєр /співробітниці закритих урядом “Отечественных записок” – П. К./. Цей твір особливо цінний тим, що його авторка правильно відбила роль і значення молодого українського театру як у розвиткові рідного мистецтва, так і в пропаганді його серед інших народів:

Да,сказал театр ваш много

Правды истинной, прямой,

Им открытая дорога –

К школе новой, молодой!…

Им была для нас открыта

В красках светлых и живых

Прелесть вся простого быта

Малороссов, нам родных…

Навіть махрові реакціонери, такі, як, наприклад видавець чорносотенної газети “Новое время” А. С. Суворін, визнавали мо_гутній і неповторний акторський талант М. Л. Кропивннцького. Ре_цензуючи петербурзькі гастролі української трупи, А. С. Суворін так писав про гру М. Л. Кропивницького: “… Кропивницький – ак_тор надзвичайно великого обдарування. Воно б’є у нього в усій постаті, в усіх рухах, в інтонаціях голосу, в тій гармонії, яка просто говорить, що тут задуманий і виконаний тип на найвищих ступенях довершеності. Я бачив у цій ролі Щепкіна і сміливо скажу, що Кропивницький ажніяк не нижчий від знаменитого акто_ра.”_

Реалістичний театр М. Л. Кропивницького був сильний конкурен_том для російського імператорського театру, де панували захід_ноєвропейські театральні традиції й прийоми вишуканості, наду_маності, штучності й зовнішнього ефекту.

Знаменитий російський драматург О. М. Островський говорив, що театр 80-х років у Петербурзі перетворився на місце “пустої за_бави” і “нудьги”. Тому петербурзький глядач, якому набридла лакована імператорська сцена, за словами О. М. Островського “лавиною сунув в український театр, де показувалось мужицьке життя.”

Навіть у Криму, який тоді відзначався строкатістю населення, українські спектаклі, особливо з участю М. Л. Кропивницького, користувалися великою популярністю.

Вдруге М. Л. Кропивницький прибув до Криму в 1886 році, в складі трупи М. П. Старицького. Це був уже не початкуючий, а широко відомий драматург, прославлений артист з сформованими прогресивними поглядами на життя, мистецтво, літературу. Він виключно негативно ставився до самодержавно-кріпосницького ла_ду, палко співчував трудовому народові, гнівно викривав у своїх творах його гнобителів. Ставши на захист прав людських, М. Л. Кропивницький жваво цікавився новими ідеями й безмежно вірив у неминучу загибель ладу жмикрутів і лихварів, одначе він ще не міг собі уявити справді вільного суспільства май_бутнього, а тим паче тих шляхів, які ведуть до нього через збройну боротьбу пролетаріату з поміщиками і капіталістами. Одначе, в самих найскладніших умовах, життєвих ситуаціях він ніколи не зневірявся в народі, його творчих силах, можливос_тях, розумі і протягом усього свого життя боровся за його щас_тя, розхитуючи своїми творами і кипучою театральною діяльніс_тю основи експлуататорського суспільства.

Розвиток літератури, мистецтва, театру М. Л. Кропивницький не відривав від суспільства. Він був поборником літератури для народу, жагуче виступав проти лозунгів “чистого мистецтва”, постійно утверджував в літературі, мистецтві високі принципи реалізму, які пропагували і відстоювали українські і російські письменники революціонери-демократи.

М. Л. Кропивницький вважав, що література, мистецтво, а те_атр особливо, повинні майстерно і правдиво відображати дійс_ність з її багатогранним життям, побутом, духовним складом. Це йому належать крилаті слова “…театр… а відображення, дзеркало життя”. До слова М. Л. Кропивницького прислухалася те_пер вся Україна, передові люди Росії й навіть інших країн. Багато діячів українського мистецтва, зокрема театрального, пе_ребували тоді під його безпосереднім впливом, а саме: І. К. Тобілевич/Карпенко-Карий/, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька та багато інших. І це не випадково, оскільки М. Л. Кропивницький був засновником першої професіональної української трупи і, зрештою, вчителем і наставником багатьох ук_раїнських артистів. Його поява в трупі М. П. Старицького, пояс_нюється не тільки викликаною необхідністю лікування в Криму та турботами знаменитого артиста про долю українського слова на землі кримській, де йому довелося певний час перебувати і в якійсь мірі вивчити постановку театральної справи й смаки міс_цевих глядачів, які тягнулися до реалістичного мистецтва, а й запрошенням до трупи самим М. П. Старицьким. Про це пише М. Л. Кропивницький в листі до П. К. Саксаганського від 24 вересня 1886 року із Ялти: “30 вересня я закінчую курс лікування і виї_жджаю в Єлисавет; що мене Старицький запрошує, – це правда, як не брехня і те, що я з його трупою грав 5 спектаклів в Одесі і в Севастополі. В Ялту я приїхав тільки лікуватися”._

Вважаючи поїздку до Криму надзвичайно серйозною, а кримських глядачів допитливими і вимогливими до слова і сцени. М. Л. Кропившщький спільно з М. П. Старицьким складає репертуар вик_лючно із реалістичних, високо ідейних і художньо довершених творів кращих українських письменників, які з великим успіхом вис_тавлялися на сценах кримських театрів.

Про велику чуйність, товариськість і усвідомлення великої громадянської відповідальності за долю і розвиток українського театру яскраво свідчить лист М. Л. Кропивницького до П. К. Саксаганського від 14-16 вересня 1886 р., посланий з Ялти. Його ряд_ки розповідають про дивовижну силу волі і зібраність геніально_го артиста, який, незважаючи на тяжку хворобу, не тільки не за_лишав, а й грав напрочуд енергійно, майстерно і темпераментно.

“Дорогий Фаня!

За порадою одеських лікарів я поїхав з Старицьким у Севас_тополь, щоб звідти пробратися в Ялту і полікуватися. Ледве я доїхав до Севастополя, як зліг в ліжко і перший спектакль з моєю участю /”Наталка Полтавка”/ було відмінено. Зіграв я з грі_хом пополам 5 спектаклів: “Наталку”, “Глитая”, “Запорожця”, “До_ки сонце зійде” і “Чорноморці”. І в екіпажі поїхав у Ялту, морем зовсім не міг їхати. Як я проїхав 80 верст, – одному богу відомо. Всю дорогу я був у гарячці і в маренні. Нарешті, сьогодні шос_тий день після приїзду в Ялту, я піднявся з ліжка, дякуючи відо_мому лікареві ревматичних хвороб Ф. Т. Штангелову… Пробуду тут до 25 вересня…_

Ще до відкриття гастролей рецензент газети “Севастопольский листок” повідомляв, що спектаклі трупи М. П. Старицького будуть захоплюючими і цікавими, оскільки в них бере участь один із найвидатніших українських артистів М. Л. Кропивницький.”Співучасть відомого артиста М. Л. Кропивницького в театральних виставах товариства… артистів надає особливу цінність цим виставам. М. Л. Кропивницький – безперечно артист серйозний, глибоко проникнутий своєю роллю і, який до тонкощів вивчив малоросійсь -кий побут.”_

У кримській пресі тих часів е повідомлення не про п’ять, а всього лише про три виступи М. Л. Кропивницького у трупі М. П. Старицького. Можливо, що газети відгукнулися не на всі вистави. Гастролі, через хворобу М. Л. Кропивницького, розпочалися з дея_ким запізненням. Першою / 3 вересня 1886 р./ йшла п’єса І. П. Котляревського “Наталка Полтавка”, якою, слід відзначити, від_кривалися гастролі багатьох українських труп. Сюжет “Наталки Полтавки” добре відомий читачеві. Він, незважаючи на побутове забарвлення, побудований на конфлікті між багатіями і бідними. Панові возному сподобалася бідна дівчина-сирота Наталка. Корис_туючись своїм привелійованим становищем, возний намагається схилити її до одруження. У здійсненні чорних намірів йому допо_магає виборний сели – Макогоненко. Наталка виявляється справж_ньою представницею трудового народу. Вона дає рішучу відсіч багатіям, і, зрештою, одружується з своїм коханим Петром, який щойно повернувся із заробітків. Перешкоду до щастя молодих чинили.як бачимо, заможні сільські кола, яким усе “дозволено”. Вони могли не тільки безчинствувати і грабувати, а й принижува_ти людей, нехтувати їхніми почуттями, волею. Саме так діє воз_ний, якому щиросердно служить виборний Макогоненко. Ці образи посідають в п’єсі центральне місце і,звичайно, грали їх про_відні артисти. Водовозного виконував артист Касіненко, а виборного Макогоненка – Марко Лукич Кропивницький. Слід відзначити, що роль виборного Макогоненка була однією із улюблених ролей знаменитого артиста, який завжди її виконував правдиво й майстерно. М. Л. Кропивницький, як ніхто інший з визначних артистів театру корифеїв, умів розкривати психологію поводження цього сільського лакизи. Спер_шу, як видно з газетних відгуків на виставу, виборний Макогоненко у виконанні М. Л. Кропивницького постає перед глядачем ні_би простою і добродушною людиною, яка не втручається у взаємо_відносини і стосунки між людьми, тим паче полярних прошарків. Він любить випити, закусити, потеревенити, пожартувати. Макогоненко може навіть покепкувати над підстаркуватим паном за йо_го невдале женихання. Вій “щиросердно” ставиться до старої Терпелихи і її дочки Наталки. Хвалить Наталчину вроду, добре сер_це, щиру і пряму душу і в цей же час посміхається над возним. З ускладненням дії п’єси М. Л. Кропивницький поступово розкри_ває внутрішнє жалюгідне єство Макогоненка. Кожним рухом, бага_тою мімікою, своєрідним голосом, багатим на різні інтонаційні відтінки, він показував, що “доброта” і “благородність” Макого_ненка удавані, а його простакуватість насправді є своєрідною маскою, якою він вміє вчасно прикрити своє справжнє обличчя лицеміра, лакузи, шахрая, здатного піти на всяку підлість аби вислужитися перед вищими чиновниками всіляким догоджанням. З великою похвалою відгукується “Севастопольский листок” про вико_нання ролі виборного Макогоненка М. Л. Кропивницьким: ” П/ан/ Кропивницький володіє в вищій ступені артистичним обдаруванням відтворев характерні типи із малоросійського побуту.

Вимова його чисто-народна, голос дзвінкий, дикція прерасна, кожний рух, кожний жест вірний відображуваному типу.

Відома сцена виборного з возним, коли останній довіряє свою любов до Наталки, зіграна була особливо добре.”_

Партнером М. Л. Кропивницького був артист Касіненко в ролі возного. Газета відзначала його артистичну обдарованість і пох_валяла за виконання ролі: ” П/ан/ Касіненко в ролі возного ще раз доказав наскільки багатогранний його талант. Раніше ми ба_чили його в ролі виборного; в середу він появився паном возним і пан вийшов хоч куди на славу.” Натхненно і емоційно грали й всі інші артисти трупи: Боярська, Вірина, Манько, Грицай. Всі вони були, як говориться в рецензії “дуже хороші, кожний у своїй ролі”._

Спектакль тепло був зустрінутий севастопольськими глядачами: “Захоплені глядачі, які переповнили театр, дружно аплодували артистам і настійно їх викликали. Загальне враження від спек_таклю, – заключав газета, – вийшло чудовим.”_

Тріумфально пройшла 5 вересня 1886року і вистава п’єси М. Л. Кропивницького “Глитай, або ж павук” на сцені севастопольського театру у виконанні артистів трупи М. П. Старицького. “П’єса ця, – відзначала газета “Севастопольский листок, – користується попу_лярністю серед публіки і привертає до театру багаточисленних глядачів.”_ Масовий потяг севастопольців до цього театру по_яснюється не тільки майстерністю артистів, а й ідейною спрямованістю і високими художніми якостями п’єси, яка правдиво відоб_ражає класові суперечності в українському селі після горезвіс_ної реформи 1861 року. Саме за це царська цензура переслідувала і забороняла п’єсу як до вистави, так і до друку.

Слід відзначити й те, що в творчому доробкові драматурга п’єса “Глитай, або ж павук” а найкращий твором, над яким вій працював довгі роки. П’єса була написана, як зазначав сам автрв “ще до тих часів, коли дозволені були українські вистави”. Ймо_вірно, що перші нариси “Глитая” припадають на 70-ті роки мину_лого століття.

Здобутий М. Л. Кропивницьким спільно з Григорієм Ашкаревком у 1881 році дозвіл на вистави п’єс українською мовою прискорив написання драми.

З 25 жовтня 1882 року п’єса з великим успіхом йшла в теат_рі власника п. Савіна в м. Києві. Цензура бачила успіх п’єси і, скориставшись виданням / у збірнику творів М. Л. Кропивницького, т.1/1885 р./, перерецензувала її і до вистави не допус_тила.

Цензор писав, що в драмі “Глитай, або ж павук” “автор на_малював похмурими фарбами справжнє становище селянина, обездолюваного, з одного боку, невідповідними до його справжніх при_бутків податками, а з другого – нещадними утисками глитаїв…. Драма   через шкідливу тенденцію не відповідає вимогам книг, які розраховані для народного читання; а тому цензор вважає: до друку її не дозволяти.”_ М. Л. Кропивницькому вдавалося, однак, обходити цензуру і ставити “Глитая” не тільки на Украї_ні, а й за її межами.

Заборона друкувати й виставляти одну з найкращих п’єс при_мусила М. Л. Кропивницького вдатися до способу, вживаного в практиці тих часів. Він переробив “Глитая” у “Сельського благоде_теля”, згодом перейменував у “Добродія”. Але цензура розгадала намір драматурга, і п’єса була заборонена. І тільки після чергової переробки в лютому 1900 року “Глитай” був дозволений цен_зурою до вистави.

Неодноразова заборона “Глитая” цензурою і в зв’язку з цим вимушена часта його переробка автором порушили струнку, дина_мічну композицію п’єси, на що драматургові пізніше вказувала прогресивна критика. М. Л. Кропивницький змушений був навмисне пом’якшувати соціальну її гостроту, вводячи в п’єсу довгі сце_ни, картини, а інколи й зайвих персонажів. Одначе і в перероб_лених варіантах драми Ті соціальна значимість була гострою і виразною.

В центрі драми ‘Глитай, або ж павук” перебуває народжений пореформенов дійсністю сільський куркуль Йосип Степанович Би_чок – людина черства, хитра, егоїстична. Сенс життя для нього – нажива. Заради наживи він вважає дозволеними всі засоби: кра_діжку, шахрайство, злочин.

Бичок добре знає : доки селянин матиме землю, його важко, а почасти й неможливо примусити робити задарма. А безземельний селянин досить швидко перетворюється в дешеву робочу силу. І Бичок докладає всіх сил, аби відібрати від селянина землю, зру_йнувати його господарство.

Спритними засобами він, приміром, руйнує господарство замож_ного селянина Мартина Хондолі, який міг би бути йому конкурен_том. Лихварськими позичками обплутує бідняка Андрія Кугута, примушуючи його піти в далекі краї на заробітки. Та не тільки окремих людей, а й все село він ставить в повну економічну за_лежність від себе, розкидає павутиння й на інші села та слободи.

Для більшого успіху в підлих справах глитай сам розпускає відзиви про себе – нібито він чоловік чесний, доброзичливий, богобоязливий, допомагає навіть тим, хто кляне його та плює йому в очі.

Селяни, знаючи про злочинне життя Бичка, всією душею ненави_дять його. Односельчани говорять: “Глянеш на нього збоку, так такого богобоязненого з себе вдає… а на ділі павук, одне сло_во – павук! Скрізь навкруги розкидав павутиння…. І яка мушка чи комашка не поткнулась, зараз і заплуталась.”_

Бичок, безжалісно експлуатуючи народ, нікого не боїться, бо у нього “і старшина під п’ятою, і становий під пахвою”_, “а суддя свій чоловік.”_

На противагу попереднім дрібним хижакам, яких М. Л. Кропивницький змалював у творах “Дай серцеві волю, заведе у неволю” /Микита Гальчук/, “Помирились”/Панас Гурин/, Йосип Бичок – це вже не дрібний хижак, що причаївся і вичікує поки якась щаслива нагода випадково штовхне в його павутиння поживу. Він вершитель долі капіталістичного села, він уже сам спроможний зробити де_шевого робітника, чим нагадує Терентія Пузиря із п’єси “Хазяїн” /1900 р./ І.К.Тобілевича/Карпенка-Карого/.

Сила впливу на маси образу куркуля Йосипа Бичка, створеного драматургом і артистом М. Л. Кропивницьким, була надзвичайно ве_ликою. Згадуючи про деякі епізоди життя М. Л. Кропившщького, артист П. Я. Борисоглібський пише: “Одна з ростовських обивательо – вродлива молода, дівчина – захопилася грою знаменитого ар_тиста, який був тоді в зеніті своєї слави: “Закохався” і Марко Лукич. Було призначено день весілля. Незадовго перед весіллям йшов “Глитай”. У театрі була присутня наречена. Марко Лукич грав Степана Бичка._ Постать Степана в п’єсі вкрай неприваблива, моральний облік його навіває прямий жах. Марко Лукич, ок_рилений близькістю радісної події і присутністю нареченої, грав з рідкісним піднесенням і правдивістю. В сцені, де Степан від_мовляється від дівчини, яку він спокусив, Марко Лукич досягає небувалого піднесення. Коли впала завіса, наречена М. Л. в істе_ричному припадкові підбігла до рампи і крикнула на ввесь театр: “Марко, я тебе ненавиджу!”- Знепритомніла. Після цього випад_ку вона рішуче відмовилася зустрічатися з Кропивницьким. Вісілля розладналось.”_

Оригінальне і яскраво розповідає про майстерне виконання М.Л. Кропивницьким ролі Бичка І. О. Мар’яненко. В своїй роботі “Минуле українського театру” він пише: “В холодному, напіввідкритому повіками погляді інтелект переважав над почуттями, які тільки іноді з силою проривались, але зразу ж зусиллям волі швидко затушовувались. Хвилина – і знову назовні рівновага й спокій… Огрядна, солідна постать Марка Лукича зібралась, якось знітилась… В емоційних моментах тільки очі запалювались та хода прискорювалась дрібненькими кроками, якось носками ніг усередину. Жорстокість, бездушність, жодобу до грошей, до на_живи, похітливість, сластолюбство Бичка Кропивницький ховає під машкарою доброчинця, святенника, але робить це тонко, не розкриваючись відразу.”_

Незважаючи на тяжку хворобу, М. Л. Кропивницбкий і на крим_ській сцені першим з українських артистів досить вдало зіграв роль Йосипа Бичка. Про це яскраво свідчить відгук газети “Севастопольский листок”. М. Л. Кропивницький майстерно зображує

на сцені задуманий ним тип павука – Глитая, головного діючого персонажу п’єси.

Найхарактерніша…сцена, – на думку рецензента, – яка відкрива дію, та сцена, коли Глитай споює свого кума і доводить його до зубожіння. Ця сцена цілком взята з життя… Наступні сцени не так вдалі. Правдивим в них залишається лише павук Глитай, який заплутує в свої тенета все, що його оточує.

Прикриваючись християнським смирінням, і доброчесністю, цей сухий, жорстокий вискочка переслідує свою суто егоїстичну мету. Двоїстість цього характеру передана була М. Л. Кропивницьким досконало; кожне його слово, кожний жест були настільки типо_вими, що для повної критичної оцінки його гри потрібні були б сторінки, чого ми собі дозволити не можемо через брак місця.”_

З цитованих уривків видно, що М. Л. Кропивницький, як актор, вміло й довершено володів манерою перевтілення і психолочічної передачі образу. Саме тому йому вдається найбільш повнокровно, неперевершено і неповторно відтворити ц ей образ на сцені.

Образ Йосипа Бичка багатьма своїми рисами характеру й мето_дами наживи та визиску нагадує “чумазих” з російської літерату_ри, зокрема купця Ахова/із драми О. Островського “Не все коту масляница”/, Разуваева/із “Убежища монрепо” Салтикова- Щедріна/ Івана Босих/із циклу нарисів Глеба Успенського “Власть земли”/. Це дало підставу деяким критикам і літературознавцям дожовтне_вого періоду вбачати в “Глитаї” тільки запозичене. Навіть та_кий видатний письменник, як 1ван Франко вважав, що в написанні драми “Глитай, або ж павук” М. Л. Кропивницький “бере собі за взор Островського”._

Немає сумніву в тому, що М.Л. Кропивницький добре був обізнаний з передовою російською літературою, яка мала відповідний вплив на формування його демократичного світогляду і реалістично_го художнього методу. Проте не слід оригінальне зводити до за_позичення. І ота подібність між Бичком, Аховим, Колупаевим і Разуваевим пояснюється скоріше не впливами і запозиченнями, а од_наковими суспільно-економічними умовами розвитку капіталізму в Росії і на Україні.

Методами здирства й наживи, як говорилось, Бичок подібний до російських “чумазих”. Однак, він має свої характерні риси. Бичок завжди такий “тихий”, “смиренний” та “богобоязливий”, що в ньо_му, на перший погляд, важко помітити експлуататора, хижака. Він завжди “друг народу”, його “захисник” і “порадник”.

Велика заслуга М. Л. Кропивницького в тому й полягає, що вій перший з українських драматургів не тільки помітив і відобразив у своїй творчості експлуататорську манеру українського куркуля-лихваря, показав тенденцію зростання його у політичну силу, во_рожу трудящій масі, а й майстерно виконував на сцені багатьох театрів України, Росії, Білорусії, Грузії, Криму та інших країн і країв.

Бичок робить трагічним і згубним життя односельчан. Підступни_ми, лихварськими засобами він зруйнував і привласнив господар_ство багатого селянина Мартина Хондолі, роль якого у трупі М. П. Старицького виконував артист Касіненко. За висловом газети “Се_вастопольский листок” він “чудово” “зіграв гулящого мужика”_ і був, як і в інших п’єсах, портнером М. Л. Кропивницького, ро_зуміючи свого наставника на сцені з півслова.

артисти’ Які артисти і як виконували в трупі М. П. Старицького ролі Андрія Кугу-

та, Олени /його дружини/, Стехи /матері Олени/ та інших, ми, на жаль, не можемо дізнатися з тогочасних кримських рецензій, в яких головна увага зверталася завжди на гру М. Л. Кропивницького і аналіз його творів, зокрема п’єси “Глитай, або ж павук”.

Оглядаючи спектакль “Глитая”, рецензент “Севастопольского листка” робить спробу вияснити причину успіху п’єси в глядачів і вбачає її в тому, що “Тип глитаїв, які заїдають селян, висмок_тують з них соки заради ублажнення всласного живота, тип на жаль дуже розповсюджений в народному середовищі. За задумом дра_ма правдива і захоплев своєю життєвою правдою… “_

Позитивно поставившись до задуму п’єси, високо оцінивши її сценічні достоїнства і гру провідних артистів, цей же оглядач г вважає п’єсу не зовсім стрункою і цільною з композиційного боку. В драмі, пише він “…немає цільності: є лише сплетення деяких ефективних сцен, які прямо б’ють по нервах глядачів, внаслідок чого збудженні сльозами і жахливими картинами, вони не в змозі ставитися критично до змісту драми ; а холоднокровний глядач, який серйозно ставиться до розробленого сюжету, мимохіть вигукує: ” який багатий сюжет, і як невдало розроблений!”_

Подібних і, треба сказати, не досить слушних зауважень на ад_ресу композиції п’єси “Глитай, або ж павук” було в ті часи нема_ло. І робили їх переважно рецензенти, які побоювалися впливу драми на маси і, не знаючи як прискіпатися до твору, гань_били його не ідейно-викривальну силу/ що,мабуть, побоювалися ро_бити/, а нібито композиційну стрункість.

Рецензент г. “Заря”, наприклад, силкувався довести, що “в цій п’єсі в теперішньому її вигляді, все погано.” Йому не подобався ні центральний образ драми, ні фабула, яка розкривала перед чи_тачем чи глядачем хижацькі методи наживи сільських “чумазих”. Тому він першу дію, яку в’їдливо називає “операцією обшахрування” глитаєм Мартина Хондолі. настирливо рекомендує вилучити, вважаючи, що “…п’єса виграє дуже мало, якщо не буде викинута більша частина першої дії, яка не має ніякого відношення до на_веденої тільки що коротко фабули п’єси.”_

Такі закиди, звичайно, не могли похитнути тієї поваги і по_пулярності, які п’єса здобула швидко у глядачів і читачів. І їх ми теж не можемо брати до уваги під час розгляду художніх особли_востей драми і композиції її зокрема. Насправді ж п’єса “Глитай, або ж иавук” є доказом зростання й удосконалення драматургічної майстерності письменника.

Прагнучи до висвітлення і розв’язання актуальної соціальної проблеми, драматург відшукав для свого твору пластичну, чітку, гармонійну форму, яка точно відповідає його змістові.

Композиція “Глитая” – своєрідна. Її не можна розглядати односторонньо, як просту або ж складну. Моменти простоти й складнос_ті у п’єсі обумовлюються основним і додатковими конфліктами, тонкою й реалістичною системою групування образів у кожній дії.

Герої твору – не випадкові люди, як це намагалися показати критики, а соціальні й індивідуальні характери певної епохи. Перебуваючи на різних полюсах і входячи у конфлікти між собою, вони рухають дію драми, яка розгортається планомірно. Автор приділяє велику увагу розкриттю психології персонажів, їх душевного стану. І робить він це тонко і вміло, влучно використовуючи найрізноманітніші художні прийоми, які в переважній більшості взяті з невичерпного джерела народної пое_зії і етнографії.

В неділю, 7 вересня 1886 року, М. Л. Кропивницький виступив у ролі Івана Карася в опері С. С. Гулака- Артемовського ” Запоро_жець за Дунаем”/1863 р./. Сюжет цього твору побудований на подіях реального народного життя. Він розгортається трьома основними лініями, які щільно між собою переплітаються. Це – розпо_відь про хороброго і спритного козака Івана Карася, який майже випадково познайомився з турецьким султаном і зумів йому так розповісти про бажання запорожців повернутися на батьківщину, що тому нічого іншого не залишалося, як “змилоститися” і від_пустити козаків на Україну. На фоні отаких історичних і патріо_тичних картин в опері розгортаються сцени кохання Оксани і Андрія, що задумали тікати на батьківщину, показуються побутові епізоди життя Івана Карася, зокрема його взаємостосунки з дру_жиною Одаркою.

Роль Івана Карася е провідною у творі. І вона була доручена найбільш здібному, талановитому і досвідченому артистові М. Л. Кропивницькому, який, судячи з рецензій, виконав її бездо_ганно! Щоправда, розгорнутого відгуку на цей виступ М. Л. Кропивницького у пресі не було, але оце коротке зауваження рецензента, що “сюжет цієї п’еси /”Запорожець за Дунаєм” – П. К./ знайомий се_вастопольській публіці, тим-то не важко буде кожному уявити со_бі, яким цікавим і комедійним був обдарований артист /М. Л. Кропивницький – П. К./ в ролі … козака, який боявся дружини більше вогню”_ дає нам повне право стверджувати, що великий артист зумів показати севастопольцям справжнього Івана Карася зі всіма його комедійними “вадами”, а головне, мабуть, наголошував на патріотичних вчинках персонажу, чого, очевидно, рецензент не міг помітити.

В цей же вечір було поставлено і водевіль М. П. Старицького “Як ковбаса та чарка, то минеться сварка”/1872 р./, який має багато спільного з одноактною п’єсою Л. Глібова “До мирового”.

Обидва ці твори написані авторами самостійно. В комедійному плані, який інколи переходить в сатиру, М. П. Старицький висміює побут, звичаї і мораль поміщицького середовища. Сюжет водевіля розгортається на побутових взаєминах поміщиків Шпоньки і Шила. На полюванні вони посварилися із-за собаки і Шило обізвав Шпойьку собакою. Між колишніми друзями настав повний розрив. Од_наче на шляху до своїх садиб їхні дороги схрещуються в шинку. У одного із приятелів е горілка, а в іншого – закупка. Сидячи в протилежних кутках хати вони завмирають від голоду і нетерпляч_ки випити. Ковбаса і горілка, зрештою, примиряють їх.

Роль Шпоньки М. Л. Кропивницький виконував так майстерно, ти_пово і життєво, що, як пише газета “Севастопольский листок” у своєму відгукові на виставу: “Передати словами всю викінченість цього виконання – неможливо, необхідно бачити це майстерне змалюванння кожної деталі, правдивість інтонації, комедійність висловлювань у найосмисленішій формі, щоб усвідомити наскільки п. Кропивницький майстер своєї справи і талановитий артист.

Театр був до того переповнений, що потрібні були приставні стільці. “_

Крім названих п’єс трупа М. П. Старицького поставила в Севасто_полі якийсь російський водевіль “Сама раба бьет, коли не чисто жнет”, в якому М. Л. Кропивницький, очевидно, участі не брав, оскі_льки виїхав на лікування до Ялти. Газета “Севастопольский лис_ток” похваляла виставу і особливо артиста Касіненка за вдале ви_конання ролі старого слуги_ а про М.Л. Кропивницького нічого не згадувала.

З Криму, зокрема з Ялти, М. Л. Кропивницький написав два лис_ти до П. К. Саксаганського, в яких сповіщав про своє лікуванння та виступи в трупі М. П. Старицького. З гіркотою висловлює свій біль з приводу незаслужено образливого ставлення до нього М. К. Садовського та М. К. Заньковецької. “А ще з хворим серцем і сумом думаю, – пише М. Л. Кропивницький в листі ,- коли ж друзі мої повірять мені і перестануть терзати мою душу незаслуженими докорами, недовір’ям і підозрами, коли вони заморяться містифікувати мене і грати зі мною в піжмурки? Соромно вам, друзі, і грішно, їй-богу, грішно!

Відносно п’єдесталу, на який ніби-то поставили мене Садовський і Заньковецька, я повинен сказати, що я не відчуваю під свої_ми ногами цього п’єдесталу /настільки, значить, він фантастичний і легкий/. Проте коли б такий і справді існував, цим визнанням, що вони мене удвох поставили на п’єдестал, вони /monsieur Садовський і п/ан/і Заньковецька/ ставлять мене значно вище се_бе. Адже людина перш за все егоїст і, очевидно, збудував п’дестал намагалася б сама видертися на нього, коли б не боялася, що їй крикнуть знизу голоса: “Геть з чужого місця!”_

Між корифеями українського театру, як відомо, відбувалися супечки. І це, на наш погляд, було цілком закономірним явищем, оскільки вони /М. Л. Кропивницький, М. К. Заньковецька, М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, І. К.Тобілевич /Карпенко-Карий/ були надзвичайно талановитими людьми і мали власні погляди на театральне мистецтво і його роль у суспільно_му житті людини. Окрім того між ними була й певна, якщо можна так висловитись, творча конкуренція, що призводило, зрештою, до погіршення стосунків, а інколи й розриву та заснування нових труп.

Після перебування в Криму в 1886 року М.Л. Кропивницький гастролював зі своєю трупою в Петербурзі/ 1886-1887 р.р./. Харкові/1887 р./, Катеринодарі/1887 р./, Ставрополі/1887р./, Москві/І887р./, Єлисаветграді/1887 р., брав участь у концерті, декламував/, Москві/1888р./, Одесі/1888 р./, Катеринославі/1889 р./, Харкові/1889 р./, Слов’янську/1889 р./, Кременчуці/1889 р./, Полтаві/1889 р./, Ростові на Дону/1889 р./ і в жовтні місяці 1889 року, рівно через три роки, знову прибуває до Криму, але уже зі своєю трупою, до якої входило багато відомих на той час українських артистів, а саме: М. Л. Кропивницький/ керівник і головний режисер/, Затиркевич, Лінницька, Суслов, Левицький, Карпенко, Максимович, Загорський, Зарницька, Сластіна-Суслова, Немченко та інші . До цієї поїздки в Крим М. Л. Кропивницький готувався особливо ретельно і наполегливо. Йому уже було відоме досить непривабливе становище з розвитком театральної культури в Криму, де пропагувалися безідейні і низькопробні опереточні твори, розраховані на виклик дешевого сміху. Він знав і артис_тів багатьох кримських театрів, які захоплювалися натуралістич_ною, а почасти і вульгарно шаржованою грою. Великий артист зважував і на театральні смаки кримських глядачів, які до виступів українських труп рідко бачили справжніх майстрів сцени. Бентежила М. Л. Кропивницького і українська мова, якої майже не знало крим_ське населення. Усвідомлюючи велику відповідальність за долю українського театру й авторитет переслідуваного царизмом укра_їнського слова, М. Л. Кропивницький заздалегідь шукав шляхи по_долання труднощів. Він,насамперед, звернув увагу на репертуар , вибравши для гастролей найвизначніші реалістичні жвори видатних українських драматургів, ясі б правдиво відображали важке ста_новище уярмленого українського народу і піддавали б нещадній критиці пороки самодержавно-кріпосницького ладу. Після кропіткої роботи і багатьох пробних вистав в українських містах, містечках і на гастролях, які проходили в Москві, Петербурзі й інших містах, містечках царської Росії до гастрольного репертуару були включені такі п’єси, комедії, водевілі, опери : “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”   /М. Л. Кропивницького/, “Невольник” /Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/, “За двома зайцями” М. П. Старицького/, “ Дай серцеві волю, заведе у неволю”/ М. Л. Кропивницького/, “Сватання на Гоячарівці” /Г. Ф. Квітки-Основ’яненнка/, “Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці” / М. П. Старицького/, “Запорожець за Дунаєм”/ С. С. Гулака-Артемовського/ та інші тво_ри, що правдиво відображали побут, мораль, життя і звичаї ук_раїнського народу різних періодів і епох.

Гастролі розпочалися в Сімферополі 26 жовтня і закінчилися І грудня 1889 року. Вони проходили в приміщенні дворянського театру, яке нагадувало довжелезний сарай. Будинок цей, до речі, й зараз існує і на ньому, на жаль, немає ніякої меморіальної дошки, яка б нагадувала людям про те, що тут колись грали великі майстри української і російської сцени М. Л. Кропивницький, М. С. Щепкін, М. К. Заньковецька, М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський та інші.

За порівняно короткий час трупа М.Л. Кропивницького постави_ла десятки спектаклів, які зачарували глядачів. Першою йшла п’єса М. Л. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Як і більшість творів М. Л. Кропивницького, так і ця п’єса напи_сана на матеріалі пореформеного життя села. Однак її сюжет дра_матург розгортає дещо інакше, зосереджуючи головну увагу на ді_яльності української буржуазної інтнлігенції, яка відбивала інтереси свого експлуататорського класу.

Прогресивні українські письменники, підтримувані російською демократією, проводили запеклу боротьбу з націоналістичними тенденціями в літературі та мистецтві. М. Л. Кропивницький стояв у цій боротьбі твердо на демократичних позиціях, і в драмі

“Доки сонце зійде, роса очі виїсть” він не тільки засудив облуд ідеї ліберальної інтелігенції, а й переконливо довів їх неприй_нятність і ворожість народним масам.

На п’єсі М. Л. Кропивницького відчувається великий вплив тво_рів класичної української літератури таких як “Катерина”, “Най_мичка” Т. Г. Шевченка, “Сердешна Оксана” Квітки-Основ’яненка. Але на відмінуго від своїх попередників М. Л. Кропивницький поновому розробив мотив “нерівного кохання”, піддавши гострій критиці фальшиві ідеї української ліберально-буржуазної інтелі_генції.

Великої сили і глибини у викритті лібералізму автор досягає змалюванням центрального образу п’єси – поміщицького сина Бори_са Воронова. Це типовий представник української ліберально-бур_жуазної інтелігенції 60-70-х років XIX ст. Під час навчання у місті Борис захопився народолюбськими ідеями “допомоги” трудо_вому народові і хоче “спробувати усяку роботу…, щоб на влас_них плечах жважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається хлібороб”._ Але потрапивши в конкретні умови, які вимагають остаточного переходу на бік експлуатованого класу, Борис Воронов виявляється неспроможним порвати стосунки з батьками – помі_щиками, від яких залежить його матеріальне становище та службо_ва кар’єра. Він, по суті, відрікається від власних переконань, нехтує коханням з бідною селянською дівчиною Оксаною, просить руки багатої княжни.

Під натиском цензури драматург, однак, не зміг показати оста_точне моральне падіння цього “щирого народолюбця”. Він змусив його в кінці драми порвати з батьками і повернутися до вмираю_чої Оксани, щоб виправдати свої попередні нерішучі вчинки та

ще раз підкреслити свою “палку” любов до простого дву люду. Таке раптове переродження Бориса штучне, невмотивоване і послаб_лює соціальну значимість твору.

Образ студента-агронома Горнова вийшов у п’єсі суперечливим і непослідовним.

Горнов – син дворянина. Він носить селянський одяг, говорить лише українською мовою, читає народові твори українських письмен_ників, організовує школу для селянських дітей, звільняє селян від додаткового податку і т. д. Незважаючи на те, що Горнов нена_видить поміщиків-експлуататорів і співчутливо ставиться до експ_луатованих, його не можна вважати демократом. Горнов у своїй діяльності не виходить за рамки дрібних, ліберальних реформ, не стає на шлях активної боротьби за право трудового народу. І, як типовий ліберал, він не міг би піти на такі поступки селянам, як, приміром, дарування “додаткового платіжу”, відкриття виключно за свій кошт школи і т. д. Ці заходи поміщика-ліберала авто_ром надумані, штучні, ідеалізовані і спростовуються історією. Ідеалізація драматургом поміщика Горнова є найслабшим місцем п’єси.

Цікаво задуманий, але мало розробленийтв драмі образ Оксани – жертви кохання панича. Стійко перенісши зраду коханого, наругу його батьків, Оксана, здається, повинна була б зрозуміти суть мерзенних “словечок” свого “милого” і стати на боротьбу з тим світом, який породжує малодушних воронових і улесливих горнових. На жаль, Оксана не стала на цей шлях. Тут далася взнаки ідейна обмеженість письменника. З волі автора героїня від мнимої зради панича занедужала і незабаром померла.

Поміщик Воронов і його дружина – це типові представники того соціального середовища, “панського болота”, в якому виховувалися ліберальні “інтелігентики”. Змалювавши це середовище, М. Л. Кропивницький переконливо довів, що воно не може виховати активного борця за щастя трудового народу. Більш того, це середовище згуб_но впливає навіть на виходців із простонароддя. Такими в п’єсі є швець Гордій Поваренке та панська покоївка Текля.

Гордій, побувавши у місті серед купців та спекулянтів, сприй_няв від них потворну панську мораль, де безстидство, розпуста й грабіжництво в поєднанні з гонитвою за грішми мирно вживаються з зовнішньою лакованою поведінкою. Вчинками Гордія став керува_ти “денежный капитал”, який, за його ж висловом, “главное діло” у житті. “Человек без копитала, – говорить Гордій Оксані, – що швець без колодки, человек з капиталом всегда імеет юастоящую хвизиономию у хорошій кумпанії” /дія 2, ява 8/.

Текля не тільки не жила в місті, а йне була в ньому. Вона служила покоївкою у сільських панів і перейняла від них ту ж саму жадобу до грошей, зневагу до селян, що й Гордій у місті. Своєю зовнішньою поведінкою і внутрішніми рисами характеру, Текля, ні_чим, по суті, не відрізняється від Гордія. Це говорить за те, що у вирішенні взаємозв’язків між містом і селом М. Л. Кропивницький стояв на демократичних позиціях, піддаючи нищівній кри_тиці пороки життя і міського, і сільського, не протиставляючи при цьому село містові.

В драмі діє й фігурує більше п’ятнадцяти персонажів. Але головна роль в розвиткові конфлікту п’єси належить, фактично, трьом – Борисові, Оксані, Горнову. Вони перебувають у гострих сутичках з людьми різних світоглядів, характерів, моралі. Гостро_та ситуацій, напруженість дії, зіткнення героїв різних соціаль_них верств надають сюжетові драми нестримного розвитку.

Сюжет цієї п’єси був відомий сімферопольцям, – як пише газета “Крымский вестник”, – з минулорічних вистав малоросійської драматичної трупи Садовського.”_ Хоча в трупі М. Л. Кропивницького не було, окрім, звичайно, нього, таких відомих артистів, як М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, вистави п’єси проходили з великим успіхом, а артистів зустрічали глядачі тривалими і бурхливими оплесками. “Театр, – відзначає газе_та, – був цілком повний.”_ Преса схвально і жваво відгукнула_ся на постановку драми “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Особливо багато приділила вона уваги М. Л. Кропивницькому, і не тільки як артистові і керівникові трупи, а й як видатному теат_ральному діячеві. “Про самого п-на Кропивиицького, – говориться в рецензії,- … можна багато говорити, одначе, немає для чого, бо артист цей здобув собі в Росії гучне ім’я і цілком заслужену славу скрізь, не тільки як високо талановитий артист-художник, але також і як батько, як перший організатор малоросійських труп.”_

Торкаючись безпосередньо виконання М.Л. Кропивницьким Дйю ролей колишнього кріпака, стрільця й шевця Максима Хвортуни і поміщика Воронова, газета відзначає, що “п. Кропивницький відра_зу завоював собі симпатію публіки своєю чудовою, високо худож_ньою і свідомою грою.”_

Вдало провели також свої ролі артисти Затиркевич/Текля/, Лін-ницька/Оксана/, Суслов/Горнов/, Левицький/Гордій Поваренке/, Карпенко/Борис Воронов/, Загорський/Степан/. Всі ці артисти зас_лужили похвали критики, хоч,правда, і не такої звучної як М.Л. Кропивницький. І це закономірно, оскільки артистичний талант М. Л. Кропивницького був і залишається неповторним.

“Великий успіх, – пише газета,- мали в цей вечір також: наша давня/із трупи п-на Садовського/ знайома, п-ні Затиркевич в ролі заздрісної і мстивої дівки. Теклі, а з нових сил – … п-ні Лінницька в ролі Оксани, п. Суслов у ролі студента Горнова, п. Левицький в ролі міського, відшліфованого і в той же час і зовсім покаліченого міським “вихованням” шевця підмайстра. Гордія і, зрештою, п. Карпенко /теж наш давній знайомий/ в ролі поміщиць_кого сина Бориса. Про великий талант п-ні Затиркевич ми не раз говорили в минулому році, коли артистка виступала в трупі п-на Садовського. П-ні Лінницька грає з великим почуттям і цілком свідомо, має до того ж і цілком сценічну зовнішність. Те ж саме можна сказати і про п-на Суслова, який викликав би своєю грою ще більше враження, коли б володів більш сильним і звучним го_лосом. П/ан/ Левицький смішив своєю прекрасною комедійною грою публіку ввесь час… Хороший був у другорядній ролі парубка Степана Когута – п-н Загорський.”_ 3 виконавців дещо слабшими були, за свідченням преси, лише артисти Калішевський та Марко_вич у ролях Завади /колишнього кріпака/ і поміщиці Воронової.

Декорація вистави була мальовничою і правдивою. Тонко проду_маний артистом і режисером грим, відповідні життєвим і історич_ним обставинам костюми персонажів, робили спектакль справжнім видовищем, яке супроводжувалось злагодженим хором і чітко граю_чим оркестром.

Оглядаючи спектаклі “Невольник”, “Глитай, або ж павук”, “По_шились у дурні”, “По ревізії”, які належать перу М. Л. Кропивницького, рецензент вважає їх шедеврами української сцени, а всіх артистів /М. Л. Кропивницького, Сластіну-Суслову, Базарову, Зарницьку, Загорського та інших/ глибоко талановитими людьми і особливо виділяє серед них М. Л. Кропивницького, про гру якого пише справді велично, захоплено: “Незрівняний і великий перш за все, безперечно, сам п. Кропивницький, який у високо талано_витому виконанні найрізноманітніших ролей,комічних і драматичних, простаків і резонерів – позитивно неповторний. Важко собі уявити більш досконалу у всіх відтінках і деталях гру. В особі п-на Кропивницького глядач бачить всякий раз на сцені не “виста_ву”, а живий, вихоплений із самого життя, живучий всіма фібрами своєї душі персонаж, то магічне мимоволі приваблюючий до себе, то вселяючий у вас прокляттями, як, наприклад, у п’єсі “Глитай” огиду”_

Далі оглядач не тільки аналізує гру артистів, які брали участь у спектаклях, а й визначає кожному з низ те місце, яке він посідає, згідно свого таланту й акторської майстерності, після М. Л. Кропивницького. Артистку Затиркевия-Карпинську він ставить майже поряд з М. Л. Кропивницьким, особливо у роляж свар_ливих сільських жінок. Близьке місце біля М. Л. Кропивницького відводиться артистам Максимовичу і Левицькому, а потім Суслову, Зарницькій, Сластіній-Сусловій та Базарсвій, які ввесь час вдос_коналюють свою артистичну майстерність, виконуюють ролі добро_совісно й з успіхом, але ще не досягли апогею у своїй артистич_ній діяльності, хоча і мають на це всі шанси на майбутнє.

Оці роздуми невідомого нам кримського театрального критика є досить цінними для дослідників історії класичного театру. Вони допоможуть нам дати більш точну і правильну оцін_ку багатьом артистам театру корифеїв.

Оскільки водевіль М. Л. Кропивницького “По ревізії”/ 1882 р./ мав найбільший успіх у глядачів, то ми дозволимо собі глибше і досконаліше зупинитися не тільки на виконанні артистами ролей, а й на його сюжеті. Твір драматург написав під час короткого перебування у 1882 році на єлисаветградщині і, зокрема в самому Єлисаветграді, взявши за основу сюжету, мабуть, якісь місцеві події.

Як і кожний твір М. Л. Кропивницького, так і водевіль “По ре_візії” неодноразово заборонявся цензурою до вистави і друку. В 1894 році, наприклад, цензор Воршев дав на нього виключно негативний відзив. “Оскільки, – пиcав він, – цей рукопис передбача_ється для розповсюдження серед простого народу, який би після його прочитання зміг би собі добре уявити існуючий для нього суд, то зважаючи на таку тенденцію, яка може шкідливо вплинути на простий народ, принижуючи в його очах суд взагалі, цензор вважає вищезгаданий етюд “По ревізії” до друку не дозволяти.”_ Одначе цензор Коссович, який,слід відзначити, був одним із най-ретельніших царських чиновників, дав у квітні цього року іншу рецензію на твір і відкрив, цим самим, для нього широку дорогу на сцену. “Взагалі вся п’єса,- писав він,- переповнена м’яким добродушним гумором і ніяким чином не становить собою їдкої сати_ри на сільське начальство.”_

Такий прихильний відгук на цей прямо-таки скажемо не гуморис_тичний, а справді сатиричний твір, аю міг з’явитися, як справед_ливо зауважують упорядники шеститомного видання творів драма_турга “під впливом на Косовича петербурзьких друзів М.Л. Кропив_ницького.”_

В основу цього твору покладено побутовий конфлікт з життя ста_рого села, який під вправним пером талановитого митця набрав уїдливого, викривальне сатиричного забарвлення. Події вздбуваються протягом одного дня у сільській розправі. Як і завжди, так і сьогодні, старшина Василь Миронович з писарем Скубком збира_ються їхати “по ревізію” в сусідні села. Одначе їм все щось за_важає здійснити свій службовий обов’язок, а найпаче те, що трапляеться привід випити, і “ревізія” знову і знову відкладається.

Так у пияцтві і розгулі проходять у старшини і писаря не дні і місяці, а довгі роки. Своїм тупим і безпросвітним життям вони тероризують села, безчинствують і самоуправничають.

Образами старшини Василя Мироновича і писаря Скубка письмен_ник піддав нещадній критиці типові риси, властиві представникам тодішньої сільської влади. Як і всюди, так і в Криму, вистава п’єси “По ревізії” артистичними силами трупи М. Л. Кропивницького вражала глядачів правдивістю і художньо-сценічною досконаліс_тю. На сцені глядач бачив не виставу, а справжнє буденне життя, майстерно і напрочуд реально відтворене визначними артистами.

Спектакль, як і, до речі, сам водевіль, були заслужено висо_ко оцінені кримською пресою. “Водевіль “По ревізії”, – писала га_зета “Крымский вестник”, – мав з усіх вищезгаданих п’єс найбіль_ший… успіх.

П/ан/ Кропивницький у ролі старшини, Максимович у ролі сторо_жа, Затиркевич – старої баби Риндички, Карпенко/писар/, п-ні Сластіна/Пріська/ і, нарешті, п. Левицький – свідок, були всі чудові, кожний у своїй ролі, причому пальма першості припала, розуміється, на долю п. Кропивницького і п-ні Затиркевич.

Публіка сміялась від початку до кінця п’єси. Всі артисти вві_йшли настільки у свою роль, що глядачеві необхідно було, певною мірою робити над собою зусилля, аби згадати, що він справді не в сільській волості, а в теарі. Що стосується змісту самої п’є_си, то остання становить собою вищою мірою театральну, можна сказати – геніальну копію, намальовану майстерною рукою розум_ного спостерігача селянського життя і моралі напівдикого .. сі_льського “начальства”, яке легко піддається впливові грошей і горілки.”_

З 30 жовтня по 8 листопада 1889 року трупа М.Л. Кропивницького поставила на сцені сімферопольського театру п’єси «Черноморці” /Кухаренка/, “Дай серцеві волю, заведе у неволю” /Кропивницького/, “Гаркуша” /Стороженка/, оперету “Запорожець за Дунаєм” /С. С. Гулака-Артемовського/, комедію “Вуси”/Стороженка – перероб_ка Кропивницького/, водевіль “За двома зайцями” / Старицького/. Всі п’єси, як повідомляла місцева преса, пройшли з великим ус_піхом і дали повні збори. З виконавців-дебютантів преса виділяє – артистку Немченко в ролі Одарки із п’єси М. Л. Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, артиста Підвисоцького в ролі німця Адама Адамовича в комедії “Вуси” та артистку Базаро_ву, яка в спектаклях “Гаркуша” і “Дай серцеві волю, заведе в неволю” грала емоційно, натхнено, винахідливо._ Перераховуючи участь у п’єсах багатьох артистів трупи, рецензент, як і завж_ди, найбільше милується виступами М.Л. Кропивницького, віддаючи належне його артистичному талантові._

Уже майже наприкінці гастролей була поставлена трупою комічна опера Г.Ф. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”/1836р./ Мотиви, які спонукали автора написати цей твір, викладені ним в одному з листів: “Просили мене написати для театру оперу, я зібрав декілька головних тутешніх характерів, наповнив піснями, обрядами, і пішло на лад.”_ Сюжет твору, як засвідчує сам письменник, взято з життя. Його події розгортаються на барвис_тому етнографічно-побутовому фоні закріпаченого українського села. Головна драматична дія випливає з напіванекдотичної інтри_ги, забарвленої соціальним відтінком.

Вродливу дівчину Уляну, батько, супроти її волі, намагається віддати за пришелепуватого, але багатого парубка Стецька. Одна_че Уляну не спокушають Стецькові грошші, розкоші. Своє щастя вона вбачає у труді й воліє одружитись з бідним парубком, якого палко кохає. П’єса закінчується картиною одруження Уляни з крі паком Олексієм, а Стецькові, замість рушника, молода, за народ ним звичаєм, пінесла гарбуза – символ відмови в зарученні.

Як весела, дотепна комедія, п’єса “Сватання на Гончарівці”, одразу завоювала симпатії глядачів. Вона з успіхом йшла на сценах російських і українських театрів, виставлялась навіть у Петербур_зі та Москві. Особливістю постановки цього тврру а підбір артиста для виконання центральної ролі Стецька, яка є надзвичайно склад_ною. За цю роль бралося багато видатних артистів театру кррифеїв, але ніхто з них не міг не тільки дорівнятися, а навіть наблизи_тися до М. Л. Кропивницького, який як ніхто інший правильно розу_мів цей образ і завжди вражав глядачів оригінальною, колоритною грою. У ліпленні цього образу М. Л. Кропивницький йшов виключно своїм оригінальним шляхом. Він порушив стару традицію – показу_вати Стецька людиною пришелепуватою і зовсім дурною. Великий артист утримувався від жаржування образу Стецька і грав його пра_вдиво, невимушене, емоційно і безпосередньо. Грав так, що, як справедливо писала газета “Южный край”, “Краще зіграти… немож_ливо.”_ Цієї традиції виконання образу Стецька М. Л. Кропивницький не порушив і в Криму, що й було підмічено рецензентом виста_ви, який писав: “На противагу звичайному зображенню Стецька, який викликає серед публіки безперервний сміх дурною поведінкою/ як грав у минулому році цю роль безперечно дуже талановитий артист, Саксаганський/, п. Кропивницький зумів викликати своєю прекрас^-ною грою до зображуваного ним дурня не лише почуття сміху, а й співчуття.”_

Гастролі трупи М.Л. Кропивницького в Сімферополі закінчувалися виставами п’єс “Дай серцеві волю. заведе у неволю”/М. Л. Кропивницького/, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”/ М. Л. Кропивницького/ , “Під Івана Купала”/О.С. Шабельської/. Рецензенти і глядачі тепло прощалися з любимими артистами, які зворушили їхні серця своєю щирою і талановитою грою. Численні прихильни_ки театру М. Л. Кропивницького піднесли йому скромний, але дуже цінний подарунок, а рецензенти, ніби змагаючись між собою, доби_рали найкращі і найвагоміші слова для оцінки артистичного талан_ту М. Л. Кроиивницького і артистів керованої ним трупи. Здавалося б, що радості артистів не було меж. Одначе трупа залишала Сімферополь сумною і прибитою. В розквіті творчих сил раптово померла артистка Ніна Володимирівна Базарова, про яку рецензент газети “Крымский вестник” писав, що вона “справляє дуже приємне вражен_ня своєю ефективною і гарною грою…”_ Передчасно зів’ялу квітку проводжала в останню путь вся трупа. Над свіжовиритою мо_гилою М.Л. Кропивницький, ковтаючи сльози, говорив душевно, щиро, емоційно і дуже тужливо. Він уболівав за людиною, передчасно скошеною смертю, і за тим великим артистичним талантом, який ще не розквітнувши, навіки згас, уболівав як артист, і як батько українського театру: ” В Ні/ні/ В/олодимирівні/ я поніс велику незабутню утрату. Як той орач-гречкосій, я не шкодував зерна, за_сіваючи свою нивку та щоразу примовляючи: “Роди, боже, на кожно_го долю”, та викохував в марінні думки, що діжду тієї радості, коли моя нивка заколоситься, а потім і колос наллється зерном. Але прибив мороз мою кохану нивку на раннім всході. Така вже моя доля! Не ремствую на тебе, рано страченая лютим морозом, при_битая зеленая стеблинонько, що ти взяла у мене частину моєї душі! А ремствую я на свою долю, що й досі не навчила вона мене пильнувати тих хвиль, котрі з’являються несподівано, як вихор, і лама_ють мої. кохані квіточки, як хрустку гілочку! Тепер одно душа моя бажає, щоб ця свіжа яма, у котрій полягла зражена у самотній боротьбі молода талановита сила, зріднила нас.

Спочивай же в тихому захисточку і некаламутнім супокою, чес_на, незабутня, дорога перлино українського кону. До краю мого життя я заховаю в душі своїй найкращі, найсвятіші згадки про тебе, безталанночку, що, мов метеор той пролетіла перед моїми очима, освітила на малу хвилю кругозор і згасла навіки.”_

Крім спектаклів, артисти трупи М. Л. Кропивницького пропагува_ли українське слово в Криму й іншими мистецькими засобами. Вони виступали перед населенням з декламуванням творів українських письменників. Так, 19 листопада 1889 року було дане в театрі дивертисмент з участю артистів М. Л. Кропивницького, Левицького, Затиркевич-Карпинської. На цьому вечорі, як зазначає г. “Крымс_кий вестник” в № 256 від 26 листопада 1889 року, ” п. Кропивницький прекрасно прочитав вірш Шевченка “Думи”, а п-ні Затиркевич і п. Левицький дуже добре і комедійно виконали : перша мало_російське оповідання, а 2-й – сцени із єврейського побуту і еврейсько-релігійний мотив без слів.”_

В розпалі гастролів у Сімферополі М. Л. Кропивницький почав уже турбуватися про виступи трупи в інших містах. Він вступив у переговори з керуючим одеського російського театру. Останній погоджувався надати трупі М. Л. Кропивницького театр для гастро_лей, але вимагав надто великої плати за контрактувався примі_щення – 150 крб. щовечора. М. Л. Кропивницький погоджувався пла_тити лише 100 крб. і повідомив про це одесита, який надіслав великому артистові образливу телеграму: ” Ви хворі, раджу вам підлікуватися”._ Почуваючи себе приниженим і ображеним. М. Л. Кропивницький дав таку відповідь гоноровитому кривдникові: “Я не маю потреби скористатися вашою порадою. Я дав би цю пора_ду вам, але ви – невиліковані.”_

Ця суперечка М. Л. Кропивницького з адміністрацією Одеського російського театру яскраво свідчить про те, в яких тяжких умовах доводилося працювати українським трупам, відстоюючи честь укра_їнського слова, мистецтва в тяжкій боротьбі з чиновниками, поліцмейстрами, цензорами і всякими консервативними елементами.

М. Л. Кропивницький як артист, так і драматург у Криму був нас_тільки популярним, що один, мабуть, із прогресивних місцевих театрознавців, який заховався під псевдонімом Л. Я-нь, виступив у “Крымском вестнике” з великим оглядом театральної, артистичної і драматургічної діяльності М. Л. Кропивницького, справедливо вважаючи його засновником українського реалістичного професіона_льного театру, творцем соціально-побутової української драми другої половини XIX ст. У п’єсах М. Л. Кропивницького пише він: “… втілена в живих особах і типах така маса горя і комізму, що неможливо не піддатися впливові відтворених цими життєвими елементами вражень, які здебільшого передаються високо художньо. Бували неодноразові випадки, коли на виставах артистів дами знепритомніли або впадали в істерику, а сльози на очах мені до_водилося бачити нерідко і в чоловіків. Проте глядач на малоро_сійських виставах нерідко доходить до сліз і від безперервного сміху, який доходить з часом до крайніх меж…”_

В 1890-1891 роках М. Л. Кропивницький об’їздив зі своєю тру_пою багато міст України, Росії, Кавказу, побував у Ростові на Дону, Новочеркаську, Таганрозі, Маріуполі і у липні місяці 1891 року вчетверте прибув до Криму. Трупа розпочала перші гастролі в Керчі, де були поставлені п’єси “Наталка Полтавка”/ І.П. Котля_ревського/, “Зайдиголова”/ М. Л. Кропивницького/, “Невольник” /Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/, комедія “По ревізії”/М. Л. Кропивницького/, опера “Запорожець за Дунаєм”/С. С. Гулака-Артемовського/, потім переїхала до Сімферополя. Тут, крім названих, з великим успіхом йшли п’єси “Дай серцеві волю, заве_де у неволю”/М. Л. Кропивницького/, комедія “Чмир”/М. Л. Кропив_ницького. Завершила свої виступи трупа у Ялті у вересні місяці виставами “Наталка Полтавка”/І. П.Котляревського/, “За двома зайцями”/М. П. Старицького/, “Невольник”/Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/. Біля двох місяців перебувала в цьому ро_ці трупа М. Л. Кропивницькогов в Криму. Трудящі, передова інте_лігенція Криму з щирою любов’ю зустрічали вистам українських митців сцени. У їхній грі вони бачили зразки високореалістичного мистецтва, пізнавали життя українського народу, його визволь_ні прагнення.

З Криму М. Л. Кропивницький писав листи своїм друзям, знайо_мим, театральним діячам, які пронизані турботою про розвиток театрального мистецтва на Україні і його пропагування серед інших народів. “Чи правда, що Ви граєте в Пе_тербурзі, в Паневському театрі, – пише М. Л. Кропивницький з Ялти в листі до М. К. Садовського від 11 вересня 1891 року, – Ще з травня я клопотався про дозвіл грати в зиму в Пітері і вчора дозвіл одержав. Як же це вийде. Невже ж ми з’їдемося? Виходить п/ан/ Грессер порушив принцип, котрим досі керувався: “Не до_пускати одночасно грати в Пітері двом малоросійським трупам!..”

Будьте ласкаві, повідомте: коли розпочнете в Пітері і до якого часу маете намір там грати! Готовий до послуг.”_

Востаннє М. Л. Кропивницький приїздив зі своєю трупою в Крим у 1896 році. Гастролі відбувалися в основному в м. Севастополі з 15 вересня до ІЗ жовтня 1896 року. Репертуар трупи був значно обновлений і складався, як видно з газетних повідомлень, з 22 драматичних творів українських і російських авторів. Спектаклі йшли майже щоденно і рідко коли – через день. Артисти трупи і особливо М. Л. Кропивницький працювали з великою напругою і під_несенням. Своєю правдивою і майстерною грою вони буквально полонили севастопольських глядачів. Кожна вистава йшла при пере_повненому залі, а вихід на сцену відомих артистів і зокрема М. Л. Кропивницького завжди супроводжувався громовими оплесками.

З багатьох поставлених трупою вистав ми зосередимо увагу лише на розгляді трьох/”Олесі”, “Тараса Бульби” і “Вія”/, на які критикою давалися різко протилежні відгуки.

У 1891 році, в рік перебування в Криму, М. Л. Кропивницький написав драму “Олеся”. Цього ж року вона була подана до цензури і незабаром їй була оцінка цензором Алферакі. В доповідній за_писці СПб Комітетові Алферакі писав: “П’єса ця могла б бути до_пущена до вистави на сцені, оскільки відносно проведення власне українофільських ідей вона не бездоганна, але в ній прозирає подекуди тенденційність загальна. Так, наприклад, в ній зустрі_чаються досить пристрасні і на сцені незручні тиради про зловживвання попередніми поміщиками своєю владою, про приниження, побої і всякі несправедливості, які ними чинилися над селянами/стор. 47, 48-49-я/; заява єврея про те, що їм швидко доведеться, дякуючи утискам, тікати з Батьківщини/стор. 52/; про причини, які породжують загальне пияцтво серед простого народу/ стор.60/_злидні, бідність, малоосвіченість; про захоплення жидами і нім_цями всієї землі/стор.56-65/. Всі ці місця відмічені червоним олівцем і повинні бути виключені і в такому випадкові драма М. Л. Кропивницького “Олеся” може бути дозволена. На випадок над_рукування вказаної п’єси від автора слід вимагати абсолютно точного і ретельного виправлення правопису, якого с місцями не дотримано.”_

СПб Цезурний Комітет погодився з рецензією цензора Алферакі і звернувся в Головне управління всправах друку з папірцем за № 1110 від 29 липня 1891 року, в якому писав: “…драма Кропив_ницького “Олеся” може бути дозволена до вистави і друку, тільки з умовою виключення відзначених місць і, на випадок надрукування, при ретельному виправленні рукопису, відповідно встановле_ним правилам правопису російської мови…”_

30 липня 1891 року Головним управлінням в справах друку п’єса була дозволена до вистави._

Художнім матеріалом для “Олесі”, як і для багатьох інших творів письменника, послужила пореформена дійсність. На селі в цей час швидкими темпами зростає хижак-куркуль, під всезростаючим тиском якого розорюються не тільки дрібні селянські, а й великі поміщицько-дворянські господарства.

Ще задовго до М. Л. Кропивницького тема руйнації дворянсько-поміщицьких землеволодінь була висвітлена в російській літера_турі. Російський драматург-реаліст О. М. Островський в драмі “Светит, да не греет”/1881 р./ правдиво відобразив процес руйнування господарства поміщиці Раневої.

Продовжуючи в своїй творчості прогресивні традиції російської літератури, М. Л. Кропивницький цій темі присвячує драму “Олеся”, яку створює, на наш погляд, під певним впливом п’єси О. Островського “Светит, да не греет.” Не слід, проте, вважати цей твір М. Л. Кропивницького як цілком запозичений або перероблений. Він цілком самостійний і оригінальний. А його подібність до драми О.Островського е не що інше, як продовження й творче використан_ня М. Л. Кропивницьким класичних   зразків російської літератури.

Вплив драми О. Островського позначився не тільки на сюжеті, а й на окремих її образах. Так, типовий і для української дійснос_ті того часу образ дворянина Леоніда Загриви подібний до помі_щиці Раневої. Обом героям, до речі, немає й по 30 років. Загрива як і Ранева, – непрактична, безвольна людина, яка здатна лише витрачати чужі гроші та робити борги.

Безтурботністю, легковажністю та нерозумінням реального життя дворянин Загрива довів своє господарство до повного розорення і, подібно Раневій, продає його майже за безцінь колишньому слузі свого батька. Проте, втрата маєтків, а разом з ними і панівного становища, не турбує ні Ранєву, ні Загриву. Обидва персонажі збирають свої пожитки і відправляються в світ з ілюзорними на_діями на “краще майбутнє”.

Отже, М. Л. Кропивниць_кий розумів, що роль дврянського класу в епоху бурхливого роз_витку капіталізму в Росії закінчилася: на зміну йому ішов клас більш енергійний, більш практичний, клас “чумазих” і “глитаїв”, клас “хижих звірів”, “який з’їдає все, що трапляється на його шляху…”_

В образі Кіндрата Балтиза М. Л. Кропивницький з великою сати_ричною виразністю і гостротою малює представника нового буржуазного класу. Вирісши на сел,. Кіндрат Антонович Балтиз добре розуміє, що суспільне становище людини, яка не має дворянського стану, залежить,насамперед, від грошей. Тому, будучи ще панським слугою, він здобував їх різними шахрайськими засобами. А ставши управителем маєтку дворянина Загриви, Кіндрат Балтиз повів гос_подарство так, що більше половини панських грошей діставалось йо_му. Розбагатівши, Балтиз не тільки розпочинає самостійну експлу_атацію селянина, а й прибирає до своїх рук занепадаючі господар_ства поміщиків-дворян.

В створенні образу Балтиза М. Л. Кропивницький відштовхувався від колоритних образів українських глитаїв Йосипа Бичка_ та Герасима Калитки_. Драматург не тільки не приховує внутрішнього зв’язку між цими образами, а й навіть підкреслює їх багатьма рисами,

Взявши по закладній маєток і землю Загриви, майже за безцінь, Балтиз, подібно Йосипу Бичку, щоб не випустити жертву з рук “впадав до ніг, повзав, догоджував, плакав…”_, обіцяючи дворянинові доплатити і за маєток і за землю, аби тільки він за_лишив їхню нотаріальну справу непорушною.

Коли ж згодом закладна набрала “законної” сили, глитай відмо_вився від своїх слів, а плазування біля ніг Загриви, пояснив тим, що : “Панам дуже подобається, щоб перед ними повзать навко_лішках та слізьми їм ноги обливать. Хлібом їх не годуй, тільки кланяйся їм!… Повзав і я перед вами, ну і виповзав…. і кожен раз буду вам за те вдячний…”_

Тонкий психолог, що прекрасно вивчив характер відмираючого дворянського класу, Балтиз за півціни прибирає до рук господарем тво дворянина Леоніда Загриви. Крім того, він скуповує по дешевій ціні землі селян і поміщиків, розорених у процесі капіталістичного розвитку, і стає, таким чином, можновладним господа_рем неозорих ланів.

Методами наживи, як зазначалось, Балтиз нагадує Йосипа Бичка. Але за розміром свого господарства він стоїть ще в одній шерен_зі з попередником Терентія Пузиря,_ жорстоким і надзвичайно скупим хижаком Герасимом Калитко.

Порівняння постатей Балтиза і Герасима Калитки підтверджує цю думку. У Балтиза, як і в Калитки, немає в житті інших інтере_сів, крім наживи, здобуття “капіталів”. З цією метою обидва пер_сонажі застосовують у своєму господарстві досконалу систему ви_зиску. Як і Калитка, Балтиз ставить у повну залежність від себе не тільки своїх наймитів, а й увесь трудовий люд села. Доки лю_ди діждуть нового хліба, Балтиз не дає їм пухнути з голоду свої_ми позичками борошна, пшона, картоплі. Але по врожаю він за це “відвертає вдвоє”.

Безчесний, жорстокий, обмежений, хитрий і користолюбивий гли_тай весь свій сімейний побут, все своє життя підкорив лише інте_ресам “рощоту”, грошей. Жадоба збагатитись якомога більше і якнайшвидше цілком опанувала Балтизсм, перетворилась, як і в Калитки, на пристрасть.

Застосувавши складнішу і ширшу систему визиску, Кіндрат Бал_тиз нажився скоріше від Йосипа Бичка і зрівнявся своїм господарс_твом з Герасимом Калиткою. Але цього йому замало. Він, як і Калитка, мріє загарбати стільки земель, щоб про нього знали не тіль_ки в повіті та окрузі, а навіть в “губернії”.

Драмою “Олеся” М. Л. Кропивницький, як бачимо, повернувся до проблеми, порушеної ним у “Глитаї”, пов’язавши її з рядом нових суспільних питань. Тут зображено і процес часткової ліквідації дворянського землеволодіння і зростання сільського куркуля.

Разом з тим, драматург в образі дочки Балтиза Олесі показує і промінь світла в цьому темному царстві наживи і експлуатації. Олеся – розумна і допитлива дівчина. Вона багато читає. У проти_вагу своєму батькові, натурі розпутній, грубій і черствій, Олеся жаліслива і повна бажання допомогти близьким. Такі погляди на суспільне життя, природно, приводять до того, що Олеся не може спокійно спостерігати брудні справи свого батька. Сором за своїх батьків – експлуататорів спричиняє їй глибокі моральні страждан_ня, але порвати з ними вона ще неспроможна, це понад її сил.

Образом Олесі М. Л. Кропивницький підніс важливу проблему формування і зростання позитивного героя 80-90-х р.р., але роз_в’язати її до кінця не спромігся. Тому драматург і не змалював у п’єсі майбутню Олесю, яка за його задумом повинна була б стати активним борцем проти капіталістичної дійсності, проти жостокої експлуатації людини людиною.

Причиною цієї невдачі слід вважати пильність царської цензу_ри, яка особливо ретельно слідкувала за М. Л. Кропивницьким у ці роки, примушувала його пом’якшувати ідейне спрямування своїх творів, а також і окремих образів.

Сучасна драматургові критика справедливо відзначала, що в розглядуваній драмі     М. Л. Кропивницького з великою силою і майс_терністю змалювано “куркуля-глитая, а сама “П’єса розумна і б’є по хворобливих місцях сучасності”._

Одноразово критика відзначала що, незважаючи на те, що в “Оле_сі” “…оточення передано яскравими, типовими рисами, все ж драма Кропивницького “…краще задумана, ніж виконана. В ній е довготи і зайвий мелодраматизм, місцями вона надто сентиментальна…”_

Не з усіма зауваженнями критики можна погодитись. Читачеві чи глядачеві впадає в око подія в драмі, яка має скоріше винят_ковий, ніж типовий характер – моральне переродження Балтиза під впливом кількох хвилин боязні за життя своєї коханої дочки. Чи може переродитись така черства, така зашкарубла людина, як Кіндрат Балтиз? Чи може куркуль гроші проміняти на людяність, на чуле ставлення до людей? Ясно, що ні.

Надавши образові Балтиза в кінці п’єси мелодраматичних рис, М. Л. Кропивницький тим самим відійшов від правдивого зображення куркуля пореформеної доби. Одначе, ця подія в п’єсі аж ніяк не домінує над основною її темою – викриття хижацьких методів нажи_ви сільбького буржуа, з якою автор бездоганно впорався.

Кінець драми, як бачимо, штучний. Але і в цьому повинний не автор, а цензура, бо з іншою кінцівкою цензурний комітет не дозволяв п’єсу до вистави з друку.

.Сценічна доля п’єси не блискуча. В дореволюційний час вона виставлялася лише в театрі М. Л. Кропивницького, який за спогадами І. О. Мар’яненка психологічно-тонко виконував роль Кіндрата Балтиза.

“… на сцені з’являється Кіндрат Антонович Балтиз – Кропив_ницький. Він у широкому парусиновому підпаяному костюмі та вишиваній сорочці. Сивувате волосся з невеликою лисиною, вуса, круг обличчя коротко підстрижені бакени, виголено тільки підборіддя. Вся постать кремезна. Тримається статечно, але просто, невиму_шене, без зазнайства. Це людина, що добре знає життя, але знає також і собі ціну, знає, що за гроші його основуватимуть і вклонятимуться йому.

Дуже стримано подає тексти Марко Лукич, спокійно й вільно ллється його мова. Рухи і жести стримані і виразні. Але при всій своїй стриманості він емоційно наповнений.”_

Ще й сьогодні в окремих працях про М. Л. Кропивницького зустрі_чаються нарікання авторів на недостатню сценічність і слабку ком_позиційну стрункість п’єси “Олеся”. Відомий корифей українсько_го театру І. О. Мар’яненко зазначає, що: ” Майже вся роль Олесі побудована не на дійовому протесті, а на довгих розмовах-скаргах та наріканнях. Ця драматургічна вада в дуже цінній своєю темою і основною думкою п’єсі була причиною того, що “Олесю” виставля_ли здається, тільки в театрі самого автора/ тобто М. Л. Кропивницького – П.К./ та в театрі Суслова”._

В п’єсі “Олеся”, звичайно, є композиційні вади і творчі прорахунки автора. Одначе “Олеся” в Криму йшла з надзвичайно великим успіхом, а композиційно спектакль М. Л. Кропивницький будував і оформляв бездоганно. Він, очевидно, усував з п’єси все те, що вимушено вставляв для цензури. І спектакль звучав лагідно і стру_нко. Кримські рецензенти захоплено відгукувалися на виставу і помічали зроблені автором зміни. Як і завжди, вони високо оціню_вали артистичну майстерність М. Л. Кропивницького.

” Бенефіс талановитого артиста й антрепренера гостюючої у нас в Севастополі малоросійської трупи М. Л. Кропивницького, пройшов з великим успіхом. Поставлена п’єса “Олеся” належить до числа найбільш вдалих і, якщо можна так висловитися, “ідейних” творів шановного автора”, – писав рецензент газети “Крымский вестник”, – В ній виведені представники нового села, де з одного боку схо_дить зі сцени тип старого поміщика, в особі Леоніда Петровича Загриви, і розквітає розкішним цвітом тип нового – чумазого. П’єса, настільки нам пам’ятається, раніше була значно більше розтягнута, але тепер зайві довготи скорочені, і дякуючи цьому вона значно виграє. Всі виконавці були на своїх місцях,- а та_лановита гра Кропивницького, який відмінно провів роль Балтиза, викликала немало оплесків. Публіки в театрі зібралося дуже багато.”_

Не всі, проте, рецензії на вистави трупи М. Л. Кропивницького, яка гастролювала в Севастополі, були схвальними. Окремі рецен_зенти намагалися перешкодити пропоганді української культури в Російської імперії. Вони огульне ганьбили трупу, вистави, намагалися вик_ликати у глядача ненависть не тільки до спектаклів трупи М. Л. Кропивницького, а й до всього українського. Об’єктом нападок була обрана комедія М. Л. Кропивницького “Вій”/1895 р./, яка є переробкою широко відомої повісті М. В. Гоголя під такою ж самою назвою. Творчо скориставшись головними сюжетними ситуаціями по_вісті М. В. Гоголя, М. Л. Кропивницький написав досить вдалий твір, який посідає визначне місце в українській класичній драма_тургії.

М. Л. Кропивницький був глибоким знавцем і невтомним збирачем народної творчості. Вона рясніє в кожному його творі.”Вій” побу_довано виключно на народних переказах і легендах. М. В. Гоголь писав у своїй примітці до повісті, що вона “є колосальне творін_ня простонародного уявлення… Вся ця повість є народним перека_зом. Я не хотів ні в чому змінити його і розповідаю майже в такій же простоті, як чув.”

Розроблюючи фольклориний сюжет, М. В. Гоголь, проте, як пись_менник-реаліст, вплітає в нього і картини реального життя народу. Реалістичну тенденцію письменника творчо продовжує М.Л. Кропивницький. В його творі на перший план виступають не демонічні істоти, а люди, їхне життя, побут, звичаї.

Головний герой комедії – філософ Хома Брут, син невідомих батьків. Назважаючи на вченість, він разом з іншими своїми това_ришами/бурсаками/ поневіряється по світу в пошуках шматка хліба. Його мало цікавлять релігійні догми, які закликають до аскетичного способу життя. Хома скрізь, де тільки трапляється можливість порушує їх. І це робить він, звичайно, не з якогось випад_кового збігу обставин, не з “небесного” життя, а з великої любо_ві до земного. Хома Брут не робить навіть спроб стати носієм хо_дячої релігійної доброчесті, оскільки “святе життя” гнітить йо_го, сковує.

В такому тлумаченні постає в комедії М. Л.. Кропивницького об_раз філософа Хоми Брута, так він подавався артистами і на сцені.

На запитання сотника: “Ти….мабуть, відомий святим життям й богоугодними ділами?” Хома відповідає: “Хто? Я?… Бог з вами, пане!… та я, хоча воно не зручно й говорити, ходив до бублей_ниці саме проти страстного четверга”.

Особливо колоритно виписана драматургом сцена перебування Хоми Брута в церкві, де він з наказу сотника повинен читати пса_лтиря над його померлою дочкою, що “зналася з нечистою силою” Ось Хома вирішивши глянути на покійницю, іде до кафедри, повіль_но повертає голову в бік померлої і пізнає в ній відьму, що їз_дила на ньому.

Страх охоплює Хому невимовний. Незабаром на нього насуваються ще грізніші страхіття. Образ Хоми Брута подається у творі в щільному сюжетному зв’язку з іншими персонажами, зокрема бурсаками, козаками, перекупками та іншими постатями, які є людьми своєї епохи з властивою тільки їм мораллю, поведінкою, вчинка_ми, звичаями.

Дещо окремішно перебувають у комедії персонажі – представни_ки так званої “нечистої сили” – відьма, чорти, різні чудовища. Вони виписуються драматургом в дусі переказів і народних легенд. Вій, наприклад за народними повір’ями є найсильнішою демонічною істотою. Адже, коли відьма не могла впоратися з філософом, вона покликала Вія. За п’єсою, як і за народними переказами, у Вія повинні бути вії до землі, залізна хода, а руки – немов коріння.

Твір цей М. Л. Кропивницький писав для сцени, яку він добре знав. Тим-то в ньому є чимало прямо-таки сценічного матеріалу, а сама: прекрасні, хвилюючі, романтично забарвлені картини, які сприймаються просто і легко.

“Вія” у постановці трупи М. Л. Кропивницького всюди супровод_жував великий успіх. Тепло сприйнятий він був і севастопольцями, які лавиною сунули до театру. Однак один із горе-дописувачів шельмував на сторінках газети “Крымский Вестник” цю славнозвіс_ну виставу, яка вабить і вимогливих глядачів”. “Взагалі, – писав він, – враження від усього “Вія”… непроглядна туга і нудьга”, а в кінці рецензії сам собі заперечуючи, каже, що “назва п’єси/ а отже і сама вистава – П.К./ привернула , масу публіки, що біля каси був прибитий давно небачений квиток з написом, що всі місця продані.”_

Такі суб’єктивно-негативні виступи в пресі були, слід відзначити, поодинокими і вони ажніяк не могли похитнути того міцного авторитету і поваги, які здобула трупа М. Л. Кропивниць_кого у глядачів міста і передової інтелігенції та трудового населення Криму.

Реалістичне мистецтво театру М. Л. Кропивницького набуло у Криму такої слави і популярності, що уже в 90-х роках XIX ст. його почали наслідувати щирі прихильники українського слова. В багатьох кримських містах і, навіть, окремих військових частинах організовуються аматорські театральні гуртки, які успішно вистав_ляють твори українських авторів.

Один із українських антрепренерів Деркач, який зимовий сезон 1898 року арендував у м. Сімферополі театр, після закінчення гастролей російської трупи Строева-Плотіна, ставив силами місце_вих аматорів українські спектаклі і сам брав у них участь, вико_нуючи відповідальні ролі._ В наступному 1899 році сімферополь_ські аматори, як повідомляла газета “Салгир”, здійснюють поста_новку опери І.П. Котляревського “Наталка Полтавка”._

До послуг аматорів вдавалися інколи навіть театральні товарис_тва, зокрема трупа антрепренера Петрова-Докучаева, яка в січні місяці 1900 року гастролювала в Сімферополі. У виставі “Наталка Полтавка” І. П. Котляревського, яка відбулася 19 січня 1900 року, роль Наталки виконувала не артистка трупи, а член місцевого ама_торського гуртка молода дівчина Гурина. Своєю грою вона здивува_ла глядачів і рецензентів. “19 січня в сімферопольському дворян_ському театрі, – писала газета “Салгир”, – поставлена була малоро_сійська оперета Котляревського “Наталка Полтавка”, в якій голов_ні ролі виконувалися місцевими молодими прихильниками мистецтва.. Ми були вражені щирою, цілком чуттєвою грою п-ні Гуриної у відпо_відальній ролі дівчини Наталки, яка виявила і свою чудову гру і своїм симпатичним співом здібності таланту і цілком солідні голо_сові дані.”_

В лютому місяці цього ж року аматори військових частин вистав_ляють українські п’єси. “В неділю, 6-го лютого, в приміщенні учбової команди 51-го піхотного полку, за ініціативою завідуючого поручика Мойсеева, було дано, – повідомляє дописувач газети “Салгир”, – спектакль, в якому брали участь нижні чини полку: рядовий Малаков і вільнонаймані учбової команди, що виступали як в чоловічих, так і в жіночих ролях.

“Поставлені були дві малоросійські п’єси: “Бувальщина” і “До_світки”. Спектакль в основному пройшов цілком задовільно і при_ніс велике задоволення публіці, яку становили майже всі офіцери полку з своїми родинами. Є чутки, що на масляну пропонують влаш_тувати подібний спектакль, поставивши малоросійську драму “Гайдамаки.”_

Українське аматорське мистецтво в Криму, після виступу трупи М. Л. Кропивницького, зокрема у Сімферополі, набуває такої попу_лярності і поширення, що виникає необхідність заснування това_риства “аматорів малоросійського драматичного мистецтва.”_ Йо_го керівником обирається колишній режиаер трупи М. П. Старицького М. С. Щербина, а хормейстром якийсь Задатків._

Силами аматорського гуртка М.С. Щербини не лише на сцені сімферопольських театрів, а й клубів успішно ставляться п’єси І. П. Кот_ляревського “Наталка Полтавка”,     Г. Ф. Квітки-Основ’яненка “Сватан_ня на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”,                     Т. Г. Шевченка “Назар Сто_доля”, М. Л. Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” та інші твори.

Активізація і зростання аматорського руху в Криму спонукає до заснування в Сімферополі українського театрального клубу, де зосереджувалися головні сили аматорів і виставлялися з дотриму_ванням правил реалістичного сценічного мистецтва найкращі й най_поширеніші твори української класичної драматургії, серед яких чільне місце займали драми М. Л. Кропивницького. Цей клуб був школою сценічної майстерності українських крим_ських аматорів. В ньому починали свою театральну діяльність ба_гато майбутніх акторів, які уже після жовтневого державного перевороту в Російській імперії працювали не тільки в українських, але й російських театрах.

Театр М. Л. Кропивницького відіграв визначну роль у становлен_ні і розвиткові реалістичного вітчизняного сценічного мистецтва. Своїм геніальним акторським хистом і драматургічною діяльніс_тю М. Л. Кропивницький утверджував на сцені зразки справді народ_ного мистецтва, яке без вигадок і прикрас правдиво і колоритно відображало життя, побут, звичаї українського села різних істо_ричних періодів. Гострі соціальні колізії і викликані ними душе_вні переживання героїв пронизували всі спектаклі театру, якими захоплювалися глядачі України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Литви, Польщі, Росії та інших країв.

Долаючи жорстокі урядові утиски, почасти терплячи неймовірні матеріальні нестатки, реалістичний театр М. Л. Кропивиицького не зами_кався у національних рамках. Своїми виступами за межами України М. Л. Кропивницький зі своїми трупами пропагу_вав передове мистецтво свого народу. Висока, реалістична і виключно оригінальна сценічна практи_ка театру М. Л. Кропивницького докорінно змінювала обличчя бага_тьох театрів, труп. Це особливо помітно на діяльності кримських дореволюційних труп, які лише під впливом сценічного мистецтва корифеїв українського театру та кращих російських театральних товариств, зокрема московських і петербурзьких, зуміли подолати штучне награвання і прем’єрство і утвердилися, зрештою, на засадах реалізму.

 

 

Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі Глитай або ж Павук, –

Та знов, мов крила, міліони рук

Стрічають плеском ім’я – Кропивницький.

/М. Рильський “Пам’яті Марка Лукича Кропивницького”/._

Велика заслуга М. Л. Кропивницького як драматурга і театрально го діяча полягає в тому, що він він уже в другій половині XIX ст. заклав своїм театром міцний фундамен для розвитку в Криму реалістичного українського сценічного мистецтва. . На сценах кримських театрів як професіональних, так і самодіяльних часто виставляються і твори славетного українського драматурга-класика, а з заснуванням в Сімферополі в 1955 році Кримського обласного українського музикально-драматичного театру вони май_же щорічно входять до репертуару. Уже в свій перший театральний сезон на сцені театру успішно виставляється п’єса М. Л. Кропив_ницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. А взагалі за своє майже двадцятирічне існування цей наймолодший театральний колектив на Україні здійснив біля 1000 вистав п’єси “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, яку бачило майже все населення Криму.

Довгі роки на сценах театрів Криму силами колективу артистів Кримського українського музикально-драматичного театру виставля_лася і друга широко відома п’єса М. Л. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. У виставі брали участь провідні артисти театру.

Життєвий образ дівчини Оксани створила артистка Н. Сороката. Вона ніби злилася з безталанням своєї героїні і правдиво передає її переживання . Роль Бориса Воронова грав артист К. Мізік, який зумів талановито й правдиво передати двоїстіть душі цього ліберального інтелігента. Артист С. Сорокатий створив вдалий образ міщанина-шевця Гордія Поваренка, в якому, як у фокусі, відбива_ються огидні риси капіталістичного суспільства. Колоритною була покоївка Текля у виконанні артистки В. Петренко.

Чарівні образи простих людей створили артисти В. Вереміенко /Степан Кугут/ і П.Тахтаев/Максим Хвортуна/. Добре справились зі своїми ролями й артисти В.Воронович/поміщик Воронов/, А.Харшова/дружина поміщика/, А.Бізев/Горнов/, М.Коломіець/Охрім/, Г. Суботня/Соломія/. Майстерно і зі смаком виконане художнє офор_млення/художник А.Казаков/. Мелодійні українські пісні й народ_ні танці доповнювали спектакль, відбивали побут і складне та протрічливе життя українського седа другої половини XIX ст.

“Вистава, – відзначалося в рецензії на спектакль, – створена колективом українського театру, служить хорошим зразком творчого освоєння української класичної спадщини. Розповідаючи про важке минуле, спектакль викликає у глядача ще більшу любов до радян_ської Вітчизни, де назавжди знищена експлуатація людини людиною.”_

Великою популярністю серед кримських глядачів користувалася вистава М. Л. Кропивницького “Вій”/ переробка повісті М.В. Гоголя під такою ж самою назвою/. Прем’єра спектаклю відбулася 16 лютого 1958 року у приміщенні обласного українського музикально-драматичного театру, в якій взяли участь артисти П. Шаповалов/Хома Брут/ М.Андрусенко/Тиберій Горобець/, І. Аніпрієв/богослов Тит Халява/, Г.Паньківська/няня/, А.Бізев/сотник/, С.Сорокатий/хорунжий/, В.Подрезенко/шинкар/, Н.Єрьоміна/шинкарка/, В.Колодуб/Вій/. З великою рецензією на виставу виступила газета “Радянський Крим”, яка відзначала, що: “Спектакль тримає глядача весь час у напру_женні, але не перевтомлює його. Як видно, колектив театру сер_йозно готував виставу, усвідомлюючи, що пропагування класичної спадщини – справа надзвичайно почесна і відповідальна.”_

“Вій” виставлявся артистами українського театру майже у всіх містах і районних центрах Криму й завжди користувався великим успіхом.

Бурхливими оплесками сприйняли глядачі п’єсу М. Л. Кропивницького “Хоть з мосту та в воду головою”, сюжет якої запозичено з комедії Ж. Б. Мольера “Жорж Данден”. Але свій твір український драматург наснажив національним колоритом, звичаями, побутом, перенісши дію повністю на український грунт.

…Багатому землевласникові “мужичого коліна” Харькові Мандриці заманулося поріднитись із “справжніми” панами, щоб вивести свій рід у дворяни. Саме з цією метою, а не через велике кохан_ня, він одружується з примхливою і легковажною дочкою родовито_го пана Кочержинського – Зізі. Заради чинів і грошей створюєть_ся штучна сім’я, в якій подружжя є, власне, людьми чужими, з діаметрально протилежними поглядами на життя. Вайлуватий туго_дум Харько поринає у господарські справи, а його спритна дружина швидко знаходить собі розвагу в особі пана Закрутька – Одвертинського. Харько намагається її спершу присоромити, а потім приборкати з допомогою тестя і тещі, але завжди потрапляє в ку_медне становище. Доходить до того, що Зізі разом із своєю прис_лужницею Лукеркою обвинувачує Мандрику в подружній зраді і вно_чі виганяє його з хати. Харько не знаходить іншого виходу з скру_тного становища, як “шугнути з мосту в воду головою.”

Такий невибагливий драматургічний твір, якому бракує ускладне_ного сюжету, ситуацій, картин, легко було б зіграти в побутово_му плані, звівши всю дію лише до тривіальної історії. Заслуга колективу артистів Кримського українського музикально -драматич_ного театру і режисера Є. Бойка полягає в тому, що вони зуміли відчути внутрішню суть кожного образу, кожної,  хай навіть най-коротшої, сцени, задумалися над психологією характерів, поста_ралися відтінити соціальний смисл комедії. І глядач розуміє вищість і благородство моралі людей праці над потворною мораллю експлуататорів та їх прислужників.

Вдало було дібрано у спектаклі виконавців головних ролей. Артиста Миколу Андрусенка глядач знає, як оригінального і само_бутнього майстра гумористичної деталі. Саме ці риси його артис_тичної індивідуальності повністю розкрилися у виставі. В ролі Харька артист ліпить образ не прямолінійно, не натуралістичне, а наголошує на суперечливості натури і поведінки свого героя, який, хоч і розбагатів і тягнеться до панів, але ще остаточно не порвав з трудовим народом, його звичаями. Тому Харька і відштовхують панська мораль, панські примхи. Але порвати з панами він уже не може, це понад його сил, хоч він і усвідомлює, що з дружиною-дворянкою йому сім’ї не побудувати й не вивести свій рід у дворяни. Простакуватість і довірливість мирно вживаються в душі Харька з жорстокістю до підлеглих.

Пані Зізі/артистка А.Кашперська/ здається при першому знайомстві привабливою, безпосередньою, одухотвореною. Але з кожною наступною сценою артистка поступово розкриває мораль цієї пані, яка ненавидить не тільки свого простакуватого чоловіка, а й усе “мужиче”, усе те, що створене народом.

Глибоко зрозуміли свої ролі артисти В. Прохасько і В. Петрен_ко. В їх виконанні пан і пані Кочержинські – нероби, які живуть за рахунок праці інших. Їх вчинками, поведінкою керує дворянсь_кий гонор, який, у поєднанні з капіталом багатого селянина Харька Мандрики, має силу в суспільстві жмикрутів і лихварів.

Нелегку роль виконував артист І. Бурменко. Йому довелося ліпи_ти образ панка -гульвіси Закрутька-Одвертинського, в якому, як у фокусі, відбилися огидні вади експлуататорського суспільства. Артист творчо підійшов до виконання ролі, детально продумав пове_дінку свого героя. Не тільки “солодкуватими словами”, але й ба_гатою мімікою, точними рухами артист вдало і правдиво передає порожнечу душі, вбогість розуму, егоїзм і боягузливість персона_жу. Спектакль “Хоть з мосту та в воду головою” писала газета “Кримська правда” : “…радуючи глядачів, свідчить про те, яке благотворне звернення до чудової спадщини класичної української драматургії.”_

Поемою великого сина України Тараса Григоровича Шевченка “Титарівна”, талановито інсценізованої М. Л. Кропивницьким, розпо_чав в 1964 році театральний сезон Кримський український музично-драматичний театр.

…У підвечірню пору біля оранди веселиться сільська молодь. Під мелодійні звуки старої кобзи хлопці і дівчата хвацьке утина_ють козачка. В центрі кола – гордовита красуня Настя – дочка церковного старости/титаря/ Трохима Рокоти. Це для неї замовляють музику парубки, щедро обдаровуючи золотими дукатами старого посивілого кобзаря. І лише один бідний парубок стоїть осторонь. Та ось і він, почухавшши потилицю і вдаривши шапкою об землю, запрошує на танець Настю.

На якусь мить все навколо завмерло. Мов у герці стикаються представники полярних класів. Настя прилюдно насміялася з Мики_ти, зухвало відрізавши йому: “Відчепися, пройдисвіте. Хіба тобі наймичок не стало?” Згодом панська мораль поступається власти_вим звичайній людині почуттям. Настя до нестями закохується в Микиту, таємно зустрічається з ним і незабаром народжує від нього дитину.

Майстерно виліплює складний образ Насті артистка Ж. Фадеева. У перших сценах вистави Настя життєра_дісна, самозакохана панночка, яка добре знає ціну своєму становищу. Вона виділяється серед подруг вродою, коштовним вбранням. Палаючі її очі сповнені енергії, життєвої завзятості. Справжня любов оволоділа нею. Настя розуміє, що багаті батьки ніколи не погодяться на шлюб з бідним Микитою. А вона жити без нього не може. Настя весь час живе притаєним від усіх коханням. І глядач беззастережно вірить у щирість і непідробність почуттів героїні, яка ластівкою лине до свого милого, щоб тільки почути його голос, його слово.

Сильне враження справляє остання сцена, коли Настю судить громада за “вбивство” власної дитини, яку вона впустила в колодязь. Ніби в забутті стоїть Настя біля щойно виритої моги_ли. Вона не прохає помилування. Блідими губами ледве шепоче ос_танні в її житті слова: “… я, нескаяна грішниця”, і тутже, на очах батьків і односельчан, помирає.

Великого емоційного впливу наглядача артистка досягає зво_рушливою грою та силою свого таланту.

У стриманій реалістичній манері, без зайвого притиску артист В.Дідусенко створює образ бідного парубка Микити. Благородні риси характеру героя, його людяну душу артист розкриває посту_пово. На вечорницях Микита мовчазний і сором’язливий, тримаєть_ся якось осторонь. І це зрозуміло: він соромиться своєї біднос_ті, у нього сіра свита. Але глядач відчуває, що в цій натурі закладена велика внутрішня сила. Микита всім своїм єством ненавидить кривдників – багатіїв і плекає велику любов до трудово_го народу.

Серед козаків Запорізької Січі Микита виростає у справжнього героя, який до останньої краплини крові боронить рідний край від ворогів. Він загартовується і усвідомлює, що все панство нищити треба. Відчувається, що Микита так поступив би і з сот_ником Трохимом Рокотою, незважаючи на те, що палко кохає його дочку.

Безперечною вдачею артистки Н.Сорокатої є роль матері Микити. Ось нещаслива, беззахисна жінка плаче за сином, який пішов на Січ. В її голосі відчувається ридання всієї України, трагізм її обездоленого народу.

Колоритними є й інші образи спектаклю. Серед них виділяються старий козак Свирид Глоба/артист К.Мізік/, сотник Трохим Рокота /артист Б.Жадановський/, бандурист Явдоким/ заслужений артист УРСР М.Новик/, син багатія Гаврик/ артист Л.Ніконенко/. Артисти В.Орловський,О.Григораш, які виконують ролі старих козаків Ходулія і Деркача, вміло користуються гумором, гротеском, а по_чати й шаржем для створення цих комедійних постатей.

Тепло сприймали глядачі гру артисток: Л. Науменко /Степанида/, В. Петренко /Худоліїха/, Г. Ковалюк/Тетяна/, Л. Занчевської / Морозиха/, Н.Аврамової /Лепестина/.

В 1969 році колектив артистів Кримського українського музично-драматичного театру підготував і показав комедію М.Л. Кропивницького “Пошились у дурні”/1882 р./, яку за силою впливу на глядача можна порівняти з творами живопису. Її, як і зворушливу картину, можна дивитися багато разів і весь час знаходити розвагу і насо_лоду.

Вистава добре продумана режисером Є.Бойко. В ній все просто, природньо, всі картини випливають з однієї комедійної си_туації, заснованої на народних оповіданнях про долю батьків, які мають багато дочок. Але й такий невибагливий сюжет письменник підпорядковує соціальній меті, порушує важливі проблеми етики і моралі різних прошарків класового суспільства. Він висміює корис_толюбство, хтивість і жадібність міщан Максима Кукси і Степана Дранка, яких без особливих труднощів ошукують, пошивають у дурні їхні наймити Антон і Василь.

Обмежені багатії не в змозі збагнути тонкого, а почасти й дош_кульного та іронічного дотепу своїх наймитів, які “щиросердно” зізнаються, що вони ненавидять жінок, а не тільки байдужі до них. ” Я, – каже Антон Максимові Куксі, – як побачу молодицю, а найпаче дівчину, то так мені з душі і верне, мов муху проковтнув… А ваших дочок ненавидю через те, що ви мені, хазяїн, дуже полю – бились, і жаль мені вас, просто біда, як жаль, що ви так з ними бідкаєтесь!…” Антонові й Василеві вдається приспати батьківсь_ку пильність Кукси і Дранка і, всупереч їм, одружитись,зрештою, з їхніми дочками Оришков та Горпиною.

В сценічних знахідках акторів е те відчуття міри, той смак, які не можуть не х захопити глядачів. З цього погляду чи не най- ] цікавішою е постать міщанина Максима Кукси, блискуче виліплена талановитим артистом Миколою Андрусенком. Його Кукса ніби увібрав у собі міщанську пилюку багатьох віків і ніяк з неї не виборса_ється. Це своєрідний і оригінальний тип епохи капіталізму. Подібно до древнього Данілея Кукси, який “за купця в Остер отдав свою дівку”, Максим теж иідшуковуе для своїх дочок женихів з достат_ками. Його вже більшою мірою цікавлять гроші, ніж чини дворянсь_кі. Коли б, розмірковує він, “… до Антонової вроди та грошей хоч рублів п’ятсот, та волів пар зо три, та земельки… От би зятем був би!…” Прагнення до наживи, нагромадження капіталу в Максима Кукси сильні, але він їх ще якось приховує своєю зов_нішньою безжурністю. Інколи своїм куцим розумом він не може збаг_нути всього того, що діється навкруги. В образі Максима Кукси артист ніби вібрав й вдало передав вади міщанського коліна нової епохи. Для зображення такої складної і суперечливої постаті ар_тист застосовує різноманітні сценічні прийоми, починаючи від гри_му, відповідних рухів і міміки для кожної мізансцени, тембру го_лосу й підстаркуватої осанки персонажа, який не квапливо й ніби без діла човгає по сцені й силкується серйозно розмірковувувати над дріб’язковими питаннями, що викликає закономірно у глядачів сміх.

У виконанні артиста І. Бурменка заможний міщанин Степан Дран_ко, незважаючи на деяку подібність драматичних ситуацій з Куксою, наділений іншими рисами характеру, душевним складом і темперамен_том. В однотипних ситуаціях ці персонажі поводяться по-різному. Кукса – стримано, а Дранко – навпаки. Він інколи, навіть, хапа_ється за дрючок, щоб утихомирити дочку. Й такі замахи у Степана Дранка – не випадкові, а е системою його домашнього виховання та поводження з наймитами. Дещо черствий, крикливий і гарячкува_тий Дранко потрапляє в становище тотожне з Куксою і вимушений віддати свою дочку теж за наймита, який в нього служить.

Образи наймитів Антона і Василя виконують артисти В. Клименко і О. Шейко. Кожну картину, сцену і навіть невеличкий епізод вони підпорядковують завданню внутрішнього розкриття світу героїв, наголошуючи на їхній кмітливості, чесності, працьовитості. І

глядач щиро симпатизує розумним і спритним наймитам, які вже по_чинають усвідомлювати своє становище в суспільстві, розуміти, що без них багаті нічогісінько не варті.

М’яко, вдумливо і разом з тим надзвичайно чітко ліплять образи дівчат Оривки і Горпини артистки А. Кашперська і Л. Січкар. Кожна в своїй манері послідовно розвивають думку про те, що соціальні умови експлуататорського суспільства вкрай негативно позначають_ся на долі жінки – трудівниці, яку можна силоміць одружити і ска лічити життя на весь вік. Але героїні комедії якоюсь мірою самі намагаються влаштовувати своє життя. Всупереч батькам вони одру_жуються з вродливими парубками, які працюють у їхніх батьків най. митами.

Привертає увагу і постать писаря Скакунця у виконанні артиста С. Ботвини. Його прізвище так імпонке персонажеві, який весь час перебуває в русі, весь час скакає за зайвим карбованцем. Типовим є і захожий чоловік Нечипір/артист Л. Никоненко/. Скромна манера виконання, акторська витриманість змушують глядачів зацікавити_ся долею цієї людини, яку випадково Кукса і Дранко приймають за поважного жениха з міста.

У виставі тонко й тактовно відтворено національний колорит зі всіма його побутовими деталями і атрибутами. І в цьому, зви_чайно, заслуга художника Ю. Чурсіна й диригента М. Магальника. Вдало вмонтовані у виставу балатні сценки. Вони пожвавлюють і прикрашують дію, одухотворяють образи.

Вистава “Пошились у дурні” – це значне досягнення колективу акторів Кримського українського музично-драматичного театру, яким пишаються глядачі.

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

СЛОВО Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА ПОЛІ БОЮ (навчальний посібник).

професор Петро Киричок
СІМФЕРОПОЛЬ – 2000 р.

Схвалено до друку вченою радою Таврійського національного університету ім.                            В. І. Вернадського.

Науковий редактор – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, доцент М. Я. Вишняк.

Рецензенти – доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка – М. С. Грицюта;

кандидат філологічних наук, декан філологічного факультету Таврійського національного університету ім. В. І.Вернадського, професор Є. С. Регушевський;

кандидат філологічних наук, завкафедрою української літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, доцент Гуменюк В. І.
З   М   І   С   Т

ВІД АВТОРА  4 – 5

ВСТУП                                                                                                            5 – 12
ГРІЗНИЙ  ЧАС ВИМАГАВ ГОЛОСУ ТАРАСА                                        12 – 29
СЛОВО ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ В ІЛЮСТРАЦІЯХ                                  29 – 44

ВІЧ  –  НА  –  ВІЧ   З   ВОРОГОМ                                                                  44 – 58

З  НАРОДНОЮ  МУДРІСТЮ ЗРІДНЕНИЙ                                                 58 – 64

З  ДУМАМИ  І СЛОВОМ НАРОДНОГО СПІВЦЯ                                       64 – 58
АПОСТОЛ  ПРАВДИ  І  ВОЛІ / замість висновків/                                       88 – 97

ЛІТЕРАТУРА

                        ВІД АВТОРА

Пропонований науково-публіцистичний нарис, як навчальний посібник, створений на основі спецкурсу “ Слово Т. Г. Шевченка на полі бою”, який кілька років читається студентам українського відділення Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. У різні роки вибіркові теми (розділи) цього курсу читалися в учбових закладах України, Росії, Польщі. З великою за обсягом праці для нарису відібрано найсуттєвіше, відібрано те, що найяскравіше висвітлює тему, яка була є і буде завжди актуальною, сучасною і не лише у слов’янському, зокрема українському, а й світовому літературознавстві, оскільки боротьба за Шевченка продовжується і дотепер, а сам Шевченко своїм вогненним словом спопеляє ворогів свого народу, ворогів України. Відоме збочене змалювання постаті Великого Кобзаря, запопадливо-хворобливим О. Бузиною. Тому і назва спецкурсу та нарису “Слово Т. Г. Шевченка на полі бою” є не випадковою. Вона виражає ставлення до Шевченка українського народу, який є його захисником і ставлення до поета ворогів його Вітчизни, які аж ніяк не можуть збагнути світової величі українського Кобзаря й примиритися, зрештою, із історичним фактом здобуття Україною – незалежності.

Поява перших творів Шевченка, особливо його “Кобзаря”, теж не лише сколихнула, а й похитнула Російську імперію. Вільнолюбні, демократичні і гуманістичні ідеали поезій Шевченка перелякали царизм. Їх не сприйняли й окремі російські критики та письменники, які, до речі, самі були незадоволені рабовласницькою владою. Так, відомий літературознавець Григорій Зленко у статті “Сатанинський україноненависник” (“Кримська світлиця” за 1998 рік від 6 лютого) відзначає, що “в боротьбі з Шевченком Бєлінський пішов навіть не нога в ногу з “неудобозабываемым тормозом” Миколою І, а попереду його, цілком погоджуючись з імператором, який на довгі роки запроторив українського поета до ненависної російської со_л_да_тчини з суворою забороною писати і малювати. Але отаке жорстоке покарання Бєлінському здалося замалим і він бездушно заявляє: “Мені не шкода його, був я його суддею, я вчинив би не менше. Я почуваю особисту ворожість до такого роду лібералів… вони дратують уряд…””.

Коли ж йдеться про визначних письменників інших літератур, зокрема російської, то Бєлінський висловлює думки, які не можна заперечувати: “Велика людина завжди національна, як і її народ, бо вона тому й велика, що представляє собою свій народ”_. На противагу Бєлінському К. Рилєєв волів бачити Україну лише вільною:

Це ад – Вкраїну зріть в неволі,

Її побачить вільну – рай!..

 

Ненависть російського царизму й Бєлінського до українського народу, його славетного співця, ввібрала в себе певна частина російської інтелігенції і росіян, які і сьогодні не можуть вгамуватися й усвідомити, що й українцям, як повітря, необхідна воля, своя мова, культура, своя держава, щоб протидіяти шаленому опорові ворогам, дії яких можуть привести до непередбачених наслідків. Щоб цього не відбулося автор з позицій об’єктивізму, реалістичної естетики, заснованої на наукових фактах з нахилом до публіцистичного стилю, на прикладі ставлення до Шевченка, висвітлює стосунки між українцями і росіянами. Бо ж негативного ставлення до апостола Волі і Правди серед інших народів світу не спостерігається. Сам же поет усвідомлював пагубність ворожих стосунків між українцями і росіянами і пророкував, що:

…забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Заклик цей надзвичайно актуальний сьогодні. Його підтримують демократичні, прогресивні росіяни, які встановили у Санки-Петербурзі – у місті, де навчався і формувався український Кобзар як геніальний співець знедолених і пристрасний борець за Правду і Волю пам’ятник, котрий відкривали президенти України і Росії – Л. Кучма і В. Путін. Факт і дата знаменні і світлі.

В С Т У П                                                                                                                                      

 

У світовій літературі, культурі й мистецтві постать Тараса Григоровича Шевченка шанована, вагома й визначна. Його вважають “найвидатнішим поетом планети”, поетом “глибоко національним” і “воістину народним”, поетом, “огненне слово” якого “наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того”.

“Тарас Шевченко, – відзначав Карл Еміль Францоз, – не тільки геній сам по собі … в ньому втілено поетичний геній українського народу… ми в однаковій мірі захоплюємось Шевченком і як співцем політичних свобод, і як епіком, і як поетом кохання, і як людиною, яка вміє подати художньо дивні соціальні картини”_. А Полін Бентлі зауважував, що: “Тарас Шевченко виходить за межі однієї країни. Він поет усього людства. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе – до волі, має всесвітнє значення…”_.

Шевченка цілком заслужено можна поставити поруч з енциклопедистами /Дідро, Даламбером, Руссо, Вольтером, Гельвецієм, Гольбахом та ін./ й такими велетнями вільної думки і слова, як Монтеск’є, Мікеланджело, Сервантес, Шекспір /. Проте найвагоміше визнання він здобув як український національний поет, як захисник і проводир свого уярмленого народу.

Тарас Шевченко, як влучно підмітив Євген Маланюк, є “вершиною нашої національної культури”. Його буремний і волелюбний дух завжди витав і витає над Україною, її степами, лісами, річками.

Виходець із родини кріпака, він оспівав НЕВОЛЮ й закликав свій народ боронити ВОЛЮ так, як відстоювали її батьки, діди та прадіди. ВОЛЯ і ПРАВДА були для нього найвищими життєвими цінностями. Домогтися ж їх можна лише шляхом визвольної боротьби. Тому й звертався поет до свого народу із закликом “прозріти”, “кайдани порвати”, усвідомити себе українцями, господарями своєї землі, своєї долі, своєї держави. Й народ прозрівав. Шевченко своїм генієм осягнув усе складне й протирічливе українське життя, всю історію України й навчав співвітчизників:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Шевченко лише один сміливо і стійко протистояв жорстокій Російській імперії і своєю творчістю, своїм натхненним і волелюбним словом розхитував її так, що сам цар настільки перелякався, що запроторив його на довгі роки до солдатчини, суворо заборонивши при тому писати і малювати.

Шевченкове слово пломеніло. Воно збуджувало змертвілу думку, засвічувало свічку вольності, яку вже ніхто не міг загасити. Це розуміли сучасники поета. “Мене, – писав               М. Костомаров у своїх спогадах, – обдало страхом, я побачив, що шевченкова муза роздирає завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини…” “Горе відчайдушному поетові, він забуває, що він людина”.

Закликаючи народ до здобуття волі, Шевченко у тих жахливих умовах був вільним душею і вірив у те, що “розпадеться світ неволі, світ сонця засвітить”. Навіть повертаючись із заслання, де його фізично і духовно нівечили і катували, він щиро зізнається , що : “Мені здається , що я достеменно такий, як і був десять років назад. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не помінялася”.

Шевченко пробуджував і надихав національною ідеєю не лише сучасників, а й майбутні покоління. Це за його Гамалією, Гонтою, Залізняком, Тарасом Трясилом у 1917 – 1920 роках українці виборювали свою волю, свою державність і гинули за це. Саме отаких по -шевченківськи свідомих українців-патріотів зображує Павло Тичина у вірші “Пам’яті тридцяти” /1918/ :

На Аскольдовій могилі –

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців

Славних молодих…

На Аскольдовій могилі –

Український цвіт,

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце – грає вітер

І Дніпро – ріка…

На кого завзявся Каїн,

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край!

Вмерли в новім заповіті

З славою святих,

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

 

Ця трагічна подія відображена і в російському фольклорі імперсько-шовіністичного спрямування. Матроси жандармського полковника Муравйова, по-звірячому розправившись над студентами і гімназистами, що стали на їхньому шляху, пританцьовували й співали такі куплети, зміст яких яскраво виражає ставлення певних сил Росії до України ті її народу:

Эх, яблочко, сбоку красное,

Всех хохлов перевешаем –

Дело ясное!

Эх, яблочко, сбоку красное,

Не видать хохлам свободы –

Дело ясное!

Эх, яблочко, сбоку красное,

Что Украйне конец –

Дело ясное!

 

До речі відзначити, що такі тенденції живучі серед росіян і в наші дні. На стінах будинків та парканах Сімферополя, Севастополя й інших міст Криму ще й донедавна можна було прочитати такі надписи: “Самый хороший хохол – мертвый!”, “Хохлы! Вон из Крыма! Это исконно русская земля”. Так і напрошується до цього блюзнірського витвору додати: “Загарбана й залита кров’ю корінного татарського населення”. Російськомовна преса цього ніби не помічає і, підтримуючи на своїх сторінках оце шовіністично-фашистське кодло, безсоромно закликає до якогось міфічного “единения братских народов – русского и украинского, их верной и вековечной дружбы”. Чи можна і чи варто українцям бодай думати про якесь бездумне єднання з росіянами, які не лише в минулому, а й у наші дні злісно ненавидять український народ, його мову, культуру, постійно виношують різні підступні плани про його закабалення й суцільну русифікацію. Підтвердженням цього може бути лист В. Назаренка до редакції газети “Літературна Україна”, в якому автор пише: “Шановна редакція! Чи звернули ви увагу на повідомлення телебачення /програма УТ-2 / про те, як віце-прем’єр В. А. Смолій зреагував на відкритті київського російського центру 22 травня   ц. р. ? Коли він зачитав привітання Президента Л. Д. Кучми, російська громада заборонила йому вітати їх українською мовою, і В. А. Смолій почав… перекладати текст привітання російською мовою. Я не питаю, чому росіяни в Україні не поважають Україну, її народу та його мови – про це вже сказано й написано багато, шовіністи – вони і є шовіністи… Хочу поставити ось такі два запитання: 1. Чому В. А. Смолій не дотримується Закону про мови та Конституції?   2. Чи мав право В. А. Смолій перекладати привітання, написане українською мовою, і зачитувати його без підпису Президента України у своєму імпровізованому перекладі?

Особисто я вчинив би таким чином: прочитав би привітання Президента українською мовою. А на протести росіян відповів би так: “Панове! Я маю текст, підписаний Президентом. Якщо ви бажаєте слухати привітання російською мовою, давайте запросимо перекладача, щоб він переклав привітання російською мовою, потім його має підписати Президент, а потім я зачитаю текст російською мовою”_.

У ЗАЯВІ Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Педагогічного товариства ім. Г. Ващенка відзначається, що: “… громадськість України глибоко обурена інцидентом, що стався 22 травня ц. р. під час відкриття в Київському палаці “Славутич” першого з’їзду росіян України, організованого Товариством “Русь”. Подія виходить за межі не тільки конституційності, законності, а й елементарної цивілізованості та культури: ті, хто зібрався у залі, не дали змоги віце-прем’єр-міністрові України Валерієві Смолію оголосити привітання до з’їзду від Президента України. Присутні вигукували образливі слова на адресу держави, української мови, народу України.

Фактично, національна меншина, яка зібралася на з’їзд у столиці України, своєю поведінкою в день пам’яті Генія українського народу Тараса Шевченка показала себе як шовіністична організація на наших теренах і уособлення позиції російських націоналістичних сил”_. У закритому виступі на 12-му з’їзді більшовицької комуністичної партії Й. В. Сталін піддав нещадному осудові тих, хто, за висловом Г. В. Плеханова, “захлебывается шовинизмом”, звичайно, російським, а В. І Ленін вважав, що “великорусский национализм…хуже всех, благодаря его насильственному характеру”_. Облудний русо-шовінізм бездумно підтримується комуно-тоталітаристами у Верховній Раді України, яких Шевченко назвав би “рабами, підніжками, гряззю Москви, варшавським сміттям”. Отож замість поваги до українського народу, його мови, культури та історії, імперські русо-шовіністи всіляко розпалюють національну ворожнечу між українцями й росіянами, що, зрештою, може привести не лише до словесних баталій.

Над такою зухвалою поведінкою росіян у нашій державі повинні серйозно задуматися владні структури і притягати до кримінальної відповідальності ті газети, журнали й різні общини та громадські організації, які свідомо намагаються дестабілізувати українське суспільство шляхом пропаганди ненависті між народами, що населяють Україну. Урядові Російської Федерації теж необхідно вгамовувати своїх одноплеменців, що проживають в інших країнах і націлювати їх на мирне співіснування й повагу до мови, історії й культури корінних народів, серед яких вони становлять меншину. Лише за таких умов, а головне толерантної поведінки, росіяни здобудуть до себе повагу.

За радянської влади Шевченка намагалися денаціоналізувати, зробити з нього лише “співця інтернаціоналізму та класової боротьби”, який, мовляв, був далеким від національної ідеї, а отже, і свого народу.

Шевченко справді нещадно таврував панівні суспільні верстви різних національностей за збиткування й нехтування людиною праці, яка їх утримує. Але він поважав й інші народи, поважав їх мову, культуру, прагнення до волі. Одначе доля українського народу, його незалежності, державності була для нього провідною й відчутна майже у кожному творі будь-якого жанру. Особиста ж доля поета мало бентежила, а за долю України він уболіває постійно і все своє життя. У поезії “Мені однаково…” /1847 / Шевченко промовисто заявляє:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу, на чужині –

Однаковісінько мені…

…     …     …     …

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

 

В іншому вірші поет звертається до свого народу із закликом любити свою Вітчизну за будь-яких обставин так, як беззавітно любить її він:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

 

Саме на безмежній відданості Вітчизні-Україні, яка формувалася і зміцнювалася у поета на основі народної моралі, психології, духовності та героїчних традиціях, наголошував М. Добролюбов у відгукові на збірку поезій “Кобзар” видання 1860 року. “Він, – писав російський критик, – поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був із ним міцно і кровно зв’язаний”_.

Комуно-тотолітарна система, нехтуючи культурною спадщиною багатьох народів Радянського Союзу й особливо українського, двояко ставилася до Шевченка, його поетичної спадщини. Твори поета правилися і редагувалися відповідно вказівок і настанов партійної номенклатури. І лише після цього вони видавалися. Офіційно ж Шевченко визнавався поетом геніальним, поетом революціонером-демократом, який, мовляв, тільки й мріяв про здобуття волі народом шляхом селянського повстання й закликав “кайдани порвати”, а неофіційно, за розпорядженням Центрального Комітету комуністичної партії СРСР та України, заборонялося покладання квітів до могили та пам’ятника поетові, що знаходиться біля Київського університету, якому урядом надано його ім’я. Студентів університету, які збиралися у дні роковин біля пам’ятника Великому українському Кобзареві міліція розганяла, а деяких заарештовувала й збиткувалася над ними. Та і в отаких задушливих умовах комуно-тоталітаризму глибокопатріотична, перейнята національним духом поезія Тараса Григоровича Шевченка жила й живила народ, його письменників, науковців, а також тих, хто перебував на засланні за національну ідею, яка кваліфікувалася в суспільстві й судовими органами “злочинною”, “антидержавною” й називалася “українським буржуазним націоналізмом”. Та незважаючи на отаке підступне ставлення до спадщини Шевченка, як і до його постаті, народ завжди звертався до неї особливо у найтяжчі, найскрутніші періоди свого життя та історії. У нещасливу годину Шевченко “оживав” і перебував із народом, як жива особистість, яка своїм натхненним, патріотичним словом приумножувала сили народові в його борні за свою волю і незалежність Батьківщини.

У роки Другої світової війни, зокрема з часу “зненацького” нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, а отже і на Україну, творчість Тараса Григоровича Шевченка стала тією могутньою зброєю, яка надихала не лише український народ, а й народи усього світу на звитяжні звершення, спрямовані на розгром злісного ворога. Хоча, слід відзначити, неминучість війни з фашизмом українські письменники передбачали. У передвоєнній поетичній збірці “Сталь і ніжність” Павло Григорович Тичина на увесь світ голосно заявив:

Розстановка ж сил у світі

І жорстока, і складна.

Ще Європа в ближнім літі

Стрепенеться аж до дна.

 

Та на передбачення українського поета керівники держав світу, а отже і Радянського Союзу, не звернули ніякої уваги.

Спадщина Т. Г. Шевченка – це невичерпне джерело для дослідників, а проблемі її актуальності і життєвості років війни приділено мало уваги. Її, щоправда, вивчали літературознавці Боженко Ф., Борисенко Н., Гудименко І., Золотоверхий І., Киричок П., Маркушевський П., Пекаровський М., Сарана Ф., Тельнюк С., Шаповалов Ф. та інші. Одначе в час, коли Україна здобула незалежність, вона, як і вся творчість поета, потребує переосмислення, іншого – об’єктивного висвітлення на основі української національної ідеї, яка раніше нівелювалася. Саме такої мети прагне досягти автор пропонованої праці.

 

                        ГРІЗНИЙ   ЧАС   ВИМАГАВ   ГОЛОСУ   ТАРАСА

 

Коли 22 червня 1941 року чорним смерчем ввірвалася на українську землю війна в брудно-зеленому мундирі фашистського солдата, на захист своєї Вітчизни, разом з усім українським народом та його митцями слова художнього став і великий син України, славнозвісний Кобзар – Тарас Григорович Шевченко, поетична муза якого відома у всьому світі. У дні жорстоких битв з фашистськими ордами співець знедоленого народу України, якого віками пригноблювали різні загарбники та колонізатори, мов живий, випрямився на увесь могутній зріст і своїм полум’яним словом звертався до внуків і правнуків із закликом:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

 

Образ знедоленої Матері у багатьох творах Шевченка асоціюється з образом України, її згорьованим, але волелюбним народом, яка за будь-яких обставин по-материнському ставиться до своїх дітей, піклується про їх долю. Тому поет і радить синам і дочкам України, де б вони не перебували і щоб з ними не сталося, завжди пам’ятати про Вітчизну і повертатися до неї. Бо ж тільки мати – Україна зможе їх приголубити, обігріти, нагодувати, дати пораду й зробити щасливими, а головне, вільними:

В Україну ідіть діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете шире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

 

Провідні українські письменники в перші дні війни закликали у своїх віршах народ стати на захист Вітчизни-України й вселяли віру в неминучу перемогу над ворогом:

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів, -пише М. Бажан у вірші “Клятва”. Вірою в перемогу і відплатою німецько-фашистським загарбникам за збиткування над рідним народом, його землею пронизана поезія П. Тичини “Як Сталін нас кликав до бою”:

 

За кров, за знущання, руїну –

За все ми відплатим тобі!

Ніколи ти нашу країну

Не зломиш у цій боротьбі.

 

Великий Кобзар України, полум’яний патріот своєї Вітчизни і народу, вкрай негативно ставився до прусської вояччини, яка віками мріяла про похід на Схід з метою підкорення слов’янських народів і оволодіння їхніми родючими землями. Її маячні плани поет з відтінком сатири осміює у багатьох своїх віршах, особливо з того часу, коли у 1775 році російська імператриця Катерина ІІ підступно зруйнувала Запорозьку Січ і віддала її землі німецьким бауерам-колонізаторам. Поет засуджує і свій народ за мовчазне підкорення колонізаторам і особливо за те, що не чинить їм належного збройного опору:

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило?

Що Синопом, Трапезонтом

Галушки варило?

Правда!.. Правда, наїдались,

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить?

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

 

Мотивом ненависті до колонізаторів як східних, так і західних пронизана майже вся творчість поета, якому, за висловом співця Білорусії Максима Богдановича, “судилася велична роль зробитися символом усього його духовного єства”_. Мотив ненависті до ворогів Вітчизни зливається у Т. Г. Шевченка з полум’яним патріотизмом, беззавітною сміливістю і хоробрістю українського народу, що, безперечно, імпонувало воїнам фронту, партизанам, трудівникам тилу.

енській області. Один із заг

онів імені поета входив д

о складу Ко

рсунь-Шевченківського з

’єднання, командиром яко

го був О. Ф. Федоров. Бійці цих загонів

з честю виправдовували ім’я великог

о поета України Тараса Григоровича Шевченка

 своїми сміливими бойовими діями.

Уряд України належно і заслужено оцінював

 успішні бойові дії партизанських заго

нів, заявляючи, що: “Коли части

ни Червоної Армії ліквідовува

ли угрупу

вання прот

ивника, оточеного в районі Корсунь-Шевче

нківському, в середині кільця діяв парти

занський загін ім. Тараса Шевченка. Загін

 цей активно допомагав винищувати ні

мців і з його допомогою Червона Армія оволод

іла укріпленим пунктом ворога –

Бровари…”_.Слово Т. Г. Шевченка пос

тійно, як і він сам , жило серед партизанів і допома

гало їм набиратися духовних і фізичних

 сил в боротьбі з ворогом, якому во

97 – 100

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , | Залишити коментар

СЛОВО Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА ПОЛІ БОЮ

     АВТОРА

Пропонований науково-публіцистичний нарис, як навчальний посібник, створений на основі спецкурсу “ Слово Т. Г. Шевченка на полі бою”, який кілька років читається студентам українського відділення Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. У різні роки вибіркові теми (розділи) цього курсу читалися в учбових закладах України, Росії, Польщі. З великою за обсягом праці для нарису відібрано найсуттєвіше, відібрано те, що найяскравіше висвітлює тему, яка була є і буде завжди актуальною, сучасною і не лише у слов’янському, зокрема українському, а й світовому літературознавстві, оскільки боротьба за Шевченка продовжується і дотепер, а сам Шевченко своїм вогненним словом спопеляє ворогів свого народу, ворогів України. Відоме збочене змалювання постаті Великого Кобзаря, запопадливо-хворобливим О. Бузиною. Тому і назва спецкурсу та нарису “Слово Т. Г. Шевченка на полі бою” є не випадковою. Вона виражає ставлення до Шевченка українського народу, який є його захисником і ставлення до поета ворогів його Вітчизни, які аж ніяк не можуть збагнути світової величі українського Кобзаря й примиритися, зрештою, із історичним фактом здобуття Україною – незалежності.

Поява перших творів Шевченка, особливо його “Кобзаря”, теж не лише сколихнула, а й похитнула Російську імперію. Вільнолюбні, демократичні і гуманістичні ідеали поезій Шевченка перелякали царизм. Їх не сприйняли й окремі російські критики та письменники, які, до речі, самі були незадоволені рабовласницькою владою. Так, відомий літературознавець Григорій Зленко у статті “Сатанинський україноненависник” (“Кримська світлиця” за 1998 рік від 6 лютого) відзначає, що “в боротьбі з Шевченком Бєлінський пішов навіть не нога в ногу з “неудобозабываемым тормозом” Миколою І, а попереду його, цілком погоджуючись з імператором, який на довгі роки запроторив українського поета до ненависної російської со_л_да_тчини з суворою забороною писати і малювати. Але отаке жорстоке покарання Бєлінському здалося замалим і він бездушно заявляє: “Мені не шкода його, був я його суддею, я вчинив би не менше. Я почуваю особисту ворожість до такого роду лібералів… вони дратують уряд…””.

Коли ж йдеться про визначних письменників інших літератур, зокрема російської, то Бєлінський висловлює думки, які не можна заперечувати: “Велика людина завжди національна, як і її народ, бо вона тому й велика, що представляє собою свій народ”_. На противагу Бєлінському К. Рилєєв волів бачити Україну лише вільною:

Це ад – Вкраїну зріть в неволі,

Її побачить вільну – рай!..

 

Ненависть російського царизму й Бєлінського до українського народу, його славетного співця, ввібрала в себе певна частина російської інтелігенції і росіян, які і сьогодні не можуть вгамуватися й усвідомити, що й українцям, як повітря, необхідна воля, своя мова, культура, своя держава, щоб протидіяти шаленому опорові ворогам, дії яких можуть привести до непередбачених наслідків. Щоб цього не відбулося автор з позицій об’єктивізму, реалістичної естетики, заснованої на наукових фактах з нахилом до публіцистичного стилю, на прикладі ставлення до Шевченка, висвітлює стосунки між українцями і росіянами. Бо ж негативного ставлення до апостола Волі і Правди серед інших народів світу не спостерігається. Сам же поет усвідомлював пагубність ворожих стосунків між українцями і росіянами і пророкував, що:

…забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Заклик цей надзвичайно актуальний сьогодні. Його підтримують демократичні, прогресивні росіяни, які встановили у Санки-Петербурзі – у місті, де навчався і формувався український Кобзар як геніальний співець знедолених і пристрасний борець за Правду і Волю пам’ятник, котрий відкривали президенти України і Росії – Л. Кучма і В. Путін. Факт і дата знаменні і світлі.

В С Т У П                                                                                                                                      

 

У світовій літературі, культурі й мистецтві постать Тараса Григоровича Шевченка шанована, вагома й визначна. Його вважають “найвидатнішим поетом планети”, поетом “глибоко національним” і “воістину народним”, поетом, “огненне слово” якого “наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того”.

“Тарас Шевченко, – відзначав Карл Еміль Францоз, – не тільки геній сам по собі … в ньому втілено поетичний геній українського народу… ми в однаковій мірі захоплюємось Шевченком і як співцем політичних свобод, і як епіком, і як поетом кохання, і як людиною, яка вміє подати художньо дивні соціальні картини”_. А Полін Бентлі зауважував, що: “Тарас Шевченко виходить за межі однієї країни. Він поет усього людства. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе – до волі, має всесвітнє значення…”_.

Шевченка цілком заслужено можна поставити поруч з енциклопедистами /Дідро, Даламбером, Руссо, Вольтером, Гельвецієм, Гольбахом та ін./ й такими велетнями вільної думки і слова, як Монтеск’є, Мікеланджело, Сервантес, Шекспір /. Проте найвагоміше визнання він здобув як український національний поет, як захисник і проводир свого уярмленого народу.

Тарас Шевченко, як влучно підмітив Євген Маланюк, є “вершиною нашої національної культури”. Його буремний і волелюбний дух завжди витав і витає над Україною, її степами, лісами, річками.

Виходець із родини кріпака, він оспівав НЕВОЛЮ й закликав свій народ боронити ВОЛЮ так, як відстоювали її батьки, діди та прадіди. ВОЛЯ і ПРАВДА були для нього найвищими життєвими цінностями. Домогтися ж їх можна лише шляхом визвольної боротьби. Тому й звертався поет до свого народу із закликом “прозріти”, “кайдани порвати”, усвідомити себе українцями, господарями своєї землі, своєї долі, своєї держави. Й народ прозрівав. Шевченко своїм генієм осягнув усе складне й протирічливе українське життя, всю історію України й навчав співвітчизників:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Шевченко лише один сміливо і стійко протистояв жорстокій Російській імперії і своєю творчістю, своїм натхненним і волелюбним словом розхитував її так, що сам цар настільки перелякався, що запроторив його на довгі роки до солдатчини, суворо заборонивши при тому писати і малювати.

Шевченкове слово пломеніло. Воно збуджувало змертвілу думку, засвічувало свічку вольності, яку вже ніхто не міг загасити. Це розуміли сучасники поета. “Мене, – писав               М. Костомаров у своїх спогадах, – обдало страхом, я побачив, що шевченкова муза роздирає завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини…” “Горе відчайдушному поетові, він забуває, що він людина”.

Закликаючи народ до здобуття волі, Шевченко у тих жахливих умовах був вільним душею і вірив у те, що “розпадеться світ неволі, світ сонця засвітить”. Навіть повертаючись із заслання, де його фізично і духовно нівечили і катували, він щиро зізнається , що : “Мені здається , що я достеменно такий, як і був десять років назад. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не помінялася”.

Шевченко пробуджував і надихав національною ідеєю не лише сучасників, а й майбутні покоління. Це за його Гамалією, Гонтою, Залізняком, Тарасом Трясилом у 1917 – 1920 роках українці виборювали свою волю, свою державність і гинули за це. Саме отаких по -шевченківськи свідомих українців-патріотів зображує Павло Тичина у вірші “Пам’яті тридцяти” /1918/ :

На Аскольдовій могилі –

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців

Славних молодих…

На Аскольдовій могилі –

Український цвіт,

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце – грає вітер

І Дніпро – ріка…

На кого завзявся Каїн,

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край!

Вмерли в новім заповіті

З славою святих,

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

 

Ця трагічна подія відображена і в російському фольклорі імперсько-шовіністичного спрямування. Матроси жандармського полковника Муравйова, по-звірячому розправившись над студентами і гімназистами, що стали на їхньому шляху, пританцьовували й співали такі куплети, зміст яких яскраво виражає ставлення певних сил Росії до України ті її народу:

Эх, яблочко, сбоку красное,

Всех хохлов перевешаем –

Дело ясное!

Эх, яблочко, сбоку красное,

Не видать хохлам свободы –

Дело ясное!

Эх, яблочко, сбоку красное,

Что Украйне конец –

Дело ясное!

 

До речі відзначити, що такі тенденції живучі серед росіян і в наші дні. На стінах будинків та парканах Сімферополя, Севастополя й інших міст Криму ще й донедавна можна було прочитати такі надписи: “Самый хороший хохол – мертвый!”, “Хохлы! Вон из Крыма! Это исконно русская земля”. Так і напрошується до цього блюзнірського витвору додати: “Загарбана й залита кров’ю корінного татарського населення”. Російськомовна преса цього ніби не помічає і, підтримуючи на своїх сторінках оце шовіністично-фашистське кодло, безсоромно закликає до якогось міфічного “единения братских народов – русского и украинского, их верной и вековечной дружбы”. Чи можна і чи варто українцям бодай думати про якесь бездумне єднання з росіянами, які не лише в минулому, а й у наші дні злісно ненавидять український народ, його мову, культуру, постійно виношують різні підступні плани про його закабалення й суцільну русифікацію. Підтвердженням цього може бути лист В. Назаренка до редакції газети “Літературна Україна”, в якому автор пише: “Шановна редакція! Чи звернули ви увагу на повідомлення телебачення /програма УТ-2 / про те, як віце-прем’єр В. А. Смолій зреагував на відкритті київського російського центру 22 травня   ц. р. ? Коли він зачитав привітання Президента Л. Д. Кучми, російська громада заборонила йому вітати їх українською мовою, і В. А. Смолій почав… перекладати текст привітання російською мовою. Я не питаю, чому росіяни в Україні не поважають Україну, її народу та його мови – про це вже сказано й написано багато, шовіністи – вони і є шовіністи… Хочу поставити ось такі два запитання: 1. Чому В. А. Смолій не дотримується Закону про мови та Конституції?   2. Чи мав право В. А. Смолій перекладати привітання, написане українською мовою, і зачитувати його без підпису Президента України у своєму імпровізованому перекладі?

Особисто я вчинив би таким чином: прочитав би привітання Президента українською мовою. А на протести росіян відповів би так: “Панове! Я маю текст, підписаний Президентом. Якщо ви бажаєте слухати привітання російською мовою, давайте запросимо перекладача, щоб він переклав привітання російською мовою, потім його має підписати Президент, а потім я зачитаю текст російською мовою”_.

У ЗАЯВІ Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Педагогічного товариства ім. Г. Ващенка відзначається, що: “… громадськість України глибоко обурена інцидентом, що стався 22 травня ц. р. під час відкриття в Київському палаці “Славутич” першого з’їзду росіян України, організованого Товариством “Русь”. Подія виходить за межі не тільки конституційності, законності, а й елементарної цивілізованості та культури: ті, хто зібрався у залі, не дали змоги віце-прем’єр-міністрові України Валерієві Смолію оголосити привітання до з’їзду від Президента України. Присутні вигукували образливі слова на адресу держави, української мови, народу України.

Фактично, національна меншина, яка зібралася на з’їзд у столиці України, своєю поведінкою в день пам’яті Генія українського народу Тараса Шевченка показала себе як шовіністична організація на наших теренах і уособлення позиції російських націоналістичних сил”_. У закритому виступі на 12-му з’їзді більшовицької комуністичної партії Й. В. Сталін піддав нещадному осудові тих, хто, за висловом Г. В. Плеханова, “захлебывается шовинизмом”, звичайно, російським, а В. І Ленін вважав, що “великорусский национализм…хуже всех, благодаря его насильственному характеру”_. Облудний русо-шовінізм бездумно підтримується комуно-тоталітаристами у Верховній Раді України, яких Шевченко назвав би “рабами, підніжками, гряззю Москви, варшавським сміттям”. Отож замість поваги до українського народу, його мови, культури та історії, імперські русо-шовіністи всіляко розпалюють національну ворожнечу між українцями й росіянами, що, зрештою, може привести не лише до словесних баталій.

Над такою зухвалою поведінкою росіян у нашій державі повинні серйозно задуматися владні структури і притягати до кримінальної відповідальності ті газети, журнали й різні общини та громадські організації, які свідомо намагаються дестабілізувати українське суспільство шляхом пропаганди ненависті між народами, що населяють Україну. Урядові Російської Федерації теж необхідно вгамовувати своїх одноплеменців, що проживають в інших країнах і націлювати їх на мирне співіснування й повагу до мови, історії й культури корінних народів, серед яких вони становлять меншину. Лише за таких умов, а головне толерантної поведінки, росіяни здобудуть до себе повагу.

За радянської влади Шевченка намагалися денаціоналізувати, зробити з нього лише “співця інтернаціоналізму та класової боротьби”, який, мовляв, був далеким від національної ідеї, а отже, і свого народу.

Шевченко справді нещадно таврував панівні суспільні верстви різних національностей за збиткування й нехтування людиною праці, яка їх утримує. Але він поважав й інші народи, поважав їх мову, культуру, прагнення до волі. Одначе доля українського народу, його незалежності, державності була для нього провідною й відчутна майже у кожному творі будь-якого жанру. Особиста ж доля поета мало бентежила, а за долю України він уболіває постійно і все своє життя. У поезії “Мені однаково…” /1847 / Шевченко промовисто заявляє:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу, на чужині –

Однаковісінько мені…

…     …     …     …

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

 

В іншому вірші поет звертається до свого народу із закликом любити свою Вітчизну за будь-яких обставин так, як беззавітно любить її він:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

 

Саме на безмежній відданості Вітчизні-Україні, яка формувалася і зміцнювалася у поета на основі народної моралі, психології, духовності та героїчних традиціях, наголошував М. Добролюбов у відгукові на збірку поезій “Кобзар” видання 1860 року. “Він, – писав російський критик, – поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був із ним міцно і кровно зв’язаний”_.

Комуно-тотолітарна система, нехтуючи культурною спадщиною багатьох народів Радянського Союзу й особливо українського, двояко ставилася до Шевченка, його поетичної спадщини. Твори поета правилися і редагувалися відповідно вказівок і настанов партійної номенклатури. І лише після цього вони видавалися. Офіційно ж Шевченко визнавався поетом геніальним, поетом революціонером-демократом, який, мовляв, тільки й мріяв про здобуття волі народом шляхом селянського повстання й закликав “кайдани порвати”, а неофіційно, за розпорядженням Центрального Комітету комуністичної партії СРСР та України, заборонялося покладання квітів до могили та пам’ятника поетові, що знаходиться біля Київського університету, якому урядом надано його ім’я. Студентів університету, які збиралися у дні роковин біля пам’ятника Великому українському Кобзареві міліція розганяла, а деяких заарештовувала й збиткувалася над ними. Та і в отаких задушливих умовах комуно-тоталітаризму глибокопатріотична, перейнята національним духом поезія Тараса Григоровича Шевченка жила й живила народ, його письменників, науковців, а також тих, хто перебував на засланні за національну ідею, яка кваліфікувалася в суспільстві й судовими органами “злочинною”, “антидержавною” й називалася “українським буржуазним націоналізмом”. Та незважаючи на отаке підступне ставлення до спадщини Шевченка, як і до його постаті, народ завжди звертався до неї особливо у найтяжчі, найскрутніші періоди свого життя та історії. У нещасливу годину Шевченко “оживав” і перебував із народом, як жива особистість, яка своїм натхненним, патріотичним словом приумножувала сили народові в його борні за свою волю і незалежність Батьківщини.

У роки Другої світової війни, зокрема з часу “зненацького” нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, а отже і на Україну, творчість Тараса Григоровича Шевченка стала тією могутньою зброєю, яка надихала не лише український народ, а й народи усього світу на звитяжні звершення, спрямовані на розгром злісного ворога. Хоча, слід відзначити, неминучість війни з фашизмом українські письменники передбачали. У передвоєнній поетичній збірці “Сталь і ніжність” Павло Григорович Тичина на увесь світ голосно заявив:

Розстановка ж сил у світі

І жорстока, і складна.

Ще Європа в ближнім літі

Стрепенеться аж до дна.

 

Та на передбачення українського поета керівники держав світу, а отже і Радянського Союзу, не звернули ніякої уваги.

Спадщина Т. Г. Шевченка – це невичерпне джерело для дослідників, а проблемі її актуальності і життєвості років війни приділено мало уваги. Її, щоправда, вивчали літературознавці Боженко Ф., Борисенко Н., Гудименко І., Золотоверхий І., Киричок П., Маркушевський П., Пекаровський М., Сарана Ф., Тельнюк С., Шаповалов Ф. та інші. Одначе в час, коли Україна здобула незалежність, вона, як і вся творчість поета, потребує переосмислення, іншого – об’єктивного висвітлення на основі української національної ідеї, яка раніше нівелювалася. Саме такої мети прагне досягти автор пропонованої праці.

 

                        ГРІЗНИЙ   ЧАС   ВИМАГАВ   ГОЛОСУ   ТАРАСА

 

Коли 22 червня 1941 року чорним смерчем ввірвалася на українську землю війна в брудно-зеленому мундирі фашистського солдата, на захист своєї Вітчизни, разом з усім українським народом та його митцями слова художнього став і великий син України, славнозвісний Кобзар – Тарас Григорович Шевченко, поетична муза якого відома у всьому світі. У дні жорстоких битв з фашистськими ордами співець знедоленого народу України, якого віками пригноблювали різні загарбники та колонізатори, мов живий, випрямився на увесь могутній зріст і своїм полум’яним словом звертався до внуків і правнуків із закликом:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

 

Образ знедоленої Матері у багатьох творах Шевченка асоціюється з образом України, її згорьованим, але волелюбним народом, яка за будь-яких обставин по-материнському ставиться до своїх дітей, піклується про їх долю. Тому поет і радить синам і дочкам України, де б вони не перебували і щоб з ними не сталося, завжди пам’ятати про Вітчизну і повертатися до неї. Бо ж тільки мати – Україна зможе їх приголубити, обігріти, нагодувати, дати пораду й зробити щасливими, а головне, вільними:

В Україну ідіть діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете шире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

 

Провідні українські письменники в перші дні війни закликали у своїх віршах народ стати на захист Вітчизни-України й вселяли віру в неминучу перемогу над ворогом:

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів, -пише М. Бажан у вірші “Клятва”. Вірою в перемогу і відплатою німецько-фашистським загарбникам за збиткування над рідним народом, його землею пронизана поезія П. Тичини “Як Сталін нас кликав до бою”:

 

За кров, за знущання, руїну –

За все ми відплатим тобі!

Ніколи ти нашу країну

Не зломиш у цій боротьбі.

 

Великий Кобзар України, полум’яний патріот своєї Вітчизни і народу, вкрай негативно ставився до прусської вояччини, яка віками мріяла про похід на Схід з метою підкорення слов’янських народів і оволодіння їхніми родючими землями. Її маячні плани поет з відтінком сатири осміює у багатьох своїх віршах, особливо з того часу, коли у 1775 році російська імператриця Катерина ІІ підступно зруйнувала Запорозьку Січ і віддала її землі німецьким бауерам-колонізаторам. Поет засуджує і свій народ за мовчазне підкорення колонізаторам і особливо за те, що не чинить їм належного збройного опору:

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило?

Що Синопом, Трапезонтом

Галушки варило?

Правда!.. Правда, наїдались,

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить?

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

 

Мотивом ненависті до колонізаторів як східних, так і західних пронизана майже вся творчість поета, якому, за висловом співця Білорусії Максима Богдановича, “судилася велична роль зробитися символом усього його духовного єства”_. Мотив ненависті до ворогів Вітчизни зливається у Т. Г. Шевченка з полум’яним патріотизмом, беззавітною сміливістю і хоробрістю українського народу, що, безперечно, імпонувало воїнам фронту, партизанам, трудівникам тилу.

В буремне військове лихоліття патріотичні вірші Шевченка, в яких уславлюються мужні, сміливі і славні захисники Вітчизни, які без коливання віддавали своє життя за волю народу, користувалися великою повагою серед бійців, офіцерів, партизан, що брали безпосередню участь в боях з фашистськими полчищами. Кожний рядок, кожне слово Шевченкової патріотичної поезії було проникнуто зверненням до усіх воїнів і громадян України, де б вони в цей час не перебували, із закликом – нещадно знищувати загарбників. “Кобзар” Т. Г. Шевченка був, отже, для воїнів, як і всього народу, вкрай необхідною книжкою, книжкою рідною, без якої вони б не могли жити й перемагати. Своєю патріотичною наснаженістю поезії “Кобзаря” вселяли воїнам віру в неминучу перемогу, надавали незвичайної сили й енергії під час атаки. “Кобзар” Т. Г. Шевченка користувався великою популярністю і повагою на всіх фронтах, починаючи від Білого і завершуючи Чорним морями. Бійці різних національностей мріяли придбати “Кобзаря”, який був для них ледве не єдиною порадою, втіхою і проводирем. До видавництв, редакцій журналів і газет вони писали листи з проханням надіслати їм “Кобзаря” Т. Г. Шевченка або якісь інші його твори. В одному із таких листів читаємо: “Здрастуйте, товариші! Ми просимо вислати нам… “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка на український мові. Нас, українців, знаходиться в одному підрозділі 37 чоловік. Три годи як з дому… Просимо Вас не відмовити в нашому проханні”_. І. Треба відзначити, що у ці скрутні для країни роки, коли конче потрібно було виготовляти найрізноманітнішу зброю для фронту, без чого, звичайно, не можна було б домогтися здолання ворога, народ віднаходив необхідні кошти для видання не лише “Кобзаря”, а й багатьох інших творів Тараса Григоровича Шевченка, який разом з воїнами здобував у смертельних боях з фашизмом волю не лише для своєї Батьківщини, а й народів усього світу. Вогненне, патріотичне слово Великого Кобзаря було тоді найгострішою зброєю, спроможною успішно протидіяти знахабнілому, підступному ворогові. Слово Шевченка воєнних років було для народу і пропагандистом, і духовним порадником, і гострим мечем, і, зрештою, збуджувачем та пророком, про що сам поет писав:

… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Або: Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!

 

Закуреними фронтовими дорогами, де чується гарматний гул, вибухи бомб, кулеметне стрекотіння, крокувало разом з бійцями Червоної Армії та партизанами слово Великого Кобзаря з перших і до останніх днів війни.

У найтяжчий і найтрагічніший 1941 рік, коли Червона Армія відступала з тяжкими боями і великими втратами в живій силі і техніці, а гітлерівці були в захопленні від своїх блискавичних, але тимчасових перемог, було видано для фронтовиків поему Т. Г. Шевченка “Єретик” /1845 / тиражем 13 300 примірників. Опублікування саме цього твору поета вимагали бойові і політичні обставини. Вкрай необхідно було піднести патріотичну свідомість розчленованих, пограбованих і принижених фашистською Німеччиною слов’янських народів. Ідеєю єднання та закликом до опору “злим сусідам”, німецьким феодалам-завойовникам, перейнята поема “Єретик”, яку автор присвятив своєму сучасникові видатному чеському вченому-славісту П. Й. Шафарику. За сприяння зміцненню єдності слов’ян український поет і уславлює його. Головним героєм поеми є Ян Гус, в помислах, діях і вчинках якого уособлюються найтиповіші риси життя і діяльності професора Празького університету П. Й. Шафарика. Його конфлікт з недругом чеського народу – Ватиканом та німецькими феодалами набуває в поемі не лише соціально-політичного, а й революційно-патріотичного звучання. Свій гнів Ян Гус спрямовує проти пригноблювачів слов’янських народів, яких викриває реалістичними художніми засобами й зрозумілою для широкого читача мовою:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!

 

Устами Яна Гуса Шевченко звертається до народів світу з полум’яним закликом:

Прозріте, люди, – день настав!

Розправте руки, змийте луду.

Прокиньтесь, чехи, будьте люди,

А не посмішище ченцям!

 

Поема “Єретик” в роки війни, особливо на її початковому етапі, була твором надзвичайно актуальним, твором сучасним і своїм змістом закликала слов’ян до єдності і збройної протидії загарбникам. Незважаючи на те, що після написання поеми “Єретик” минуло понад дев’яносто шість років, вона не втратила своєї актуальності й відігравала велику роль у справі пробудження серед слов’янських народів почуття національної гідності й ненависті до ворога.

У 1942 році в Уфі було видано “Кобзар” Т. Г. Шевченка /вибрані твори / тиражем   100 000 примірників. У дитячому видавництві у Москві вийшли твори поета українською мовою тиражем понад 25 000 примірників. У 1943 році Укрвидав видрукував у Москві “Кобзар” /вибрані поезії /, упорядкований Ю. С. Кобилецьким з передмовою П. Г. Тичини “Сила Кобзаря”, в якій наголошується на патріотичних мотивах поезії Шевченка, особливо на прагненні пригнічених фашистами народів до волі, незалежності і необхідності зі зброєю в руках боротися за свою долю. Тираж цього видання 20 000 примірників. У 1944 році вже у звільненому Києві видавництво АН УРСР опублікувало аналогічну книжку творів Шевченка таким само тиражем. Фронтове відділення “Воениздата” Наркомату оборони СРСР у серії газети “За честь Батьківщини” у визволеному Житомирі видає 15 000 тиражем збірку вибраних поезій Шевченка під назвою “Сини мої” /редактор Ю. Костюк/. Окрім того, твори поета друкувалися на сторінках фронтових, центральних газет і журналів, а також у багатьох репертуарних збірниках. На фронтових виданнях творів поета завжди був гнівний напис: “Смерть німецьким окупантам!”, “Нехай ворог гине!”.

У м. Уфі /1942/ було видано “Кобзар” Шевченка, спеціально призначеного для бійців фронту. У передмові “Гнів Шевченка” Павло Тичина писав: “У численних листах червоноармійців /не тільки українців/ – в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, – є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати “Кобзар” Шевченка на фронт”_.

Хоча німецька армія і потерпіла під Москвою у грудні 1941 року відчутну поразку, все ж вона ще була грізною силою, яку міг здолати лише солдат, який мав сучасну зброю і незламну духовність та твердо вірив у справедливість своєї визвольної історичної місії. Саме вірші “Кобзаря” Шевченка й виховували фронтовиків у незламному патріотичному дусі, надихали на бойові подвиги, на усвідомлення не лише зносити і долати труднощі, а й віддавати життя в ім’я безхмарного майбутнього свого народу і, звичайно, народів усього світу. Для фронтовиків “Кобзар” Шевченка був найкращим подарунком, і вони висловлювали щиру подяку тим, хто його видавав і надсилав їм. У січні 1943 року М. Т. Рильський писав, що: “Він і його товариші-письменники отримують з фронту сотні листів, в яких мова йде про радість захисників Вітчизни, яким дістався Шевченків “Кобзар”. Поет-академік М. Т. Рильський наголошує на неабиякому значенні “Кобзаря” у формуванні почуття патріотизму солдат – фронтовиків різних національностей, на піднесенні їхньої національної свідомості й поваги до інших народів, що , звичайно, стимулювало підвищенню опору кожного бійця фашистським загарбникам, і передбачає, що: “Коли-небудь наші… діти побачать у музеї книжку, потемнілу від часу, яка носить на собі сліди найуважнішої, найблаговійнішої читацької любові. Вони прочитають “Тарас Шевченко. “Кобзар”. І хто-небудь із старших, учасник Великої Вітчизняної війни, розповість їм, як із-за права читати цю книжку сперечалися стомлені, скривавлені бійці у перерві між … боями, як короткочасним володінням цією книжкою нагороджували вояків за хоробрість, за бойове мистецтво, за звитягу… І хвиля захоплення перед силою людського генія прокотиться по маленьких схвильованих серцях”_.

У Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві зберігаються листи генерал-майора       М. Попеля, двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника М. Катукова, лейтенанта   В. Шмакова, рядового В. Білиця, в яких висловлюється подяка тим організаціям та громадянам різних республік Радянського Союзу за надіслані на фронт твори Великого Кобзаря-співця волі і правди, гнівного викривача політики й дій тих держав, які намагаються поневолити інші народи.

Серед експонатів музею привертає увагу лист фронтовика Коваленка своєму товаришеві, який теж, очевидно, перебував у Діючий армії: “Ти пишеш мені про Шевченка. Я його скрізь зустрічав: в Сибіру, в Заполяр’ї, в оточеному Сталінграді і, зрештою, у самих траншеях”. Далі автор листа наводить рядки, мабуть, із власного вірша про неабияку популярність “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, як і самого автора, не лише в багатьох містах, а й на всій безмежній території Радянського Союзу.

У грізні воєнні роки полум’яне слово українського народного Кобзаря злилося із землею всієї Вітчизни:

Де той “Кобзар”-

У Томську, Арзамасі,

У Оренбурзі, Курську, чи Орлі…?

Вогненне слово мужнього Тараса

Вплелось в орбіту нашої землі.

 

“Я з ним / ”Кобзарем» /,- продовжує Коваленко, – пройшов всю війну /в мене не було “Кобзаря”, так я переписав дещо в зошит і читав при першій можливості/. Читав казахам, киргизам, росіянам, мордвинам… В мене було гасло, “вічний закон”, слова, які завжди були зі мною:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля…

 

Вони і при зустрічі із земляками, і в найтяжчі хвилини, і коли почую рідне слово десь за декілька тисяч кілометрів від України. “Кобзар” скрізь популярний… В Ленінграді в обох госпіталях, де я лежав, було по декілька екземплярів “Кобзаря”, але його дуже важко було спіймати”_.

Фронтовик С. Мажуло теж звертався до видавництв з проханням надіслати йому “Кобзаря” Т. Г. Шевченка: “От я і прошу Вас, дорогі видавці, якщо зможете – вишліть мені “Кобзаря” – я дуже по ньому скучився”.

“У тяжкі дні 1942 року “Кобзар” Т. Г. Шевченка” був мені найближчим другом”, – згадує капітан Червоної Армії Петро Пасічник_.

“Вірші /”Кобзаря”/, перечитані мною десятки разів… глибоко запали в мою душу. Коли я був за межами України і на фронтах Великої Вітчизняної війни, вони скріплювали любов до рідного краю, до мови та народу. Словами Тараса Григоровича Шевченка я націлював бійців на виконання наказів у боротьбі проти німецьких загарбників”, – засвідчує лейтенант Діючої армії О. Олійник_.

Інвалід Великої Вітчизняної війни Стрельцов згадує, що: “Поезії Шевченка кликали мене до перемоги. Його “Тарасова ніч” не раз відтворювалась в моїй пам’яті в запеклих боях з ворогом”_.

І справді, патріотичні рядки поеми “Тарасова ніч” /1839 / відтворювали в уяві фронтовика героїчне минуле українського народу, який виборював свою волю в запеклих боях з різними загарбниками:

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

-Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами! –

…     …     …     .

Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятувати,

Обізвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:

-А годі журиться!

А ходім лиш пани-брати,

З поляками биться! –

Вже не три дні , не три ночі

Б’ється пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла

Трупом поле крилось.

 

У книзі вражень Державного музею Т. Г. Шевченка є запис старшого лейтенанта одного з підрозділів Червоної Армії, в якому промовисто засвідчується, що фронтовики ніколи, за будь-яких обставин, не розлучалися з “Кобзарем” Т. Г. Шевченка, який надихав їх на бойові звершення: “Будучи за межами України, в рядах з … народами Радянського Союзу, ми в жорстоких боях звільнили свою любиму неньку і завжди відчували серед нас великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У наших сумках був його “Кобзар” і голос його нас вів до помсти ворогові”_.

Майже всю війну пройшов фронтовими дорогами “Кобзар” Т. Г. Шевченка разом з полковником В. К. Кирієнком від Москви до Бранденбурга. У тяжкі й відрадні хвилини полковник виймав із польової сумки “Кобзаря”, читав його вірші і проникався ще палкішою любов’ю до своєї Вітчизни, рідного народу і зненавистю до загарбників, що плюндрували його землю і руйнували все те, що було побудовано батьками, дідами і прадідами. “Шевченків “Кобзар”, – зізнався полковник, – закликав до боротьби і помсти. Пісня “Реве та стогне Дніпр широкий” звучала для нас бойовим закликом… Для нас у цій пісні було все – Україна, любов, щастя, заклик до помсти”_.

Письменник О. Хорунжий у статті “За землю Тараса”, опублікованій у газеті “Крылья победы» за 1944 рік від 10 березня писав: “Коли ми воювали ще на Дону, під Сталінградом, хіба не хвилював і не викликав у радянських воїнів відвагу орлиний клич Тараса:

Сини мої, орли мої,

Летіть в Україну.

 

І тепер воїни нашої могутньої армії несуть у серцях своїх шевченківський заклик до помсти: кари катам, кари.

У боротьбі за землю Тараса на літаках, на танках, які ведуть воїни – українці, казахи, білоруси, татари, грузини, росіяни – рясніє ім’я великого співця свободи”.

Не розлучався з Шевченковим “Кобзарем” і командир авіаполку винищувачів Герой Радянського Союзу майор Валентин Еміров. Як засвідчує колишній комісар полку Денис Ляшенко, “він Шевченка любив ліру, як проміння провесни. В одному з боїв герой-лезгін збив чотири месери, але й сам загинув”_.

У статті “Канонада и поэзия”, опублікованій у газеті “Днепровская правда” за 1964 рік від 23 лютого, учасник боїв на Курсько-Орловській дузі Іван Аутодоров згадує, що фронтова газета напередодні бойових дій присвятила наступній операції увесь номер. “А на розвороті аншлагом стояли слова Т. Шевченка: “Сини мої, орли мої! Летіть в Україну”. “Як пломенистий факел серця Данко, закликали ці слова поета. Треба було бачити і відчути, з якою силою западали вони в душу кожного воїна. Там, зовсім близько, була Україна”. За визволення української землі смертю хоробрих загинув командир танкового батальйону росіянин Синельников, котрий ніколи не розлучався з “Кобзарем” Т. Г. Шевченка й оросив його своєю кров’ю. На титульному листі книжки рукою Синельникова написано: “За нашу Радянську Вітчизну. За Кобзаря. Вперед”. Як пам’ять про героя-командира бійці танкового екіпажу Григорія Майбороди зберігали й оберігали цей примірник “Кобзаря”, яким в урочистій обстановці нагороджували танкові екіпажі, що особливо відзначалися в бою. А вже після визволення Черкащини танкісти відвідали могилу Т. Г. Шевченка, “низько вклонились Тарасові й поклали… замість вінка залитий кров’ю Синельникова “Кобзар”, на якому стояли десятки прізвищ – українців, грузинів, вірменів, узбеків. Тут на могилі Тараса, ми, – згадує учасник боїв І. Ярош, – поклялись помститися ворогові за нашу сплюндровану землю, за великого поета…”_.

Коли була визволена могила Шевченка і бійці відвідали садибу-музей поета, то внук Кобзаря показав їм книгу з відгуками відвідувачів, що збереглася. “Лейтенант Жданов уголос прочитав останній запис, що був зроблений в день відступу: “Ми повернемось, Тарасе Григоровичу. Капітан Борисенко, серпень 1941 р.” Нижче ліг скупий рядок: “Ми повернулись. Лейтенант Жданов. Січень 1944 р.”_.

На вимогу бійців фронту й населення тилу та окупованих ворогом районів України й інших республік Радянського Союзу “Кобзар” Т. Г. Шевченка в роки війни видавався багатьма тиражами. Загальний тираж лише 13-ти видань творів Шевченка українською і російською мовами складав понад 356 тисяч примірників_. Та незважаючи на це, потребу фронтовиків повністю видавництва не могли задовольнити, хоча, слід відзначити, до початку війни з фашистською Німеччиною твори поета видавалися 336 разів загальним тиражем понад 8 мільйонів примірників_, але й цього замало, остільки вони були популярними не лише серед українського, але й інших народів світу, зокрема словян, в епоху мирну і військову.

Безмежною і щирою була повага і любов воїнів Червоної Армії до Шевченка як людини, поета, пророка і громадсько-суспільного діяча. Яскравим свідченням цьому може бути лист фронтовика П. Ф. Панфілова до Української Академії наук, наведений М. Грудницькою в праці ““До історії тексту автобіографії Т. Г. Шевченка”_, в якому зазначається: “Присем высылаю рукопись, которая, предполагаю, принадлежит Т. Г. Шевченко. Настоящая рукопись была найдена гр. Высочиной Дарьей Игнатьевной в купленной старой книге в городе Пролетарск – Донбасс. Эта гражданка мне ее отдала. Прошу сообщить о получении настоящей рукописи, и, в частности, является ли она подлинной рукописью Т. Г. Шевченко”. Лист цей є свідченням високої свідомості воїна Червоної Армії, його зацікавленість культурою не лише українською, а й світовою, а також піклуванням про збереження пам’яток, які мають всесвітню мистецьку вагу.

Підтвердженням життєвості “Кобзаря” і актуальності творчості Шевченка років війни є вірші фронтовиків, в яких ідеться про величну духовність поезії народного співця, яка виховувала читачів у дусі ненависті до ворога й відчуття власної відповідальності за долю народу, Батьківщини. Досить яскравою у цьому розумінні є стаття Дмитра Косарика “Знову наш Тарас німцям лиха натряс”, в якій зазначається, що: “В поході, в бою воїн передає… своєму другові “Кобзар” з віршованим надписом, який нагадує своїм змістом солдатську молитву:

В тяжку годину, брате мій,

Молись по книжечці оцій,

То, їй-же богу, легше стане,

Надія в душу тобі гляне,

Посилить віру в праве діло,

І в бій тоді іди вже сміло

За щастя й волю України.

І вір, що правда не загине,

Зерно, яке посієш ти, –

Зійде, зросте і дасть цвіти! “_

 

У вірші “Лист” /1944/ українська поетка Марія Грудницька майстерно відтворює могутню силу впливу творчості Шевченка на формування патріотичної свідомості бійців фронту, які без “Кобзаря” поета не мислили свого бойового життя в тяжких фронтових умовах:

І от прошу вас, пришліть мені “Кобзар”,

Пришліть живе могутнє слово бою.

Нехай сильніший буде мій удар,

Нехай міцніше я стискаю зброю.

Пришліть мені, пришліть мені “Кобзар”,

Я з ним могутній непоборний воїн,

Маленьку книжечку – дорогоцінний дар

Пришліть на номер пошти польової.

 

Цій же темі, значення “Кобзаря” для фронтовиків, присвячено й інший вірш                  М. Грудницької, під назвою “Кобзар”. Використовуючи форму звернення воїна-фронтовика безпосередньо до творів Т. Г. Шевченка, поетеса художньо переконує, що слово поета живе і силою свого ідейного звучання та гніву влучно вражає ворога й закликає воїнів до його знищення. Саме тому “Кобзар” завжди перебував з воїнами фронту як дорогоцінна реліквія, як біблія, з якою вони ніколи не розлучалися:

Як найдорожчій скарб, як пам’ять, як любов,

Тебе, “Кобзар”, я проніс з собою

Через бої, руїни, смерть і кров,

Ніде не розлучався я з тобою.

З тобою брав Чернечу висоту,

З тобою вплав Дніпро перепливали,

Співали пісню рідну і просту,

Як сина мати в військо виряджала.

Життя походів ми ділили вдвох,

Одною кулею нераз були прошиті…

 

Слово Т. Г. Шевченка, героїчні образи його творів завжди перебувають з воїнами Червоної Армії і допомагають їм виховувати у собі святе почуття патріотизму та ненависті до загарбників і віру в здобуття неминучої перемоги:

Коли стихав хоч на хвилинку бій,

Коли змовкала трохи стрілянина,

Я розкривав тебе, “Кобзарю” мій…

…       …     …     …     …     …

Тебе в боях напам’ять я читав,

Про Галайду, Трясила, Гамалію,

До помсти ти у віршах закликав…_.

 

У репертуарі бригад артистів, які виступали з концертами перед фронтовиками й часто близько до переднього краю оборони, теж були твори з “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, зокрема, вірші, які покладені композиторами на музику. Значна частина репертуару широковідомого й особливо популярного серед фронтовиків ансамблю пісні і танцю при політуправлінні Першого Українського фронту під керівництвом заслужених артистів УРСР Лідії Чернишової та Івана Чижа складався із творів Т. Г. Шевченка. Величним апофеозом звучали рядки з поезії “Думи”, які переносили слухачів до своїх домівок, до дітей, до дружин і разом з тим змушували їх задумуватися над долею своєї Вітчизни, свого народу:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядками?…

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?…

 

Виконуваний артистами ансамбля “Заповіт” Шевченка прямо закликав до помсти ворогові, який закабалив Україну, її народ:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

 

Взагалі, увесь репертуар ансамблю був перейнятий закликом “громити німця-супостата” й вимітати цю нечисть з рідної землі.

Для фронтових ансамблів, культбригад і агітколективів військове видавництво Народного Комісаріату оборони видавало збірники “Українські народні пісні”, які мали велику популярність і широке розповсюдження серед фронтовиків. До таких збірників ввіходили й поезії Т. Шевченка, які стали піснями й здобули всенародне визнання.

Захоплююче визнання фронтовиків мали агітаційні видання творів Шевченка, в які вмонтовувалися вірші українських поетів воєнних літ, – це П. Тичини, М. Рильського,         В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, Л. Первомайського та інших. Таким виданням була поема “Сон” / “У всякого своя доля” – 1844 /, у яку вмонтовано “Лист до земляків”/1941/                   В. Сосюри. Твори ці єднає уболівання авторів за долю свого народу, якого пригноблюють і з якого знущаються у Шевченка російський царизм, а у В. Сосюри – німецько-фашистські сатрапи, яких потрібно знищувати. Якщо у В. Сосюри заклик до непримиренної боротьби з окупантами – прямий, то у Т. Шевченка він опосередкований і випливає із самого змісту твору:

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш?

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися! А я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають,- бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! – в військо віддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина – голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

 

“Листом до земляків” В. Сосюра ніби продовжує сюжет поеми Т. Шевченка й закликає своїх земляків “бити ворога скрізь”:

Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими,

крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат,

щоб велику любов передати рядками малими,

до усіх, що в цей час захищають наш зоряний сад.

Я звертаюсь до вас крізь залиті пожарами гони,

Крізь тумани й сніги, в грізній зміні і днів і ночей:

-Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне

Злий нападник під гул, під розгойданий гул батарей!

 

У поему Т. Шевченка “Причинна” /1838/ вмонтовано вірші П. Тичини “Народе український”, А. Малишка “Вийшли танки з лісів”, Л. Первомайського “В партизанськім лісі яворина”, в поему “Чернець” /1847/ вмонтовано вірші М. Рильського “Я син країни Рад”,           М. Бажана “Клятва”, П. Тичини “Як Сталін нас кликав до бою”. Видані у формі невеличких книжок-метеликів – форматом 13,5 х 10 см., вони розповсюджувалися в основному серед населення, що перебувало на окупованій фашистами території.

Силоміць відірваний від свого народу читач мав змогу ознайомитися з кращими патріотичними і сатиричними поемами Т. Шевченка й одночасно із творами українських письменників, які в складних умовах військового лихоліття працювали і створювали визначні поетичні взірці патріотичного звучання й виховували у читачів відчуття гордості за свій народ, що не скорився ворогові й збройно протидіяв йому. Вмонтовані в поеми Шевченка вірші українських письменників не лише посилювали і поглиблювали їх зміст, а й наближали твори великого Кобзаря до сучасних вимог і завдань. Відбувався, таким чином, процес осучаснення творів Шевченка, які набирали не лише виховного спрямування, а й закликали до помсти ворогові й остаточного його знищення на своїй землі. Слово Т. Г. Шевченка разом з армією, партизанами і всім народом вело боротьбу за визволення рідної землі від окупантів і закликало до розплати над ними, вселяючи разом з тим віру в неминучу перемогу і в те, що опісля війни буде побудоване таке нове суспільство, основу якого складатимуть закон, правда, демократизм і злагода між людьми:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі.

Лише за демократичного ладу з його законами, спрямованими на захист людини, яка буде працювати чесно і кваліфіковано, отримуючи за це визначну нагороду, стверджує поет:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики…

…     …     …     …   …

І пустиню опанують

Веселії села.

“Хай же з кулями поруч летить моє слово смугляве”, – писав В. Сосюра. Поруч з кулями бійців летіло, разячи ворога, і слово великого українського Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, яке використовували на сторінках газет, журналів, а уривки з творів поета бралися за епіграфи до статей, нарисів, оповідань. Зі словом Шевченка народ жив постійно, воно вживалося щоденно в періодичній пресі, побуті і завжди мало одну мету – піднесення духовності народу та зміцнення його віри в здобуття перемоги над ворогом.

Досить популярна в роки війни газета “Фронтовик” за 30 вересня 1944 року відкривається передовою статею під назвою “За землю Тараса”, яка закликає бійців і увесь народ до нових подвигів, до нових перемог, до якнайшвидшого звільнення рідної землі від окупантів. Часто до статей, що друкувалися в періодичній пресі, слова Шевченка беруться як епіграфи або заголовки. Так, приміром, М. Рильський до статті “Слава України”, опублікованій у газеті “Советская Украина” за 1943 рік № 24, в якій ідеться про героїв-фронтовиків, взяв епіграфом рядки з поезії Шевченка:

Вся ти наша Україна

Славою повита.

 

Влучний епіграф до статті про Корсунь-Шевченківську бойову операцію, майстерно здійснену командуванням Червоної Армії, підібрав Дмитро Косарик із поеми “Гайдамаки”:

Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підплива.

Горить Корсунь…_.

 

Знаним серед народу висловом Шевченка: “Село – і серце одпочине” назвав архітектор А. Буценко статтю про українське село, яким воно буде після війни_.Прикладів використання висловів із творів Т. Г. Шевченка періодичною пресою військових років можна навести чимало. Вони засвідчують про те, що слово Великого Кобзаря увійшло в повсякденне життя українського народу доби військового лихоліття, а його влучні вислови набрали ознак афоризмів, прислів’їв та приказок. Саме в цьому й полягає народність творчості Шевченка, яка відповідала вільнолюбивому прагненню українського народу, який зі зброєю в руках відстоює свою незалежність і державність. Газета “Правда Украины” за 1944 рік від 10 березня в передовій статті під назвою “130-лет со дня рождения Т. Г. Шевченко”, згадуючи про успішно проведену Червоною Армією Корсунь-Шевченківську битву, цитує слова поета, якими він пророкує загибель ворогам Батьківщини: “Там, где родился и вырос поэт, в районе Корсуня-Шевченковского, Красная Армия, следуя завету великого патриота Украины – «вражою злою кровью волю окропите», устроила немецким полчищам новый Сталинград… Больше же вражьей крови прольем на нашей земле, приближая светлый час нашей победы!

  • Нехай ворог гине!”

 

У статті “Тарас идет по Украине” О. Ільченко наголошує на повазі і любові до Шевченка і його творчості бійців-фронтовиків різних національностей: “На Західному фронті ще два роки тому я зустрічав єфрейтора похилого віку Чубенка, який читав на пам’ять поезії з “Кобзаря”. Навколо єфрейтора збиралися на полі битви не тільки українці. Тамбовці і сибіряки, грузини й білоруси, литовці й таджики – усі приходили до Чубенка за Тарасовим словом, черпаючи в ньому силу і відвагу і, як це не дивно, ніби розуміючи все, бо ніхто не просив перекладу чи пояснення”_. Не лише українці, а й росіяни та бійці ще багатьох національностей намагалися придбати і мати з собою “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. Так, у польовій сумці сибіряка Пермітіна після його загибелі було знайдено пробитий осколком “Кобзар” українською мовою. Олівцем були підкреслені рядки:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

 

Навіть винятково трагічні обставини війни не змогли затамувати поваги і любові воїнів Червоної Армії до Шевченка та його невмирущого слова. Свідченням цьому може бути виявлений працівниками Кримського краєзнавчого музею портрет Шевченка, намальований на одній зі стін Аджимушкайських катакомб поблизу Керчі, до яких під час невдалих боїв на Кримському півострові були загнані фашистами воїни Червоної Армії. Перебуваючи в підземеллі без світла, води, хліба і повітря, а також належного озброєння, вони давали гідну відсіч ворогові і щоб, очевидно, підтримувати високий моральний дух захисників підземної фортеці, вдавалися до мистецьких засобів, використовуючи звичайне вугілля для створення образу українського Кобзаря, слово якого відповідало їхнім бажанням і помислам й закликало ні за яких обставин не коритися ворогові. Під малюнком проглядається підпис, перші п’ять букв є чіткими – О Г Н Е В, наступні прочитати важко.

Героїчній обороні Аджимушкайських катакомб російський поет Ілля Львович Сельвінський, який перебував у підземеллі разом з десантниками з листопада 1943 року, присвятив вірш “Аджимушкай”, розпочавши ним літописання подвигу підземного гарнізону:

…Бойцы, как в бой, ушли в каменоломни.

И вот они лежат по всем углам.

Где тьма нависла тяжело и хмуро,-

Нет, не скелеты, а скорей скульптура,

С породой смешанная пополам.

Они белы, как гипс. Глухие своды

Их щедро осыпали в непогоды

Порошей своего известняка.

Порошу эту сырость закрепила,

И, наконец, как молот и зубило,

По ним прошло ваянье сквозняка.

…В мглистых коридорах подземелья

Белеют эти статуи Войны …

У 1975 році кримський поет Борис Серман видав збірник під назвою “Аджимушкай”, поезіями якого продовжив традицію І. Сельвінського в зображенні образів захисників підземної фортеці, їх стійкість і непохитність у захисті своєї Вітчизни.

 

                        СЛОВО ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ В ІЛЮСТРАЦІЯХ

 

 

Якщо художні твори письменників впливають на уяву, мислення і психологію читача, то картини живописців, як і плакати та ілюстровані листівки, сприймаються насамперед очима і теж викликають певні емоції та роздуми глядача над зображенням. Листівки і плакати на слова Шевченка під час війни з фашистською Німеччиною використовувалися як один із дійових і ефективних засобів агітації та пропаганди. Гнівне і правдиве його слово в умовах непримиренної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками переосмислювалося, конкретизувалося, осучаснювалося і відповідало саме тим обставинам та відчуттям, в яких перебував український народ. Яскравим прикладом такого переосмислення і пристосування слова та висловів Тараса Григоровича Шевченка до нових умов може бути уривок із передової статті газети “Радянська Україна” за 1943 рік від 10 березня, в якій зазначається: “Проїжджаючи в 1843 році через Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Шевченко написав сповнені гніву й скорботи рядки, в яких затаврував розгул панської сваволі. А рівно через сто років-гітлерівські канібали, що віроломно напали на радянський народ, знову воскресили в цих місцях мерзенне насильство і необмежене свавілля. Цього разу вже німецько-фашистські грабіжники в мундирах “… свитину з каліки знімають”, – вони “розпинають вдову…, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію…” Внаслідок встановленого фашистами на тимчасово окупованих територіях України “нового порядку”,” під тином опухла дитина голоднєє мре”, мруть від голоду і нелюдських знущань тисячі наших братів і сестер, батьків, матерів і дітей”.

Пророче звучать в наші дні слова непохитного, гнівного й натхненного співця трудового народу:

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

 

Особливо актуальними, відповідаючими грізним подіям часу, були твори Шевченка, якими він гнівно засуджує політику онімеченого Миколи І, ідеалом якого була юнкерська Прусія з її армією та запровадженими в державі казарменими порядками. Бездумно переймаючи прусські методики керівництва державою, російський імператор оточував себе німецькими урядовцями типу Бенкендорфа, Адлерберга, Клейнміхеля та інших. Саме отакі німецькі зайди робили все можливе, щоб занедбати Російську імперію й полегшити своє просування на Схід. Мріяли вони й про загарбання території України, про що писав у своїй праці “Історія мого часу” прусський король Фрідріх ІІ: “Україна є найбагатшою частиною Російської імперії, яка може цікавити нащадків прусських королів”_. Відомий публіцист ХІХ століття Легард, ім’я якого користувалося великою популярністю у фашистський Німеччині, пропонував: “Росію треба відкинути від Чорного моря, а тим самим і від південних слов’ян. Ми повинні одержати на Сході великі території для німецької колонізації”_. Подібні думки і плани обстоює й Адольф Гітлер у своїй праці “Майн Кампф”, заявляючи: “Якщо ми хочемо мати нові землі в Європі, то їх можна одержати на великих просторах тільки за рахунок Росії. Тому новий рейх повинен знову стати на шлях, по якому ішли рицарі ордена, аби німецьким мечем завоювати землю для німецького плуга…”_.

Шевченко, як полум’яний патріот своєї Вітчизни, дошкульно з відтінком сатири осміює тих, хто плазує перед іноземцями й живе розумом “куцого німця узловатого”. Якщо ж отакого землячка-перевертня запитати: “Що ж ти такеє?”, то він спроможний лише буркнути: Нехай скаже німець. Ми не знаєм”. У вірші “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” /1845/ поет зле картає манкуртів-безбатченків, які зрікаються свого народу, рідної мови, культури й прислуговуються будь-яким загарбникам-іноземцям, по-рабськи схиляючись перед ними:

Німець скаже: – Ви моголи!-

-Моголи! моголи!-

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: – Ви слав’яни

Слав’яни! слав’яни!

Славних прадідів великих

Парвнуки погані!

 

Запобігаючи перед чужинцями, живучи їхніми думками й мораллю, нехтуючи звичаями і традиціями свого народу, такі перекучі пов’язані з Вітчизною-Україною лише поміткою у документі про своє місце народження:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра;

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричете,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрячих, гречкосіїв;

І сонця правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

 

Засуджуючи безбатченків, що нехтують своїм народом, своєю Батьківщиною, поет не проклинає їх, а лише бажає їм:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чула б убога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

 

Уже в перші місяці війни видаються плакати на слова, взяті із творів Шевченка, які відповідають духові військового часу й помислам українського народу, що відстоює свою волю і незалежність. Над створенням плакатів працювало чимало художників, зокрема Народний художник В. Касіян, художники Ю. Балановський, М. Дерегус, І. Кружков,                   І. Плещинський, А. Резниченко, П. Соколов-Скаля та інші.

Особливої уваги заслуговує праця В. Касіяна, мистецтво якого з першого і до останнього дня війни брало активну участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, викриваючи і тавруючи їх.

Протягом 1942-1943 років, перебуваючи у Самарканді, В. Касіян створив серію плакатів на слова Шевченка, під назвою “Гнів Тараса-зброя перемоги”, яка складається з восьми плакатів:

1.Здається кращого немає

Нічого в світі, як Дніпро

Та наша славная країна_.

  1. Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую збудять…

Ох, не однаково мені!_.

  1. Свою Україну любіть!

Любіть її…во время люте!_.

  1. Гади, гади!

Чи напилися ви, чи ні

Людської крові?_.

  1. Ви – розбойники, неситі

Голоднії ворони!

По якому праведному.

Святому закону

…Сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!_.

  1. Такого ще не творилося

У нас на Вкраїні,

Та й ніколи не створиться_.

  1. Треба миром

Громадою обух сталить

Та добре вигострить сокиру…_.

  1. Вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте_.

 

Тематика плакатів, створених лише одним художником, різноманітна, політично загострена, патріотична, емоційно наснажена. Кожний плакат закликає до помсти, до священної боротьби з ворогом.

Всю серію плакатів “Гнів Тараса – зброя перемоги” можна поділити на три тематичні групи:

  1. Плакати, які змальовують довоєнну Україну з її мальовничими пейзажами / №№ 1, 3 /, а також сумні картини перебування українського населення на окупованих фашистами землях / №6 /.
  2. Плакати, що відтворюють жахливі епізоди порядкування фашистів, які силоміць встановлювали своє беззаконня, що йменувалося “новим порядком”, на окупованих українських землях. Перед глядачем, мов живими, поставали мерзенні і жорстокі гітлерівські головорізи, які викликають лише ненависть і огиду / №№ 4, 5 /.

 

3.Плакати, що закликають до боротьби і помсти ворогові з наглядним зображенням малюнками найбільш ефективних методів опору і протидії загарбникам / №№ 2, 7, 8 /. На фоні картин і епізодів боротьби українського народу з фашистами змальовано образ Великого Кобзаря України, який є не лише натхненником, а й безпосереднім учасником боротьби українського народу з окупантами.

Плакати цієї серії виховували в українського народу почуття любові до Вітчизни й ненависті до іноземних загарбників-фашистів і були одноразово гострою і завжди діючою зброєю в боротьбі з поневолювачами.

Закликом до воїнів Червоної Армії, до партизан і всіх народів колишнього Радянського Союзу помститися фашистським нелюдам, засвідчує плакат, на якому зображено жахливі картини знущання з населення, що вимушено залишилося на окупованій території.

Ось перед глядачем постає жахлива картина, яка ніби вихоплена із окупованих фашистами українських земель. Злісні гітлерівці, мов худобу, женуть під дулами автоматів наших людей різних національностей на каторжні роботи до фашистської Німеччини. З гнівом і скорботою дивиться на це глумління над своїми внуками і правнуками великий Кобзар України і немов промовляє до них і всього народу:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать_.

 

Полум’яним закликом наснажений і плакат художника Цибульника на слова поета:

 

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте_.

 

Картина наступу воїнів Червоної Армії і виразний профіль поета, зображені на цьому плакаті, немов підкреслюють єдність думок про нещадну боротьбу з ворогом народу і його співця.

На слова Т. Г. Шевченка:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте…

 

було видано в Узбекистані плакат художника Пен Верлена з текстом “Заповіту” російською й узбецькою мовами, здійсненого перекладачем Хамідом Алімджаном.

Глибоким за своїм змістом, який звучить вироком фашистським загарбникам, створив плакат художник І. Плещинський на слова Шевченка із поезії “Бували війни” /1860/ :

… Будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній, – і все те, все

Потроху вітер рознесе…_.

 

Вироком фашизму звучать і слова поета на плакаті художника О. Довгаля, взяті з вірша “Осія. Глава ХІУ” /1859/ :

… Не втечете

І не сховаєтесь! Всюди

Вас найде правда – мста, а люди

Підстережуть вас… біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашею кровію, собаки,

Собак – напоять…_.

 

Вірою в щасливе й світле прийдешнє, яке неодмінно настане для всіх народів світу після розгрому фашистських орд із їх біснуватим фюрером, наснажений зміст плаката художника М. Дерегуса на слова Шевченка з поезії “Ісаія. Глава 35” /1859/ :

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії… ,

 

який було видано у 1944 році, коли Червона Армія громила фашистські полчища на всіх фронтах.

Мотиви політичної поезії, проілюстровані малюнками, віднаходять у плакатах художників нове, відповідаюче військовому часові переосмислення слова Шевченка, яке перебувало з народом, впливало на його свідомість, запалювало на подвиги в ім’я свободи й незалежності Батьківщини. З плаката-картини “На полі Корсунь-Шевченківськім” гнівно дивиться Великий Кобзар України на гори трупів фашистських вояків та звалища знищеної під час боїв військової ворожої техніки. І одночасно в його погляді світиться радісний вогник гордості й поваги за свій мужній і талановитий народ, який у кровопролитних боях зумів переломити хід подій і змусити ворога втікати зі своєї священної землі.

У плакатах на Шевченкові тексти образи не зазнають суттєвих змін. Вони лише переосмислюються відповідно вимогам військової доби та ставленням до неї народу, який протистоїть жорстоким загарбникам. Відбувається, таким чином, осучаснення образів поета, їхньої психології, моралі і складається враження, що з народом розмовляє не художник, автор плаката, а сам Тарас Григорович Шевченко, який улився в лави борців за незалежність своєї Батьківщини і перебуває разом із ними. З приводу цього слушно зауважував академік О. І. Білецький у статті “Шевченкові роковини 1945 року”. “Справжній великий поет, – писав він, – має два життя: одне життя реально існуючої людини… друге те, яким він живе в пам’яті нащадків, у сприйнятті пізніших читачів, що продовжують нескінченну бесіду із своїм поетом, другом, учителем”_. Саме отака бесіда народів світу відбувалася під час війни з фашизмом із великим українським поетом Т. Г. Шевченком, яка продовжується й до наших днів. Його невмируща поезія завжди з народом, як і завжди з народом сам поет, його невмирущий образ і натхненне слово.

За методою виконання і змістовно-ідейною спрямованістю плакати художників на слова Шевченка різні. Написані вони тушшю, аквареллю, пером, зустрічаються й кольорові літографії. Майстерністю художнього виконання в поєднанні з чіткістю, виразністю і дохідливістю вкладеної у плакати Шевченківської думки, сприяло легшому й кращому сприйняттю глядачами зображених на плакатах картин, епізодів й усвідомленні необхідності своєї участі у збройному опорові загарбникам.

В роки Великої Вітчизняної війни художники К. Агніт, О. Довгаль, Б. Беша,               П. Соколов-Скаля та інші творчо й плідно працювали над створенням агітвіконограм на слова Шевченка, які вивішувалися в людних місцях та надсилалися до міст, сіл й, звичайно, на фронт як агітаційно-патріотична література, вістря якої було спрямовано проти отих злих і хижих прусаків, що “запалили у сусіда нову добру хату”.

У 1942 році видавництво ЦККП/б/ України випустило агітвікно № 19 художника       К. Агніта під назвою “Тарас Шевченко проти німця-ката”, яке складається з шести малюнків на слова з уривків творів поета. Всі ці малюнки об’єднує одна думка, одна ідея, а саме – настільки правдиво, точно і глибоко виписав Шевченко у своїх творах образи чужоземних загарбників та як художник своїми малюнками зумів донести до народу могутнє, патріотичне, сумне й глумливе слово Великого Кобзаря над заклятим ворогом.

Ось на першому малюнкові чванливий фюрер з автоматом в руках став на глобус ногою, вважаючи себе володарем світу. Вбивча саркастична іронія поетових слів під цим малюнком: “Немає й бога, тільки я!” досягає своєї викривально-глузливої мети. Перед народами світу Гітлер постає не лише безвідповідальним і незугарним хвальком, а й мракобісом та хижим звіром. На іншому малюнкові фашисти зображені гавами, які кружляють над землею і шукають для себе поживу. Одна із них сіла на вузол із награбованим іншим фашистом майном. Вогненним словом поета художник затавровує чужоземних зайд:

Ви – розбойники неситі,

Голодні ворони!_.

 

Розбійницька поведінка і потворна мораль окупантів гнівно засуджується малюнком із зображенням двох гітлерівських розбишак у військових шинелях з награбованим у руках майном, один із яких нишком намагається залізти до кишені свого “камерада”, щоб щось поцупити. Під отаким ніби звичайнісіньким, буденним, але насправді сатиричним малюнком відповідні спопеляючі слова поета: “У злодія вже злодій краде”.

Терплячи поразку за поразкою, фашистська армія відступає, а її солдати відверто займаються грабуванням населення, прихоплюючи з собою не лише домашні речі, а й навіть музичні інструменти. І поет звертається і попереджає зухвалих вояк словами докору, гніву й застереженнями, що за злодійство неодмінно доведеться відповідати:

Не втечете

І не сховаєтесь. Всюди

Вас найде правда-мста.

 

Звертаючись після цього до свого народу, він закликає його до помсти ворогові:

Кров за кров.

І муки за муки_

 

І немов відповідаючи на заклик народного співця, селянин вилами заколює фашистського офіцера.

Під час осмислення змісту плаката художника І. Плещинського вказувалося на вирокові Шевченка німецько-фашистським загарбникам, які за свої ціленаправлені злодіяння заслуговують лише смерті. Ці ж рядки поета влучно використані художником і в агітвікні. На смітнику під тином, де ростуть лише будяки, лежить покараний долею вбитий німецький солдат, а під малюнком відомі своїм гнівом слова Шевченка:

… Будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердючий гній…

 

Агітвікно № 18 художника О. Довгаля на тексти із творів Шевченка називається: “І вражою злою кров’ю Волю окропіте!”. Це агітвікно складається із кількох плакатів, зміст яких випливає із його заголовку. У глибині одного плаката зображено відомого полководця громадянської війни в Росії М. Щорса, що завдав нищівної поразки німецьким окупантам ще у 1918 році, а на передньому плані постають величаві образи партизан років Вітчизняної війни, які знищують фашистів уже у 1942 році. Малюнки плаката об’єднані славнозвісними рядками із поезії Шевченка “До Основ’яненка” /1839/:

От де, люди, наша слава,

Слава України!

 

Інші плакати вражають глядачів своєю оригінальністю і влучним використанням художником висловів із творів Шевченка як гострої зброї патріотично-психологічного впливу на народ, а отже і на воїнів Червоної Армії, партизанів та працівників тилу. На одному із них – червонозоряний танк, а біля нього гори трупів ворожих солдат. Під малюнком чітко видніються слова Шевченка із поезії “Косар” /1847/:

Понад полем іде,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

 

Під мальовничо виписаним бойовим літаком із червоними зірками цитуються рядки із поезії Шевченка “Н. Маркевичу”, якими він звертається не до свого друга, а безпосередньо до пілота Червоної Армії, закликаючи його до повернення на Батьківщину, де його чекають:

… орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер лети ж в Україну –

Тебе виглядають_.

 

Саме ці рядки Шевченка відповідали думам і прагненням українського народу, який чекав своїх визволителів, постійно виглядав їх.

Огидний “новий порядок”, який гітлерівці зброєю насаджали на окупованих землях, відображено художником в наступних двох плакатах. Особливо жахливою є картина знущання фашистських головорізів над сільським населенням. І художник ілюстрацією рядків із поезії Шевченка “І виріс я на чужині” /1848/, закликає воїнів Червоної Армії поспішати йому на допомогу, бо фашисти:

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли.

 

На іншому малюнку зображені фашистські офіцери гвалтівники, які викручують черговій жертві, вродливій українській дівчині, руки, а тужливо-трагічними рядками, взятими із поезії Шевченка “Навгороді коло броду” /1848/ художник осучаснює цей епізод:

Плаче, плаче та ридає.

Як рибонька б’ється…

А над нею, молодою,

Поганець сміється.

 

Скільки душевного, сумного і трагічного ліризму в перших двох рядках, в яких йдеться про дівчину-жертву фашистських головорізів і дітовбивць. Скільки обурення, гніву і ненависті в останніх рядках, що вказують на конкретних, злісних ворогів українського народу – німецьких солдат і офіцерів! Своїм ціленаправленим змістом і колоритними малюнками плакат закликає до помсти кривдникам, до знищення їх.

І, зрештою, останній плакат, яким завершується серія агітвікон, має виключно військове спрямування й обрамлення. Гітлерівська зграя оточена безліччю багнетів, які символізують неминуче покарання народом своїх кривдників, що вдерлися на його землю:

… Не втечете

І не сховаєтесь. Всюди

Вас найде правда-мста, а люди

Підстережуть вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашою кровію, собаки,

Собак напоять!

 

Досить популярною під час війни серед народу була серія плакатів художника           П. Соколова-Скаля на тему: “І буде син, і буде мати”, які виходили спеціальними випусками в “ОКНАХ ТАСС” / № 861/ 66 еа /.

Окрім агітвікон вітчизняні художники створили чимало сатиричних малюнків, котрі публікувалися в періодичних виданнях військової доби. Підписувалися ці малюнки уривками з творів Т. Г. Шевченка. Приміром, під малюнками художника К. Агніта, вміщеного у газеті “Радянська Україна” від 11 березня 1944 року, промовистий підпис, який відповідав духові буремної військової епохи: “Т. Г. Шевченко про німця вузлуватого”. Фашистські фюрери намагалися всьому світові втлумачити, що арійці є народом особливим і тільки йому мають підкорятися всі інші народи. Словами гострої сатири Шевченко висміює ці маячні плани гітлерівців і нещадно картає їх:

Немає й бога, тільки я!

Та куций німець вузлуватий”_.

 

Т. Г. Шевченко завжди гостро виступав проти зрадників Вітчизни, свого народу. У роки війни його гнівне слово спрямовувалося проти тих перевертнів і відступників, які схилялися перед ворогом і стали допомагати йому встановлювати на своїй землі зловісний “новий порядок”. Одного із таких покидьків, який чекає чергової подачки на фашистському смітникові зради, зображено на малюнку. Для нелюдів такого типу немає нічого святого і дорогого. Уїдливими словами поета, які мають сатиричний відтінок, художник нещадно картає відступників:

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси, –

то віддасте_.

 

Плакати художників на слова Т. Г. Шевченка воєнного лихоліття відігравали неабияку роль у вихованні патріотизму та ненависті до загарбників й закликали співвітчизників різних національностей до збройної протидії і помсти ворогові. За допомогою оригінальних малюнків і правдивих слів великого поета український народ розпізнавав справжнє вовче обличчя фашистів, які були і залишалися запеклими ворогами миролюбивих народів усього світу.

Слід відзначити, що плакати й агітвікна художників плідно використовувалися періодичними виданнями, особливо фронтовою пресою як вдячний і незамінний матеріал.

Полум’яні заклики поета громити ворога використовувалися також і в листівках військових років. Була випущена серія листівок із репродукціями плакатів художника                В. Касіяна. Такі листівки розповсюджувалися серед воїнів фронту та населення, що вимушено залишилося на окупованих землях.

Здається-кращого немає

Нічого в світі, як Дніпро

Та наша славная країна, -_.

 

промовляє, мов живий, поет до кожного бійця, підпільника, партизана, до кожної людини. Його профіль на фоні Дніпрельстану зображено на одній із листівок. Образ Великого Кобзаря, зрозумілі та переконуючі його слова змушували захисників Вітчизни задумуватися над тим, що було в мирні дні, як трудився народ та налагоджував своє життя і порівнювати його ж важкими, трагічними і жертовними роками війни з фашистськими загарбниками і, щоб повернутися до миру, потрібно було братися за зброю й нещадно знищувати ворога.

З іншої листівки геніальний поет ніби сам звертається до свого народу з закликом оберігати свою Вітчизну, яка для нього є найціннішим скарбом, без якого життя втрачає будь-який смисл:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені…

…     …     …     …     …

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені_.

 

Змістовним, колоритним і трагічним малюнком, який відтворює сутність “нового порядку”, запроваджуваного фашистами на окупованій території, де панує безглузде, жорстоке знущання над людьми, над беззахисними жінками та дітьми, чітко проглядається гнівне обличчя поета, який ніби розмовляє зі своїми внуками і правнуками, художник досягає своєї мети, закликаючи співвітчизників до нещадного бою з ворожою навалою. Народ свідомо сприймав отакі малюнки, бо ж нехтувати словом свого пророка він не міг. На звороті цієї листівки з малюнком видрукуване звернення: “Не буде порятунку загарбникам. Ріки ворожої крові потечуть у синє море, в ній захлинуться і загинуть ласі до чужого добра розбійники з гітлерівської Німеччини”.

В іншій листівці знову поет звертається до народу з полум’яним закликом: “Борітеся – поборете”_.

Твори й висловлювання народного Кобзаря України використовувалися не лише видавництвами та періодичною пресою, а й в документах та різних офіційних зверненнях до тодішнього уряду та його діячів. Приміром, у листі-зверненні української молоді до Йосипа Сталіна, який, до речі, вкрай негативно ставився до українського народу, влучно використовуються патріотичні віршовані рядки Шевченка:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

 

Варто звернути увагу на те, що молоді українці виголошують у листі клятву “хоробро битися проти лютого ворога на фронті і в партизанських загонах” не Голові Комітету Оборони маршалові Йосипу Сталіну, а українському національному поетові, відомому у всьому світі народному Кобзареві Тарасу Григоровичу Шевченкові.

Разповсюджений у вигляді листівки, цей лист закликав не лише молодь, а й увесь український народ, особливо на окупованих ворогом землях, ставати до лав месників і виганяти загарбників із рідної землі.

Вжиті у листі молоді слова Шевченка набували в роки війни урочистого відтінку й національно-патріотичного змісту. Навіть тодішні керівники Комуністичної партії і Радянського уряду вимушені були свої виступи підсилювати не лише словами Шевченка, а й зверненням до його постаті і пам’яті як святині українського народу і світової цивілізації. Так, у листі-зверненні секретаря ЦК КП/б/У М. С. Хрущова з нагодичергової річниці “Жовтня” у перефразованому вигляді цитуються слова Т. Г. Шевченка й вказується на факти глумління фашистів над пам’яттю українського народного співця. “Окупанти, – зазначається в листі, – зруйнували і піддали нарузі національну святиню – велику могилу Тараса Григоровича у Каневі, храми культури перетворили в конюшні, школи – в будинки розпусти, розграбували музей, бібліотеки”. І далі у листі наголошується, що: “Ворог не відніме в українців найсильнішої зброї – пристрасної любові до Батьківщини, волі до боротьби, не вирве з грудей гарячого серця, сповненого лютої ненависті до гнобителів. Живе непоборний дух народу, дух, що його сталив гнівом Тарас Шевченко. Земля, якою ходив грізний Устим Кармалюк, де водили свої полки наші славні предки – Богдан Хмельницький, Максим Кривонос, Семен Палій, Микола Щорс, Василь Баженко, – не скорилась і не скориться ворогові”_.

Щоб якомога швидше настав жаданий день світлої перемоги, компартійні чиновники звертаються із закликом до синів і дочок землі української: “Роздувайте полум’я священної війни проти німців, своїми гострими багнетами, злою вражою кров’ю пишіть: “Кари німцям, кари!”. Ці священні слова Шевченка – карати злісних ворогів народу, як ніколи були співзвучними і необхідними в ті буремні і тяжкі роки.

Листівки, плакати, агітаційні матеріали та документи, що розповсюджувалися серед фронтовиків та населення, особливо на окупованих територіях, засвідчують, що слово всенародного Кобзаря силою свого патріотичного звучання, силою свого гніву і пристрасті запалювало і надихало співвітчизників на нечуваний збройний опір ворогові. Слово Великого Кобзаря воюючий народ знав, жив із ним і брав його на озброєння в боротьбі за честь і волю Батьківщини.

 

                        ВІЧ – НА – ВІЧ З ВОРОГОМ

 

Хоча Червона Армія добре була вишколена і чисельністю та зброєю перевищувала німецько-фашистські війська, все ж вона вимушена була відступати, залишаючи у ворожому тилу міста і села з багатомільйонним населенням, над яким фашисти чинили нечувану за своєю жорстокістю і цинізмом розправу. Чому ж Червона Армія, уславлена в піснях поетів, не змогла дати належну відсіч ворогові? На це запитання дає відповідь маршал Г. Жуков у книзі “Воспоминания и размышления”. “Известно, – пише він, – что 170 наших дивизий накануне войны были рассредоточены на обширной территории… 170 наших дивизий … занимали 3375 километров. На протяжении сухопутной границы советские войска находились в группировках далеко не равной плотности … Эти силы накануне войны были расположены следующим образом:

Прибалтийский особый военный округ /командующий генерал-полковник                       Ф. И. Кузнецов, член Военного совета корпусной комиссар П. А. Диброва, нач.штаба генерал-майор П. С. Кленов/ имел 25 дивизий, в том числе 4 танковые, 2 моторизованные дивизии и 1 стрелковую бригаду.

Западный особый военный округ /командующий генерал армии Д. Г. Павлов, член Военного совета корпусной комиссар А. Ф. Фоминых, нач.штаба генерал-майор                               В. Е. Климовских/ имел 24 стрелковые дивизии, 12 танковых, 6 моторизированных,                             2 кавалерийские.

Киевский особый военный округ / командующий генерал – полковник                           М. П. Кирпонос, член Военного совета дивизионный комиссар Е. П. Рыков, нач.штаба генерал-лейтенант М. А. Пуркаев/ имел 32 стрелковые, 16 танковых, 8 моторизованных,           2 кавалерийские дивизии.

Одесский военный округ /командующий генерал-лейтенант Я. Т. Черевиченко, член Военного совета корпусной комиссар А. Ф. Колобяков, нач.штаба генерал-майор                     М. В. Захаров/ включал 13 стрелковых, 4 танковые, 2 моторизированные и 3 кавалерийские дивизии.

Как видим, самая сильная группировка наших войск находилась в составе юго-западного направления /КОВО и ОдВО/. Она насчитывала 45 стрелковых, 30 танковых,                   10 моторизированных, 5 кавалерийских дивизий.

Из числа 149 дивизий и 1 бригады четырех западных приграничных округов                             48 дивизий входили в состав первого эшелона армий прикрытия и были расположены в удалении от государственной границы на 10-50 километров /стрелковые ближе, танковые дальше/. Главные силы пограничных округов располагались в 80-300 километрах от государственной границы…

… главное командование немецких войск сразу ввело в действие 153 дивизии, из них: 29 дивизий против Прибалтийского, 50 дивизий /из них 15 танковых/ против Западного особого, 33 дивизии /из 9 танковых и моторизованных/ против Киевского особого округа, 12 дивизий против Одесского округа и до 5 дивизий находилось в Финляндии. 24 дивизии составляли резерв и продвигались на основных стратегических направлениях.

… Внезапный переход в наступление в таких масштабах, притом сразу всеми имеющимися и заранее развернутыми на важнейших стратегических направлениях силами, то есть характер самого удара, во всем объеме нами не был предусмотрен. Ни нарком, ни я, ни мои предшественники Б. М. Шапошников, К. А. Мерецков и руководящий состав Генерального штаба не рассчитывали, что противник сосредоточит такую массу бронетанковых и моторизованных войск и бросит их в первый же день мощными компактными группировками на всех стратегических направлениях с целью нанесения сокрушительных рассекающих ударов … сказывалось отсутствие у всех нас тогда достаточного опыта умелого руководства войсками в сложной обстановке больших ожесточенных сражений, разыгравшихся на огромном пространстве”_.

Окупувавши значну територію Радянського Союзу, в тому числі і всю Україну, правляча верхівка фашистської Німеччини планувала перетворити український народ в рабів, а його землі заселити 25 мільйонами “гітлерівців-колоністів”. Про це відверто заявляв намісник Гітлера в Україні Е. Кох у своєму виступі перед вищими чинами рейсхкомісаріату. “Мета нашої роботи, – цинічно казав він, – полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, аби ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає в Німеччині”_.

Залишений напризволяще комуно-тоталітарною системою Сталіна, український народ не схилив голови перед окупантами, а став на шлях рішучої протидії і боротьби з ними, взявши на озброєння слово свого національного письменника і пророка Тараса Григоровича Шевченка, а також героїчні традиції минулого, пов’язані із захистом Вітчизни від іноземних колонізаторів. В організованих бойових групах, які складалися переважно з молоді, йшлося не про ідеологію соціалізму та комунізму, а про життя народу і як його захистити й, зрештою, визволити з-під гніту окупантів та як вести боротьбу з ворогом, що потрібно робити, щоб завдати йому найбільш відчутних втрат, які б понижували боєздатність і викликали зневіру в солдат вермахту щодо доцільності розв’язаної Гітлером війни. Такі небезпечні й необхідні завдання могли виконувати лише бійці з переконаними патріотичними почуттями й психологічно загартованими й підготовленими так, що вони нехтували будь-якою небезпекою й свідомо віддавали своє життя або йшли на тортури в ім’я свободи свого народу і волі своєї Батьківщини.

Появляються законспіровані бойові групи, якими керують переважно командири, сержанти, а то й бійці Червоної Армії, які вирвалися із полону або за певних несприятливих обставин залишилися на окупованій території, почасти очолювали такі бойові одиниці залишені владою партійні і державні діячі. У романах і повістях відомого українського письменника Олекси Івановича Гуреїва /1913-1999/ “День і все життя” /1975/, “Полум’я над Дніпром” /1987/, “Комендантська година” /1989/ майстерно і науково обгрунтовано виписані дії і героїчні вчинки Київського підпілля, яке майже від перших днів війни і до звільнення Києва завдавало окупантам не лише великих втрат в живій силі і техніці, а й деморалізувало фашистську армію настільки, що деякі її частини майже повністю втрачали свою бойову здатність.

Щоб поневолити український народ, окупанти будь-що намагалися спустошити його духовно, обираючи для цього не оригінальні, а уже випробувані російським царизмом методи і заходи, які вважалися особливо ефективними. До них відносяться заборона українського слова, українських вистав та видання й читання творів українських письменників. І як завжди особлива увага зверталася на творчість і постать найвидатнішого українського національного поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме його волелюбні ідеї й полум’яні заклики до збройного опору особливо були не до вподоби колоніальній фашистській адміністрації. Вони найбільше боялися його полум’яного слова і за переховування, а тим паче читання “Кобзаря” Т. Г. Шевченка визначалося найсуворіше і найжорстокіше покарання – розстріл. Але й за таких небезпечних обставин “Кобзар”, як святиня зберігався у кожній родині, з ним не розлучалися не лише українці, а й представники інших національностей за будь-яких обставин.

Колишня партизанка, а потім вчителька Н. Ф. Проценко у книзі відвідувачів будинку-музею Т. Г. Шевченка залишила такий запис: “Перед тим, як в наше містечко мали прийти німці, я сховала всі книжки, залишивши тільки необхідні, і серед них “Кобзар”                         Т. Г. Шевченка. Цю книгу в мене дуже часто брали читати сусіди і знайомі. Одного разу німець, що добре розумів українську мову, проглядав “Кобзар” і натрапив на те місце, де                         Т. Г. Шевченко виступає проти поработителів слов’янських земель – німців. Розлютований фашист знищив книгу. Селянин, в хаті якого німець читав “Кобзар”, був покараний. Після того німці заборонили людям тримати в себе твори великого поета, а також його портрети.

Пізніше, коли я вже мала зв’язок з партизанами, ми часто читали твори Шевченка, які так любили всі підпільники і партизани. Ці твори вчили нас ненавидіти чужоземних загарбників”_.

Коли німецько-фашистські війська, як розповідав мені мій батько, окупували наше село Червоне Широківського району Дніпропетровської області, то відразу ж їхні спеціально визначені й навчені офіцери почали цікавитися книжками, які зберігалися у населення. Односельчани знали мою зацікавленість книжками, що й стало незабаром відомо новій фашистській адміністрації. Якось до нашої хати, ніби випадково, завітав непрошений гість-німецький офіцер і став переглядати бібліотеку. Натрапивши на “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, він наказав батькові винести на подвір’я всі книжки і підпалити. Що і було зроблено у його присутності.

У перші місяці окупаційний режим лише віднаходив у населення і знищував “Кобзар” Т. Г. Шевченка, але пізніше, коли він набував все більшої популярності й ідейного, зокрема патріотичного звучання своїми закликами до боротьби із загарбниками, за читання цього твору не лише переслідували, а й жорстоко карали, а то й самочинно розстрілювали. Колонізатори добре розуміли, доки народ український буде читати “Кобзаря”, доти він буде непереможним. Тому вони й влаштували облави не лише на людей, а й на твори українського національного поета. Тема впливу “Кобзаря” Т. Г. Шевченка на населення, зокрема на дітей, що залишилися на окупованій фашистами території, віднайшла своє відображення у творчості видатного українського письменника Юрія Яновського. В його оповіданні “Школяр” /1942/ постає образ учня-патріота Івана Шевченка, який пишається своїм родоводом і оберігає “Кобзаря” як святиню, як найдорожчий скарб від окупантів та їхніх підлабузників. Усі мешканці села влилися в партизанські загони. Залишився в ньому лише хлопчик Іван Шевченко. У тяжкі хвилини свого згорьованого життя, він, щоб не впасти у відчай і не зневіритися, звертається до “Кобзаря” Т. Г. Шевченка як до чистого і життєдайного джерела, якому він сам дає оцінку: “У мене є “Кобзар” Тараса Шевченка. А я сам – із Шевченків, тільки Іван. От я постановив собі вивчити між ділом “Кобзар” весь напам’ять. Коли мене паразити візьмуть вішати, я буду їм уголос читати слова батька Тараса. Це мені видиться така моя смерть на крайній випадок.

У моєму “Кобзарі” бракує кількох сторінок. Це я тут запишу, може, хто признається до тієї жінки, що висить у нас серед села на тополі. Справа була так. Чужа стара жінка пригнала до нас на цей бік Дніпра корови з далекого колгоспу, щоб їх там не захопили окупанти. А фашисти саме наскочили з іншого боку, і жінка од нас далі не вийшла. Поставили її германи до воза, зігнали до неї село і кажуть пізнавати. А люди штовхають одне одного – “коли признаємо, що чужа, – повісять… “. І всі ми сказали, що жінка наша, он тамтечки вона живе, пустіть її з воза на землю, не треба її вішати. Та не помогло…

А сама жінка не виправдовується, не проситься, дивиться десь угору – поверх гітлерівців, поверх хат, далеко-далеко, як сліпа. Я коло неї стояв і все бачив. Тільки слова сказала : “Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору… “ Це вона з “Кобзаря”. А коли їй накинули зашморг на шию, – вимовила: “Сину!”. Офіцер витяг у неї з торби книгу “Кобзар” і закричав, як скажений: “Інтелігенціон!”, – і тоді саме видер з “Кобзаря” кілька сторінок, підпалив запальничкою і пік їй руки… Тепер жінка другий місяць уже висить на тополі. А маму й діда за неї розстріляно в яру. А людей із села всіх вигнали. А я вчу тієї жінки “Кобзар” напам’ять увесь…

Я з фашистами-окупантами ніколи не помирюся. Доки всі вони не лежатимуть мертві! Коли стає страшно жити серед них, я йду до повішеної жінки, змітаю сніг їй з очей і дивлюся. Мені тоді гарячіше на душі. І я гукаю: “Кари катам, кари!”_.

“Кобзар” Шевченка був святою книгою, книгою-біблією для партизан і воїнів Української Повстанської Армії, які з протилежних ідейних переконань вели боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Особливою ж шаною користувався “Кобзар” у партизанському з’єднанні Сидора Артемовича Ковпака, де комісаром був Семен Васильович Руднєв, якого, до речі, двома пострілами в голову застрелила під час бою з фашистами радистка Анюта Туркіна, про що вона згодом розповіла у газеті “Правда” від 12 квітня 1980 року. Комісар прекрасно володів українською мовою, усвідомлював могутню силу впливу “Кобзаря” на бійців загону, переважна більшість яких були українці із Сумщини. Як вдумливий і далекоглядний командир, політик та вихователь, що закінчував військову академію, він особливо ретельно оберігав партизан, уболівав за життя кожного із них. Щоб не мати втрат, тим паче безглуздих, він зустрічався з командувачем Українською Повстанською Армією генералом Шухевичем і домовлявся з ним про спільні бойові дії проти фашистів. Це стало відомо в Москві. І тодішній Народний Комісар Внутрішніх Справ СРСР Л. П. Берія надіслав до загону Ковпака радистку А. Туркіну із спеціальним секретним завданням: вбити комісара, що вона й зробила, а сама залишилася живою і навіть не пораненою. Зізнання А. Туркіної спростувало версію про загибель комісара С. В. Руднєва, яка поширювалася в засобах масової агітації, пресі й навіть в історичній літературі, що ніби комісар, потрапивши під час бою в безвихідне становище, покінчив життя самогубством. Стверджувалося, що в іншому випадкові він міг би потрапити до фашистського полону, де його чекали тортури, а за ними мученицька смерть. Після цього С. А. Ковпак порушив домовленість С. Руднєва із Шухевичем і зненацька атакував його підрозділи з тилу, на що той не сподівався і зазнав значних втрат. Жорстокий бій відбувся, таким чином, між братами-українцями, що перебували в різних арміях і мали різну мету – одні розгромити ворога задля існування Радянського Союзу, інші – задля здобуття незалежності України, яка перебувала в ньому на колоніальному становищі. Пізніше С. А. Ковпак і його заступник П. П. Вершигора зізнавалися, що їм були відомі справжні обставини загибелі комісара, генерал-майора С. В. Руднєва, але вони мовчали, побоюючись переслідувань, які застосовувалися в Радянському Союзі репресивними органами до непокірних будь-яких рангів і посад, незважаючи на великі заслуги перед державою.

Заклик Шевченка “карати ворога” використовували партизани в листівках, плакатах, в бесідах та інших агітаційних матеріалах. Чимало партизанських загонів, що діяли на території України, поневоленої фашистами, носили ім’я великого українського національного поета Тараса Григоровича Шевченка. Це явище віднайшло своє відображення в художній літературі, зокрема комедії О. Є Корнійчука “Партизани в степах України”:

ЧАСНИК. Об’являю ім’я нашого загону. Нехай же наводить жах на ворогів наш партизанський загін імені великого сина України Тараса Григоровича Шевченка … Прощайте, лани широкополі, прощай, село рідне, ми ще повернемось.

Партизанський загін імені Тараса, на бойову лінію за мною, кроком руш!”.

Український драматург О. Є. Корнійчук, відтворив у комедії типове явище років війни.

Перший же партизанський загін імені Т. Г. Шевченка був організований капітаном Костянтином Івановичем Кузьминицьким у березні місяці 1942 року у Звенигородському районі Київської області і діяв він до листопада 1943 року в Київській, Житомирській, Ровенській областях. Важливі операції провів загін на комунікаціях противника. Пустив під укіс 4 воїнських ешелони, знищив німецький літак “Хейнкель” і вбив більше 250 німців. За розпорядженням генерал-майора Ковпака загін був приєднаний до партизанського з’єднання С. А. Ковпака в листопаді 1943 року_.

Інший партизанський загін імені великого поета у лютому 1943 року роздав населенню 100.000 центнерів хліба, відібравши його у ворога, який намагався народне добро, здобуте українцями, вивезти до Німеччини_. Партизанські загони імені Тараса Григоровича Шевченка, особливо їхні рішучі бойові дії, були відомі народові, письменникам, які при нагоді розповідали про це. Приміром, визначний український поет П. Г. Тичина, виступаючи на ювілейній шевченківській сесії АН УРСР у березні 1943 року, відзначав: “Партизанський загін імені Тараса Шевченка, за повідомленням інформбюро, в Сумській області ні на хвилину не дає спочину німецьким розбишакам. За один лише день вони знищили               93 німецьких солдат і офіцерів, взяли 2 кулемети, 10 тисяч патронів … ім’я Тараса Шевченка носять партизанські загони також і по інших областях окупованої України. Це немов сам живий Тарас Шевченко взявся мстить німецьким загарбникам”_.

Партизанські загони імені Т. Г. Шевченка діяли також в Кам’янець-Подільській області /командир В. А. Томашевський/. Ім’я поета носив Григорівський партизанський загін /командир С. Д. Ломако/, Переяславський загін. Партизанський загін імені Т. Г. Шевченка діяв у Ровенській області. Один із загонів імені поета входив до складу Корсунь-Шевченківського з’єднання, командиром якого був О. Ф. Федоров. Бійці цих загонів з честю виправдовували ім’я великого поета України Тараса Григоровича Шевченка своїми сміливими бойовими діями.

Уряд України належно і заслужено оцінював успішні бойові дії партизанських загонів, заявляючи, що: “Коли частини Червоної Армії ліквідовували угрупування противника, оточеного в районі Корсунь-Шевченківському, в середині кільця діяв партизанський загін ім. Тараса Шевченка. Загін цей активно допомагав винищувати німців і з його допомогою Червона Армія оволоділа укріпленим пунктом ворога – Бровари…”_.

Слово Т. Г. Шевченка постійно, як і він сам , жило серед партизанів і допомагало їм набиратися духовних і фізичних сил в боротьбі з ворогом, якому вони завдали відчутних втрат у живій силі і техніці й посилювали його зневіру в будь-яку перемогу.

Партизани і підпільники розповсюджували серед населення окупованих районів листівки зі словами, висловами та віршами поета патріотичного і засуджуючого звучання, друкували його твори у партизанській пресі, використовували в бесідах з населенням, у лекціях та доповідях. Особливо плідно і майже щоденно використовувалося слово Т. Г. Шевченка радіостанціями.. Саме такою була підпільна радіостанція у Львові, яка 17 березня 1943 року під шифром № 2015308 передала звернення до населення, у якому були і слова Т. Г. Шевченка: “Знищуйте, як скажених собак, запроданців, що допомагають німцям поневолити нас. Всі, хто може носити зброю, – у партизанські загони.

Сприяйте вашим кращим друзям – партизанам, що віддають своє життя за кращу долю народу, усім чим можете.

Ми виборем той час, коли: “На оновленій землі не буде супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі. До зброї, дорогі товариші, до зброї!”_. Використані у зверненні радіостанції до населення слова Т. Г. Шевченка відповідали, безперечно, мріям українського народу про щасливе майбуття своєї держави, яке настане після перемоги над ворогом. Але цього, на жаль, не сталося.

Інша радіостанція ім. Т. Г. Шевченка з 1942 року функціонувала у Саратові і переїхала до Києва уже після його звільнення від окупантів. В її редакції працювали видатні українські письменники: О. Гуреїв, Л. Суярко, І. Цюпа, Л. Юхвід, О. Ющенко та інші, які готували для ефіру саркастичні передачі, спрямовані проти вояків і верховодів фашистської Німеччини. За передачами радіостанції пильно стежили фашисти й віддавали накази пілотам люфтвафе про її знищення. Про це згадує О. Гуреїв у “Повісті мого життя”: “Ми й самі час від часу почували себе як на передовій, коли гітлерівська авіація в нічні години бомбила Саратов… Гітлерівське командування навіть ставило завдання перед відповідними службами заглушити, знищити українську радіостанцію в Саратові. На карті в одного збитого над містом фашистського льотчика вона була позначена хрестиком, як важлива ціль.

Гітлерівці тоді не змогли знищити радіостанцію ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, зате 12 травня 1944 року під час нальоту ворожої авіації на залізничний вузол Дарницю під Києвом одна з бомб влучила якраз у вагон з архівом нашої радіостанції… “_.

В українських партизанських загонах перебували представники різних національностей і разом з українцями вони мужньо билися з ворогом. Чимало з них залюбки опановували українську мову і, бесідуючи з населенням, підіймали його патріотичну духовність, вселяли віру в неминучу перемогу над загарбниками. Досить промовистий отакий епізод наводить грузинський письменник М. Давіташвіллі у книзі “По тилах ворога”, зокрема у нарисі про бойовий шлях Героя Радянського Союзу Д. І. Бакрадзе: “Коли жінки дізналися, що їх співрозмовник, який так вільно говорив по-українському, – грузин, вони дуже здивувалися, обличчя їх просяяли.

Хай поможе вам Бог перемогти, – майже в один голос вимовили вони, – Значить і ви, грузин, знаєте нашу мову, може, й книжки наші читаєте? Так помстіться за нашого Тараса!

Та й за вашого і за нашого, – сказав Бакрадзе, – у нас у Грузії, дуже люблять його вірші. І Бакрадзе прочитав напам’ять “Заповіт” Шевченка”.

 

У цьому ж нарисі зазначається , що й росіянин Сергій Анісімов перебував в українському партизанському загоні. До війни ні Давидові Бакрадзе, ні Сергієві Анісімову не доводилося побувати в Україні, а ось у таку важку годину вони, воюючи з фашистами, полюбили цей край, вивчили мову Шевченка і стали для українців рідними братами. У цей же час багато українців перепиняли шлях німцям до Закавказзя_.

Кожен боєць Червоної Армії і кожен партизан ненавидів фашистів за знущання з українського народу, за сплюндрування могили великого Кобзаря та землі, в якій поховано Давида Гурамішвіллі. У цьому нарисі опубліковані патріотичні рядки із вірша поета Олександра Абашелі, присвячені Бакрадзе:

Там давно в землі Шевченка спить поет грузинський,

Чи не став ти там при горбі у тіні дубів?

Запалав вогонь відплати в серці богатирськім,

В час, коли на лютих німців ти загони вів …_.

 

Член Ямпільської підпільної групи Ляховецького району Кам’янець-Подільської області вчитель С. Я. Сальніков у доповіді, прочитаній на засіданні членів групи 1-го вересня 1943 року, зазначає, що для виховання патріотичних почуттів до свого народу і Держави, а також ненависті до загарбників необхідно використовувати твори українських і російських письменників. Розповідаючи про конкретні епізоди знущання окупантів над українським народом, вчитель, для підсилення своєї думки, цитує уривки із творів К. Рилєєва і Т. Шевченка:

“По три шкури з нас деруть, ми посієм – вони жнуть і свобода у народу силою відібрана” /Рилєєв/.

Чи не так поступає з нами, – запитує вчитель, – “визволитель” німець?”

“Чорніше чорної землі блукають люди. Село неначе погоріло, неначе люди поніміли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть /Шевченко/. Чи не так сталося з нами?”, – запитує вчитель.

Використання слова Т. Г. Шевченка та К. Рилєєва в конкретних випадках допомагало доповідачеві відтворити правдиву картину “нового порядку”, який зброєю встановлювали в Україні підручні чиновники Гітлера.

У заключній частині доповіді вчитель Сальніков закликає членів підпільної групи до активної боротьби з ворогом і знову звертається до слова Шевченка: “А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить”. Отак треба усьому народу зі зброєю в руках ставати до священної боротьби з варварами”_.

Доповідач влучно використовує і героїчні приклади минулого, розповідає про сміливого борця за волю Ярему із поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”. “Один в полі не воїн”,- каже мудре прислів’я. “А Ярема – страшно глянуть, по три, по чотири так і кладе”, борючись зі своїми ворогами. Вони виборювали її /волю – П. К./ і ставали господарями своєї землі. Вони умирали зі славою. Вони хотіли бачити у нас – своїх нащадках – таких же борців, а не покірних рабів і боягузів. Так роблять тепер справжні герої свого часу – партизани, які, мов скажених собак, знищують кровожадних фашистів”.

“Коли ворог не здається – його знищують” /М. Горький/. Проголошення доповідачем слів М. Горького поруч з словами Т. Шевченка засвідчує, що Шевченківський заклик громити ворога-супостата був співзвучний думам і прагненням людей усього світу років Вітчизняної, а отже і Другої Світової війни.

Про глибоку повагу і безмежну любов народних месників до постаті і творчості Великого Кобзаря свідчать записи командирів партизанських з’єднань у книзі вражень Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка: “Ще недавно ми, народні месники – партизани України, ходили лісом Правобережжя і били, громили військові тили німецьких загарбників, очищаючи священну… землю, землю, що дала народові Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.

В походах, в боях ми завжди носили в серцях твоє ім’я, Тарасе!

Багато партизанських загонів називалось твоїм ім’ям.

Сьогодні після очищення дніпровських берегів від поганої німоти – ми, українські партизани, щойно повернувшись з ворожого тилу – з Станіславщини, Львівщини і Гуцульщини, – прибули на твою могилу і, кладучи вінок, кланяємося тобі, наш рідний Тарасе. Кланяємося тобі і клянемося, що ніколи не забудемо того лиха і горя, якого завдали німецько-фашистські загарбники Батьківщині. До останньої краплини крові, до останнього подиху будемо мстити клятому ворогові за руїни, за кров і сльози нашого народу, за розграбовану і сплюндровану святиню – твій пам’ятник в Каневі.

Командир партизанського з’єднання Вінниччини, кавалер ордена Богдана Хмельницького І ст., ордена Червоного Прапора і двох медалей полковник Мельник.

Командир Житомирської партизанської дивізії ім. Щорса, підполковник, двічі орденоносець С. Ф. Маліков.

Комісар з’єднання партизанських загонів Ровенської області, кавалер ордена Богдана Хмельницького, Червоного Прапора Кізя Лука Єгорович. Письменник Яків Баш”_.

Про високодуховне поцінування партизанами апостола волі і правди засвідчує і той факт, що в роки тимчасової окупації фашистами території України вони поклали вінки на могилу поета на Чернечій горі. Ніяка пильна фашистська охорона нічого не могла вдіяти з відважними партизанами.

У бліндажах та землянках партизани вивішували вирізані з газет, журналів, книжок портрети Т. Г. Шевченка.

Слово Т. Г. Шевченка було невід’ємною частиною партизанського життя. Воно, власне, набирало ознак гострої зброї, спрямованої проти колонізаторів. Свідченням цьому може бути запис партизана Гамана у книзі вражень будинку-музею Т. Г. Шевченка. “Тепер, – пише він, – коли кипить боротьба за нашу священну Батьківщину, за нашу любиму Україну, пригадуючи Т. Г. Шевченка, мені здається, що він з нами в перших лавах боротьби за нашу рідну Батьківщину”_.

Мріючи про загарбання родючих земель України, вожді фашистської Німеччини сподівалися, очевидно, на те, що вільнолюбивий дух українського народу давно вже вичерпався і він тепер уже не здатний на серйозний опір будь-яким загарбникам, бо ж спокійно зносить наруги й знущання над собою чиновників Російської імперії. Вони, очевидно, були ознайомлені із працею А. А. Веліцина, який побував наприкінці минулого століття у багатьох німецьких колоніях півдня і сходу Російської імперії і виклав у ньому свої враження від того, що бачив: “Я йшов і мимоволі шукав якихось слідів славетного історичного минулого: де тут бешкетували Тарас зі своїми синами, де тут відбувалися криваві драми, де родилась велика Запорізька Січ? Ніде ні сліду, ні могили, ні пам’ятника! Ані душі довкола. Ми удвох з моїм супутником ступаємо зарошеною муравою, а за нами суне незграбна обоянка, – тип ресорного тарантаса німецького виробництва. На козлах сидить, байдужісінько позіхаючи, такий самий незграбний білявий німець. Він теж оглядає картину, що постала перед нами. Та що вона могла сказати його німецькому серцю?”_. Та замість смиренності і байдужості німецька армія зустрілась з відчайдушним опором українського населення. Гітлерівське командування було здивоване героїзмом українського народу і воїнів Червоної Армії і дійшло, зрештою, висновку, що в цьому велику роль відіграють волелюбні традиції та творчість і постать народного поета Т. Г. Шевченка. Саме тому вони намагаються використати не лише твори поета, а й радянські пісні і, навіть, текст “Інтернаціоналу” у своїй недолугій пропаганді. Свідченням цьому можуть бути листівки, які висипалися з літаків на позиції воїнів Невського п’ятачка, що захищали Ленінград ще у трагічному 1941 році. Їх довелося мені читати й зміст деяких запам’ятався, як і малюнки до них.

Фашисти особливо ненавиділи комісарів Червоної Армії й своєю пропагандою намагалися викликати у воїнів зневагу до них, наголошуючи на тому, що у творах Т. Г. Шевченка зустрічається слово “жид”, а не єврей.

Таке спрямування мала листівка, яка зображувала комісара-єврея по голові якого злий червоноармієць б’є цеглиною, а під цим малюнком підпис: “Бей комиссара-жида, морда просит кирпича». На іншій листівці зображений Гітлер у генеральському мундирі, але без погонів. Він сидить на розкішному стільці, закинувши ногу на ногу, і, розтягуючи акордеон, співає:

Широка страна моя родная,

Много в ней полей, лесов и рек.

 

Нижче малюнок Сталіна в притаманному для нього костюмі-сталінці, з великим животом і носом-кувалдою та розтріпаними вусами-штурпаками. Він незграбно сидить на маленькому стільці, який ось-ось розсиплеться, і теж співає:

Последний нонешний денечек,

Гуляю с вами я друзья.

 

У такій же самій позі зображений Гітлер на іншій листівці, але підпис під малюнком взято із твору Т. Г. Шевченка :

Оживуть степи, озера,

І на верстовії,

А вольнії, широкії.

 

Неоковирний Сталін тепер, повернувши голову назад, втікає від свого народу, який переслідує свого вождя з вилами, лопатами й іншим інструментом в руках. Нижче подаються рядки з партійного гімну “Інтернаціонал”, але не російською, а українською мовою:

Повстаньте гнані і голодні,

Робітники усіх країн,

Як у вулкановій безодні,

В серцях у них клокоче гнів.

 

Слід звернути увагу й на те, що такі листівки фашистські пропагандисти розповсюджували на Ленінградському, а можливо, й інших фронтах, сподіваючись, очевидно, на їх успіх як серед росіян, так і українців. До такої ворожої агітації бійці Червоної Армії ставилися глузливо й насміхалися з її незграбності.

Творчість Т. Г. Шевченка, як і його особистість, мали неабиякий вплив на формування патріотичної свідомості відомих усьому світові молодих партизан і підпільників, які героїчно загинули у боротьбі з ворогом.

Уяву учениці середньої школи міста Москви Зої Космодем’янської “полонить трагічний і жертвений шлях Чернишевського й Шевченка, вона мріє подібно до них послужити святій народній справі”_. Про це згадує мати Зої – Любов Тимофіївна Космодем’янська: “Із улюблених поезій Тараса Шевченка, які найчастіше декламувала Зоя, назову дві – “Заповіт”, слова якого я й сьогодні, читаючи, переживаю з хвилюванням, по-материнському чуючи в них уже не тільки голос поета, а й рідний мені голос покійної доньки. Особливо вона любила Шевченківського “Пророка” і найчастіше його декламувала. І сьогодні, коли я пишу ці рядки, в моїй кімнаті воскресає й звучить її голосочок:

“Как Днепр свободный и широкий

Слова священные текли,

И пламенем незримым жгли

Сердца продрогшие…”

 

Мати комісара підпільної молодіжної організації “Молода гвардія” Олега Кошевого у своїх спогадах про сина пише, що він любив багато читати. Серед улюблених письменників був і Тарас Григорович Шевченко.

Та не тільки Зоя Космодем’янська і Олег Кошовий поважали Т. Г. Шевченка і любили читати його твори. Виступаючи на другому антифашистському мітингу представників українського народу, П. Г. Тичина говорив:

“… на Україні їм числа нема – тим мужнім матерям, безстрашним юнакам і юнкам, синам і дочкам українського народу, які виступають проти ворога як у загонах народних месників, так і в лавах Червоної Армії. Досить тут назвати Любу Земську, медсестру Ніну Ярош, яка вогнем помстилася за смерть школярки Люди Петрової, що й перед смертю не розлучалася з Шевченком та Пушкіним, а також невідому дівчину в блакитному платі, розстріляну німцями в Києві на Хрещатику за те, що вона розповсюджувала нелегальну газету “Червона Україна”._

Уляна Громова в одній із своїх шкільних письмових робіт писала: “Шевченко один сказав за всіх: за тих, хто проклинав безсило ту неволю, і за тих, хто терпів страждання мовчки. Він сказав дужим, сильним голосом, сповненим ненависті до гнобителів… Все своє життя Шевченко служив народові. Його хвилює не особиста доля, а доля Батьківщини, народу”_. Доля Батьківщини-України непокоїла і молодих партизан.

 

З   НАРОДНОЮ   МУДРІСТЮ   ЗРІДНЕНИЙ

 

Слово Т. Г. Шевченка віднайшло своє патріотичне втілення і в фольклорі років війни. У збірникові “Фольклор Великої Вітчизняної війни 1941-1945”, підготовленому Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук УРСР/головний редактор академік М. Т. Рильський/, поміщено чимало пісень, частівок, у яких згорьований війною народ влучно, плідно і дотепно використовує творчість поета як наглядне патріотичне знаряддя духовної підготовки населення до відчайдушного опору чужинцям. Показовою у цьому розумінні є пісня “З огнем, мечем…”, записана на Батьківщині Івана Франка, в якій влучно поєднано не лише мотиви, а й навіть окремі рядки та сполучення із творів Шевченка і Франка, наснажених вболіванням за долю народу, його неймовірно важкого сучасного.

Народ, використовуючи сумно-трагічну лексику, сам розповідає про своє лихо за часів окупації. Художня форма розповіді нагадує класичний думний речитатив:

Беруть в батьків останню дитину,

Ведуть її у поле на розстріл…

…     …     …     …     …     …

А там вдови немічної, старої

Беруть дочку – останню підмогу,

Ведуть її в Німеччину, чужу, далеку,

На каторжно-невільницьку роботу.

Беруть з села останній кусок хліба,

Останній лах, останню корову,

Грабують все, що тільки в руки їм попадає,

Одні йдуть геть, другі приходять знову.

 

Своїм гнівом ці рядки дещо нагадують слова Т. Шевченка про страждання і поневіряння пригнобленого українського народу Російською імперією в поемі “Сон”/1844/. Виступаючи проти російського царату, засуджуючи його політику гноблення і знущання над українським народом, Шевченко писав:

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, – бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію…

 

Для цієї пісні властивий збірний, синтетичний образ носія “Нового порядку” – німецького фашизму, в якому уособлюється найзапекліша злочинність:

З огнем, мечем, кайданами, ланцями

Валить на Схід тевтонська дика буйність:

Ріже, палить, стріляє, нищить, мордує,

Кує народ в тяжкії неволі пута_.

Для змалювання образу кровожерливого ворога використано у цьому творі шевченківські вислови. Порівняймо хоча би змалювання Шевченком німецької навали на слов’янські землі у поемі “Єретик” й переконаємось у деякій подібності її образної системи й трагічних картин з народною піснею:

Розбійники, кати в тіарах

Все потопили, все взяли…

…     …     …     …     …

… Кров, пожари,

Всі зла на світі, войни, чвари,

Пекельних мук безкраїй ряд_.

 

Пісня “З огнем і мечем…” закінчується рядками полум’яного заклику до єдності усіх народів світу, особливо слов’янських, яким загрожує фашистська чума: “Єднайтесь всі в одну сім’ю велику”.

Т. Г. Шевченко був і залишається неперевершеним співцем ВОЛІ і мужньої боротьби українського народу за неї. Саме під впливом цієї риси творчості поета відомий кобзар Павло Носач, який під час окупації фашистською армією України, мандрував з кобзою в руках багатьма її областями і своїми патріотичними піснями та думами вселяв у серця своїх поневолених співвітчизників непохитну віру в перемогу над ворогом, в перемогу правди над кривдою. Так, приміром, у 1942 році Павло Носач в одній із своїх виношуваних пісень звертався до народу з прямим закликом братися за зброю і знищувати окупантів:

Гей, вставай же Україно,

Як один до зброї!

В боротьбі собі здобудем

І право і волю!

 

Кобзар Павло Носач, подібно до Шевченкового Перебенді, говорячи словами                   І.Франка, “попросту і без претензій робить свою скромну, але немаловажну суспільну службу; він людям тугу розганяє”_.

Образ Т. Г. Шевченка в роки війни жив серед народу як нескорений Прометей, який уособлював у собі і образ вільнолюбного та героїчного українського народу. Коли ж під могутніми наступальними ударами Червоної Армії і партизанських з’єднань німці почали відступати, то український народ відобразив ці події, знову ж таки вдаючись до Шевченкового слова, яке влучно використовувалося в досить поширеному тоді мобільному жанрі – частівках, які миттєво засвоював народ, виражаючи їх змістом своє ставлення до окупантів. Приміром:

Сторіками полилася

Чорна кров собача…_.

Або:

Горять степи, горять села,

День і ніч палають

Ото німці-окупанти

Назад утікають_.

 

Одухотворений відчуттям близького звільнення з-під фашистської неволі, український народ почав співати пісні на слова Шевченка. Такі пісні виконували переважно народні Кобзарі, які, ризикуючи життям, спілкувалися з людьми, що воскрешали під впливом національної поезії.

Репертуар кобзаря Павла Мовчана майже повністю складався із пісень на слова Шевченка, які особливо подобалися людям своєю вільнолюбивою національною духовністю і вірою в здобуття перемоги над ворогом, а також естетичною привабливістю і мелодійністю. Найчастіше ж Кобзар виконував такі пісні: “Думи мої, думи мої…”, “На розпутті кобзар сидить”/уривок із поеми “Тарасова ніч”/, “Защебетав жайворонок”/уривок із балади “Причинна”, у якій є рядки “Защебетав соловейко”/, “Чорна хмара з-за лимана”/ за мотивами поеми “Гамалія”/ та “Реве та стогне Дніпр широкий”. Виконуючи саме цю, найбільш відому і знану в народі пісню на слова Шевченка, Кобзар додавав до неї власні рядки, які звучали дещо інакше поетових. У Шевченка, приміром, читаємо:

Ідуть дівчата в поле жати

Та, знай, співають ідучи:

Як провожала сина мати,

Як бивсь татарин у ночі_.

У Кобзаря: Ішли дівчата в поле жати

Та й заспівали ідучи,

Як мати сина провожала,

Як бивсь з татарами вночі_.

 

Давно віддалені події, що відбувалися в Україні, Кобзар, таким чином, наближав до сьогодення і під татарином прозоро підрозумівався окупант-фашист, на бій, з яким і пішов син матері-України.

На особливу увагу заслуговує і створена Павлом Носачем пісня про Тараса Шевченка, яка завершується оптимістичною вірою в могутню силу слова народного співця, його життєздатності і невмирущості:

Умер Тарас, умер батько,

Змучений катами,

Та він буде жить в народі,

Як сонце – віками_.

 

З’являються в цей час і чимало прислів’їв та приказок, якими народ засвідчує своє ставлення до великого Кобзаря, вважаючи його своїм заступником і борцем зі всілякою тиранією, особливо іноземними загарбниками, якими є німецько-фашистські війська. Деякі приказки та прислів’я використовувалися письменниками у своїх статтях, зокрема такі, як : “Наш Тарас німцям лиха натряс”, “Бився з ворогом за волю, як Тарас за нашу долю” та інші.

Майже на всій народній поезії років війни помітний вплив мотивів і поетики Шевченкових творів, що й надавало їм вагомості і популярності в читачів. Наведемо уривки з фольклорних творів військового часу, які особливо подібні до поезії Шевченка за своїм спрямуванням і художніми ознаками:

1.Защебетав жайворонок

Угору летючи:

Ой, гукнули красні бійці,

Походом ідучи.

 

2.Встали ми за волю краю

У страшній борні.

Розіб’єм фашистську зграю

На її землі!

 

3.Насувала грізна хмара

З далекого краю;

Закувала зозуленька

З великого жалю.

 

4.Не піду я в Німеччину

Фашистам годить,

Не буду я в неволі

Фашистській робить!

 

  1. У четвер уранці

Маринку забрали.

Фашистські поганці

Її катували.

 

Створення українського фольклору під впливом слова Великого Кобзаря засвідчує про непересічну вагу і глибокий патріотизм його творчості років Другої світової війни, що вказує на те, що поезія Шевченка це саме життя, що він, як ніхто інший із світових письменників, віднайшов стежину до народного серця, особливо українського народу.

Як у давнину, так і в роки окупації України німецько-фашистськими військами розповсюджувачі творів Шевченка народні співці-кобзарі жорстоко переслідувалися й нещадно каралися. У статті “Згадаймо про мучеників України…”, опублікованій у газеті “Слово Просвіти” за травень 1999 року йдеться про страту польськими фашистськими поліцаями кобзарів Кості Мисевича, Григорія Смирного та інших, які своїми піснями та думами, здебільшого пов’язаними своїм патріотичним змістом з творами Шевченка, закликали населення до опору загарбникам. ”І ось він, – пише автор статі Микола Литвин, – Кость Місевич… співає… про Хмельницького, Кривоноса, Нечая, Морозенка, Залізняка, Мазепу. Поляки, що служили у німців поліцаями та жандармами /вся українська поліція пішла в ліс і влилася в УПА/, поклялися знищити кобзаря… шеф Почаївської жандармерії Мислінський… вислідив кобзаря… і в ніч з 10 на 11 вересня 1943 року мешканці хутора Загатки біля села Попівки були свідками короткого, але дуже запеклого бою. Місевич, взявши автомат вбитого повстанця, відстрілювався до останнього набою. Раптом почув сильний удар у живіт, лапнув – кров… Кобзаря, що вже марив, жандарми кинули на… воза …Місевич від чистого, настояного на осінньому різнотрав’ї повітрі дійшов до тями… Жандарми, що їхали верхи спереду й заду, збуджено перемовлялися… На пораненого кобзаря ніхто не зважав. Місевич вийняв з рукава бритву… і полоснув себе з усієї сили… по горлі”.

Кобзаря Григорія Смирного, який був лейтенантом Червоної Армії і залишився в окупованому Львові, теж згубили польсько-фашистські жандарми. Мандруючи хуторами і селами Галичини разом з відомими кобзарями Зиновієм Штокалком, Степаном Ганушевським, Семеном Ластовичем та Степаном Малютою, він так натхненно, емоційно і майстерно виконував пісні на слова Шевченка, зокрема “Свято в Чигирині”, а також і пісні та думи про Максима Залізняка та інші, що кожен слухаючий їх селянин намагався мати його за дорогого гостя. Ця популярність Кобзаря і особлива народна повага до нього непокоїли фашистських підлабузників, і вони пізньої ночі вдерлися до хати, в якій він перебував, і заарештували. Тільки через три дні люди знайшли його мертвим неподалік села… з викрученими руками, відрізаним язиком, носом і вухами.

Слово Т. Г. Шевченка було настільки дошкульним і вразливим, що фашистсько- польські посіпаки скаженіли і вдавалися до безжалісного знищення українських народних співців-кобзарів.

 

З   ДУМАМИ   І   СЛОВОМ   НАРОДНОГО   СПІВЦЯ

 

Вільнолюбива, глибокопатріотична і художньо довершена муза Т. Г. Шевченка позначилася і на розвиткові української літератури, а також і творчості кожного її митця військового лихоліття. У віршах, присвячених поетові, завжди наголошується на всенародній шані до нього та вказується на духовній спорідненості його поезії з народними думами, бажаннями і сподіваннями. У роки війни український народ, як і поет, був перейнятий єдиною думою – розгромити ворога й звільнитися з-під іноземного гніту. Як для Шевченка, так і для українського народу воля і незалежність є основою життя й існування України як держави. Бо ж лише у своїй хаті, “своя правда і сила, і воля”. Образом і словом Великого Кобзаря українські письменники утверджували “правду і силу у своїй хаті”, до якої ввірвався злісний ворог.

Могутню силу впливу творчості Шевченка на формування патріотичної духовності народу, особливо бійців фронту, для яких поет був провідною зіркою у боротьбі з загарбниками, влучно відтворює поетеса Марія Грудницька у згадуваному уже вірші “Лист”/1944/. Показово, що боєць переднього краю віднаходить наснагу до майбутнього бою не в книжках комуністичних вождів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, а в творах великого українського Кобзаря , прохаючи надіслати йому книжечку “Кобзар” на фронт, оскільки без неї він не буде мати отієї звитяжної сили і мужності протистояти ворогові. Від імені невідомого бійця-патріота виступає у цьому творі увесь український народ, що йде на смерть з фашистами і який без шевченкової музи не може не тільки воювати, а й жити, бо ж вона, як мати, кличе його до помсти:

Я мав чудесний скарб, вітчизни кращий дар,

Він сили надавав мені в борні жорстокій,

О книжечка мила, улюблений “Кобзар”,

Як з другом, з нею я прожив воєнні роки.

О, любий мій “Кобзар”, о, друже дорогий,

Листки обпалені, постріляні, подерті.

З тобою ми не раз ходили в бій,

Ти рятував мене, мабуть, не раз од смерті.

На захід йшли полки, і ось в однім бою

Упав снаряд, землею нас присипав,

Поранило мене, а книжечку мою

Поховано навік на полі жарких битв.

Даремно я її шукав в землі сирій.

Та раптом зрозумів – не треба сумувати, –

Хоч книжечка спалена, та дух її живий,

В нових мільонах книг він кличе до розплати.

 

Художньо аргументована повнота і дохідливість образів, стислість і лаконізм мови, мелодійна рима, висока емоційна наснаженість і схвильованість, передані формою листа, чітке ідейне спрямування – ось те, що вражає читача, що допомагає авторові донести до нього величну патріотичну силу впливу поезії Шевченка на кожну людину, яка зі зброєю в руках відстоювала свою Вітчизну. Слово Шевченка у воєнні роки було “нещадним гострим мечем” для ворога і, одночасно, наставником і порадником для воїнів, які, вирушаючи в похід, брали з собою “Кобзаря” і не розлучалися з ним у найтяжчі і найгрізніші хвилини бою. Ці події віднайшли своє майстерне художнє втілення у віршах А. Малишка /”Був у мене друг хороший”/ та О. Ющенка /”Що взяти з собою в дорогу”/. Герої поезій, коли “війни повіяв дим”, добровільно йдуть на захист своєї Батьківщини і беруть з собою те, що було для них найдорожчим, наймилішим, найнеобхіднішим, беруть те, що було найбажанішим для душі, без чого вони не могли жити, воювати. Саме таким був “Кобзар” Т. Г. Шевченка:

Був у мене друг хороший,

А війни повіяв дим –

За мостом, на переправі

Попрощалися ми з ним.

“Кобзаря” узяв з собою

Гілку з дуба у дворі,

У кисет поклав махорки,

У торбину – сухарі.

 

У віршах українських письменників військової доби, присвячених Шевченкові, зі всією повнотою вирізьблюється тема – “Поет і народ”, яка розроблювалася митцями попередніх поколінь, зокрема геніальною Лесею Українкою у поемі “Давня казка” /1893/.

У запеклому двобої з лицарем Бертольдом народний співець здобуває над ним цілковиту перемогу, бо своїми піснями виражав народні думки і бажання, які основуються на правді, волі та гуманному ставленні до людини, якою б вона не була. Спершу співець допомагав Бертольдові здобувати перемогу над своїми супротивниками, а потім став його засуджувати за заподіяні кривди народові. Намагаючись відірвати митця від народу, Бертольдо пропонує йому буди придворним поетом, жити при ньому у добрі та златі й уславлювати за це лише його. Та справді народний митець не спокушається на безжурне життя та золото. Він не злякався навіть в’язниці й залишився вірним і відданим своєму народові, захищаючи його волю й сподівання:

Не поет, хто покидає

Боронить народну справу,

Щоб своїм словом блискучим

Золотую дать оправу;

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

 

Поему “Давня казка” І. Франко відніс до “найкращих і найхарактерніших окрас нашої літератури” і наголосив, що вона є “боєвим окликом за найвищі людські і громадські ідеали – свободу, рівність і братерство всіх людей”_. Саме отаке спрямування мала творчість Шевченка в роки війни. У статті “Кобзар”, присвяченій 125-річчю від дня народження його автора, визначний російський письменник Олексій Толстой писав: “Всем родна и близка как святая душа, как душа народа, книга гневной скорби и призраков, и горьких дум, и любовных писем о родной земле, книга пламенной любви к человеку.

И по всей нашей стране, как медные трубы, с особенной силой и свежестью звенят жаркие и певучие стихи Тараса Шевченко о счастливом небе прекрасной Украины … …

звенят и зовут на борьбу”_.

Військовий час вимагав від українських митців неабиякого художнього хисту, щоб майстерно відтворити оце “могутнє звучання” Шевченкового слова, яке зворушувало кожну людину, кожного захисника Вітчизни. У вірші “Голос Тараса” Любомир Дмитерко переконливо доводить, що слово Шевченка завжди з народом, що воно допомагає йому жити, виживати і виборювати свою волю в запеклих боях з німецько-фашистськими загарбниками, які плюндрували рідну землю:

Як в край завітний прочиняли б двері,

Так з хвилюванням відкривали ми

І пам’ятник у київському сквері,

І золотом оздоблені томи…

Як свій священний боронили край –

Степи над Бугом, пагорби Донбаса,

Дніпрові кручі, голубий Дунай_.

 

Слово Шевченка, його високодуховна поезія надихали воїнів фронту на звитяжні звершення, які письменник влучно виписує і конкретизує на певних бойових епізодах, коли:

Лежить боєць в засаді з кулеметом,

Від літака паде на землю тінь…

І лине пісня, створена поетом,

В похмуру, березневу далечінь.

…     …     …     …     …     …

Вперед, на Захід! Пісню Кобзареву

Ми пронесли в полум’яних серцях_.

 

Воїни Червоної Армії, долаючи жорстокий супротив ворога, нестримно йшли вперед, і посилав їх на святу справу визволення Вітчизни великий поет України, її натхненник і пророк – Т. Г. Шевченко. Такою ідеєю наснажена поезія Павла Нісонського “Коли в хмарках гуркоче гроза небувалої битви…”, написаної у березні 1944 року.

До творів Т. Шевченка, “що до бою серце підіймали”, звертається Агата Турчинська в поемі “Тарасова гора”. Теплими, ніжними словами поетеса змальовує український народ, який поклявся над могилою Великого Кобзаря розгромити фашистські орди. І в цьому запеклому двобої полум’яні слова Шевченкового “Заповіту” постійно перебувають з народом й закликають його до помсти, до розплати над кривдниками. Слово Шевченка жило й серед народних месників, які зачитувалися його віршами й проникалися ненавистю до загарбників. Поет Олекса Ющенко у вірші “Аж за Волгою видно…” порівнює слово Шевченка з гострою зброєю:”Шабля грає! Шабля Кобзаря!”. Бійці і офіцери фронту не розлучалися з творами Шевченка, читаючи їх в перервах між тяжкими боями. На прикладах героїчного минулого, майстерно відтвореного Великим поетом, вони навчалися мужності і відваги у боротьбі за визволення України з-під гніту ворожого. Показовою у цьому відношенні є поезія А. Малишка “Земля Тараса”, особливо такі її рядки:

Знову поле червоне од маків,

Де під гулом гарматним не йди.

Начиталися ми “Гайдамаків”,

Нажурилися од Галайди…

…     …     …     …     …     …

І на німця в нас помста заблиска,

Як освячений ніж Галайди_.

У поезії “Україно моя” А. Малишко висловлює свої щирі, синівські почуття любові до своєї Вітчизни України, які нагадують рядки Шевченка:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею з неба зросла.

 

У вірші “Каневу” М. Рильський грізні події війни поєднує з героїчним минулим українського народу, його віковічною боротьбою за волю. Поет звертається до образу полум’яного співця, який тепер словом допомагає своєму народові громити гунів ХХ століття – німецько-фашистських розбійників. Разом із своїм поетом проти ворога постала вся Україна, всі народи світу:

Та встав Тарас, і встав Тарасів син

І всі брати-народи, як один,

Злилися сонцем супроти туманів_.

 

Бійцям фронту пригадуються завжди: “Шевченко й мати і сині гори за старим Дніпром”_.

Уроки війни український народ, виконуючи заповіт Шевченка – “громадою обух сталить”, разом з усіма народами світу і в першу чергу з слов’янськими, знищує фашистські орди, які нахабно вдерлися на його землю. Цій темі – єднанні слов’янських народів з метою протидії загарбникам, М. Рильський присвячує поезію “Великий перегук”, в якій постають образи А. Міцкевича і Т. Шевченка, що завжди перебувають на варті свободи своїх народів:

Чуєш – крізь ніч, перевиту вогнями,

Голосу голос дає відповіт?

…     …     ….     …     …     …     …

Бачиш – він знов на “Трибуні народів”,

Славний Міцкевич, борець і пророк?

Бачиш – піднісшись народам на подив,

Сяє Шевченка терновий вінок!_.

 

Тема спільної боротьби слов’янських народів з фашизмом віднаходить своє відображення і в творчості П. Тичини. У вірші “Саратов” поет звертається до образів Шевченка і Чернишевського, які заперечували будь-яке гноблення і не шкодували свого хисту і енергії для захисту волі і свободи кожного народу:

Тут традицій – стільки криється!

Лиш торкни ти їх, збуди.

Гнів Шевченка пломеніється,

Чернишевського сліди…._.

 

Уболіваючи за долю свого народу, його культуру та культурні цінності, письменники нещадно таврують фашистських вояків, які знищували пам’ятники українського Кобзаря. У вірші “Мій народ” П. Тичина з болем у серці сповіщає усім народам світу, що могилу Тараса топче чобіт фашистів:

… Канівські рідні висоти,

Із живим, вічно трепетним серцем Тараса,

… Для нас вищі од усіх на світі гір!

По якому праву ворог по вас ходить?

Згине душетріскуча, згине автоматна раса!_.

Руйнування фашистами пам’яток світової культури було великою образою українського народу і він ще з рішучішою завзятістю брався за зброю і знищував окупантів. Цей факт поетично оброблює поет М. Трещенко у вірші “Велика могила”:

Зганьбить велику домовину,

Могилу віщого співця?

Поставить жерлом на Вкраїну

Гармати на труні борця?

Вік не забуть таку хвилину!

Пече тавром образа ця!_.

За злісне плюндрування над народними святинями катам, стверджує поет, доведеться відповідати:

… пройде всюди карна злива,

поглине виродків земля.

 

Червона Армія звільнила від фашистської наруги окуповану територію Вітчизни, звільнила й могилу Кобзаря, дух якого завжди витав над рідною землею, утверджуючи на ній нове життя народу. Цю рису влучно підмітив поет О. Ющенко і майстерно виразив її рядками у вірші “На могилі Кобзаря”:

Віки ідуть і в їх піснях

Душа його жива_.

 

Вся творчість Шевченка оспівує людину трудівника, яка створює духовні і матеріальні цінності і є палким патріотом своєї Батьківщини та пристрасним її захисником. У роки війни цю досить актуальну Шевченківську тему активно і творчо опрацьовують українські письменники, зокрема П. Тичина /”Люба Земська”/, Т. Масенко /”Катерина”/. Та чи не найяскравіше возвеличив мужність воїна А. Малишко у поемі “Прометей”, яка була написана після війни, але її герої, її звучання й ідейне спрямування стосується саме найтяжчого періоду для українського народу, його історії – боротьби з фашистськими загарбниками. У творі віднаходить своє художнє осмислення одвічна тема прометеїзму, яка була властивою для творчості Шевченка і майстерно відтворена ним у поемі “Кавказ”. У А. Малишка Прометеєм ХХ століття є звичайний боєць розвідник Червоної Армії, який своє молоде життя віддає в ім’я свободи людей, свого народу й усіх народів світу:

Це ваш? Ви брешете. Не ваш!

Чому ж у нього патронташ

І п’ять гранат знайшли в соломі?

Він ночував в чужому домі,

Він двічі ранений. Він – наш!

…     …     …     …     …     …

А кожен з них – сестра і брат.

Нащо їм холод ржавих гранат

Нащо їм сліз гіркі потоки?

І він вперед ступив два кроки:

Стріляй! Розвідник я. Солдат_.

 

Тему незборимості народу, що став на захист своєї Батьківщини, оригінально опрацьовує поет-фронтовик К. Герасименко у вірші “З фронтового блокнота”. Образ Шевченка у цьому творі перебуває в центрі, його голос відлунюється по всій Україні й закликає своїх нащадків до борні, до помсти:

Він заходить у кожну хату,

Він від нас роздає листи:

Бийте ворога-супостата,

Підривайте його мости!

 

Віще слово Шевченка використовує А. Малишко у вірші “Тарасові Шевченкові”, в якому образи і уривки із творів Кобзаря вмонтовуються у текст власної поезії. Поет художньо стверджує, що слово Шевченка перебуває в перших лавах воїнів-фронтовиків і закликає їх любити свою Вітчизну й боротися за її волю до загину:

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорнобрива!

Де, наче сурма, спів Тарасового слова,

Де й сам він устає над бурями війни.

  • Любіть її, любіть в страшну годину люту,

Любіть її, навік. Мріть за ню, сини…_.

 

Саме цими рядками А. Малишко беззаперечно доводить, що Шевченко був палким патріотом України, безмежно любив свій народ й відстоював його право на волю, свободу й незалежність. Український поет закликає воїнів наслідувати діяння й патріотизм Великого Кобзаря і йти протореним, героїчним шляхом до омріяної мети:

…Слідом Тараса тінь могуча

Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти

Диктує полум’я руде.

  • Ти бачиш, батьку?
  • Бачу, діти. …І підростуть малі внучатаІ сонце з обрію повернеІ кров розбійників зажерлаІ встануть мертві на розплату,Зведе на плаху німця-ката,Не плакала. Настане суд!_.До шевченківської образної системи А. Малишко вдається і тоді, коли змальовує жорстокі картини знущання фашистів над українським населенням, яке, незважаючи ні на які тортури, не сприймало “нового порядку”:Щоб люди стали, як воли,В німецькі ярма запрягли_.Вплив слова Шевченка помітний і на творчості Павла Усенка, зокрема на його вірші “Кривавий похід”, стилістика і образи якого відчутно нагадують поему “Єретик”. У Шевченківському дусі П. Усенко створює правдиві картини гніву народів Європи, яких намагається поневолити німецький фашизм. Як Шевченко, так і П. Усенко вістря сатиричного осуду спрямовує проти бездумної войовничості “німоти”:Хоробрих сербів…Одних по-хитрому, лукаво,Болгарів, угрів полонили,Сльозами й кров’юМистецьки склали. ОблилиІ затопили –І шкірить свастика на лобі,Як знак їхКонають діти на багнеті, -Не сови хижі, глупуваті –
  • Із тьмави наці:
  • Шумить, кривавий з стріх комиш…
  • “прагнень і натхнень”.
  • Та очі шпарені окропом,
  • Ніч, мов день.
  • Нечистим гасом всю Європу
  • чорне діло
  • А грецькі гори залили
  • А других танком та штиком.
  • все кругом.
  • Там запалили край Мораву,
  • Батьків старих, дівчат голубок
  • Приліз панок, холуй, незлюбок,
  • Щоб Україна – наша мати –
  • Немов живі. І гнівний люд
  • В слов’янські ріки потече!
  • Зігріти землю гаряче,
  • На вольні, радісні жнива.
  • Поет вірить, що зрештою, німець-кат буде знищений. І цю віру він передає засобами шевченківської лексики і поетики, основою якої є зрозумілість і дохідливість до народу:
  • І знову йде і далі йде._.
  • Гарячіші… Ще слів Шевченкових, пророчих Ще треті півні не співали…Давно їх з пір’ячком прибрали Крізь святотатство, крізь наругуІз наддонецьких піль, з-за БугуВрага корили, супостата, Ідуть полки на вражі зграї,Твоє ім’я звучить і сяє Такий народ не можна вбити, Образ Шевченка-пророка, духовного керманича українського народу, непокоїла творчу уяву видатного українського письменника Олексу Івановича Гуреїва. Йому він присвячує кілька оповідань, написаних по війні. Це “Останній арешт”/1960/, “Діти з “Кобзарем” та “Легенду про Кобзаря”, створену в 1944 році.Неабиякий геній Шевченка, його життя і боротьбу за волю свого народу оспівує Олекса Гуреїв у “Легенді про Кобзаря”, яка наснажена батальними епізодами військових літ, виписаними народнопоетичними засобами, властивими українським народним думам з їх речитативною ритмікою:На смертельному двобої.Ночі й дні ревуть гармати,Мов осипались троянди.В окремих рядках письменник використовує вислови Шевченка. Ось , приміром, фашисти ведуть на страту дівчину і вона звертається до людей зі словами: “Ви помстіться! Злою кров’ю окропіте…”Встане сонце, і святаяНа лани широкополі,…     …     …     …     …Ми з тобою неразлучні_.
  • Краю мій! В лиху годину
  • На гаї на кручі сиві…
  • Прийде воля в нашу хату,
  • Із твору О. Гуреїва сам Шевченко ніби споглядає за життям українського народу на окупованій ворогом землі і закликає до помсти, помсти кривавої. Своїм словом він розповідає, як і його Перебендя, людям правду, вселяє віру в неминучу перемогу над ворогом і пророкує світле прийдешнє, безхмарні дні:
  • Кров на тілі червоніє,
  • Стугонить земля розрита,
  • І зійшлися грізні сили
  • Зворушливо з відтінком трагізму змальовано в оповіданні “Останній арешт” коротке перебування поета в рідній Україні у 1859 році. Непохитним і нескореним борцем за правду народну постає із сторінок цього невеличкого твору Великий Кобзар України. В етюді “Діти з “Кобзарем” влучно підмічено письменником одну із найбільш притаманних рис школярів – палка любов і повага до Шевченка, його творчості і намагання популяризувати його “Кобзар” серед народу. Заповітна мрія дітей, щоб у кожній родині був “Кобзар”                     Т. Г. Шевченка.
  • У віршах В. Сосюри років війни яскраво вимальовується прозора думка, що Шевченко такий же безсмертний, як і народ.
  • Раз він такого дав співця.
  • Образ Шевченкової пісні сприймається як символ волі українського народу. Ця думка посилюється поетично-філософським узагальненням:
  • В моїй донецькій стороні.
  • Й між ними ти, твої пісні.
  • В. Сосюра у вірші “Шевченко з нами” змальовує його як живу людину, що перебуває в рядах воїнів Червоної Армії, а в поезії “Шевченко в Донбасі” великий Кобзар постає на тлі краєвидів Донеччини, як безпосередній учасник боїв з фашистами. Поет уславлює і увічнює Кобзаря його піснею:
  • З Украйни гнали ката тінь…_.
  • “І на оновленій землі”
  • На голос батька діти йшли.
  • Вірші Павла Усенка наснажені вірою народу в перемогу над ворогом. Для відтворення саме отакої патріотичної духовності синів і внуківВеликого Кобзаря поет використовує уривки з його творів, які вставляє у свої як цитати:
  • До розмальованих пивниць_.
  • Та де співати? ..Ганс та Фріц
  • Творчо і майстерно використовує у цьому вірші П. Усенко сатиричні художні прийоми Кобзаря, якими гнівно засуджує ганебні вчинки і покручену мораль загарбників:
  • Ніяка не скорила тьма_.
  • В іншому вірші “В Тарасів день”/10 березня 1942/ поет уславлює народного Кобзаря, муза якого “нетлінна в віках”, й ніколи вона не згасне й немає такої сили, щоб скорила її. Не здатні це зробити й німецько-фашистські загарбники:
  • Кричать обіч_.

 

Пророчий вислів П. Тичини: “Нам треба голосу Тараса” в роки війни звучав на повну свою силу, допомагаючи народові в його борні з ворогом. До голосу Тараса прислухалися всі, прислухалися бійці фронту, працівники тилу, партизани, письменники, звертаючись до нього за порадою, за допомогою, за натхненням.

Могутній голос Тараса Шевченка років воєнного лихоліття був для українських митців слова художнього тією яскравою зіркою, яка освітлювала тернистий шлях до волі, до незалежності України.

До слова і образу Т. Г. Шевченка в роки війни зверталися письменники багатьох літератур. Немов відгукуючись на слова П. Тичини, сказані ним ще до початку війни: “Будем учиться у него/Шевченка – П. К./ его гневу, железному звучанию ненависти, беспощадной борьбе против врагов, борьбе не на жизнь, а на смерть…”_, поети різними мовами звертаються у своїх творах до образу українського народного співця, наголошуючи завжди на його патріотизмові й гнівній силі слова. Характерно, що образ Шевченка виписується відповідно до духовних традицій та історії того або іншого народу, який ніколи не корився загарбникам. Письменники зосереджують увагу у своїх творах на вічно живому й натхненному слові Шевченка, до якого звертаються його нащадки і увесь світ у годину смертельної небезпеки. З цього погляду показовим є вірш білоруського поета Максима Танка під назвою “Заповіт”:

Загорається зоряний шлях.

Мертва тиша лягла в бліндажах.

Тільки й чути, як друг, мій сусід,

Зброю гострить, співа “Заповіт”_.

 

Азербайджанський поет Самед Вургун у вірші “Українським партизанам”/1942/ звертається до месників народних карати ворога Батьківщини так, як Шевченко і Кармелюк, порівнюючи, таким чином, слово поета із зброю повстанця:

Кому Шевченко ближчий над усе,

Хто на багнистім лезі смерть несе

І ворога, мов Кармалюк, трясе?

Це ви, це ви – товариші кохані,

Славетні українські партизани.

 

Єврейський поет М. Хащеватський у вірщі “Партизан Тарас” опоетизовує відвічну тему – поет і народ, яка під його пером набуває конкретного звучання і образності. Народний поет Тарас Шевченко, мов живий, перебуває з партизанами і воює з ними:

По тилах німецьких ходить

З партизанами Тарас.

 

Як партизан, так і Шевченка фашисти переслідують, намагаються спіймати і покарати. Але він невловимий, бо живе у серці кожного патріота, кожної людини і своїм вогненним словом вражає ворога. Саме тому його й знищити не можна. У вірші М. Хащеватського Шевченко постає казковим героєм, якого:

…нераз … ловили

убивали вже не раз,

Але марно тратять сили:

Оживає знов Тарас_.

 

Неспроможний боротися з народом і його співцем, ворог злостився, скаженів й однарозово побоювався розплати за свої огидні вчинки:

І тремтить поріддя дике,

Що залізло в наш город,

За співцем народ великий,

Бо співець – то сам народ_.

 

Жахливі картини перших днів військового лихоліття постають у вірші грузинського поета Северина Ісіані “Помста”, із тексту якого випливає чітка думка, що гнівне слово Шевченка живе, що воно своїм вістрям спрямоване проти будь-якого гноблення і свавілля над людиною. А образ українського народного співця зворушує і надихає народних месників на боротьбу з ворогом:

Шевченко з кручі на Дніпро дививсь,

І бивсь Славута хвилею гучною.

…     …     …     …     …     …     …

Примарний велет закликав без слів,

І небо серед бурі клекотало_.

 

На заклик Дніпра і його співця, на заклик народу, Вітчизни:

Шість побратимів – степових орлів

Серед пітьми на берег виходжало.

Перед святою могилою Т. Г. Шевченка урочисту клятву дають партизани на вірність Вітчизні своїй:

Над прахом українського співця

Брати клялися ворога скарати.

І слова поета, стверджує автор, стають заповітом для партизан:

Мов промінь той, в серцях у партизан

Слова Шевченка гнівно гомоніли.

 

Виконуючи слова своєї клятви, партизани йдуть у бій за волю Батьківщини:

За Дніпром палав аеродром,

Валялися трупи вражі почорнілі.

 

Таджитський поет Абульга – сем Лахуті у вірші “Посланіє українському народові” оспівує братерські зв’язки між слов’янськими народами, які є основою могутності і незборимості Вітчизняних збройних сил й закликає до помсти окупантам-катам:

Ставаймо в лави у диму заграв

З народом тим, що Пушкіна нам дав, –

І звільнемо Вкраїну від катів…

Так нам колись Шевченко заповів_.

 

Деякі письменники, як приміром вірменська поетеса Ахавні, у вірші “Україна” висловлює свої щирі почуття до українського народу та його співця Т. Г. Шевченка і одночасно вважає себе дочкою України:

Хоч і вірменкою родилась я,

Але, Вкраїно, я дочка тобі.

Навік Шевченко серце полонив,

Тичини спів – як арфа золота_.

 

Азербайджанський поет Мамед Рагім у вірші “Нескореній Україні” оспівує “незламну дружбу і братерство” між народами, які відстоюють свою волю в смертельному двобої з фашистськими полчищами і таврує їх за те, що вони мов “хижі круки зганьбили могилу Шевченка”_. Уже самою назвою твору автор проголошує, що Україна ніколи не скориться ворогові, що вона завжди буде виконувати заповіти свого співця Т. Г. Шевченка – знищувати будь-якого загарбника.

Взаємовідносини між народами не лише Радянського Союзу, а й усіх інших держав, що відрізнялися між собою суспільними устроями, були поважними, взаєморозуміючими. Відсутня була і національна ворожнеча, на що особливо сподівалися фашистські верховоди. Письменники ж різних літератур оце порозуміння між народами уславлювали у своїх творах, вважаючи його запорокую в здобутті перемоги і досягненні своєї незалежності і свободи. Цю тему художньо осмислював туркменський поет Халдурди у вірші “Дніпро”, який асоціюється у нього з Україною і образом Шевченка. Вітчизна і поет закликають воїнів до бою і помсти ворогові:

Дніпре! Тереку колись ти поміч дав,

Сулейман тобі за це подяку склав.

А тепер орли, зелених гір окраса,

Чують слово вдячності Тараса.

…     …     …     …     …     …     …

Славна пісня та ввійшла в серця народні,

Кличе нас, зове до бою і сьогодні.

З нею в наступ ми на ворога йдемо,

Нищемо, б’ємо, як лиса женемо…_.

 

Горем і трагедією українського народу, що перебував на окупованій фашистськими вандалами території, проникалися народи усього світу, зокрема Республік, що входили до складу колишнього Радянського Союзу. В уяві башкірського поета Сайфі Кудаша поневолена фашистами Україна постає в образах, властивих для творчості Шевченка:

Бродять люди обдерті і голі,

Знов, як грати, у межах лани,

І хитаються і стогнуть потом;

Замість шибениць в ката вони, –

Сплюндрували могилу Тараса,

І спалили “Кобзар” на вогні_.

 

Збентежений поет словами Шевченка закликає український народ: “Кров’ю вражою волю окропіть”.

Вірш казахського поета Абдильди Тажибаєва “Українському поетові Миколі Бажану”/1942/ ніби продовжує змістовне спрямування поезії С. Кудаша “Думи про Україну”, особливо впевненою вірою в те, що Україна незабаром буде звільненою, а жорстокий ворог здоланий:

Впаде останній кат, повернений у прах,

І Україна знов засяє у віках.

У Каневі тоді над хвилями Дніпра

Піснями задзвенить Тарасова гора_.

 

У здобуття Батьківщиною Шевченка волі переконливо вірить і башкирський поет Нігматі. Коли ж настане мир, то всі народи прийдуть до українського Кобзаря на Чернечу гору, звідки й засяє нове життя:

До Шевченка ми прийдем тоді,

І з гори нам засяє блакить_.

 

Узбецький поет Хамід Длімджан у вірші “Другові зі Сходу, що йде на Захід” нагадує воїнам, що їх кличуть до помсти ворогові “ревні сльози” Шевченка, кличе увесь український народ. І в серцях воїнів виникають почуття подібні до тих, які висловив Дем’ян Бєдний у вірші “Вставай, Україно!”:

І за Тарасову пресвітлу домовину –

І помста, і розплата, й боротьба_.

 

Звернення багатьох письменників до образу поневоленої України та її співця є яскравим свідченням великої поваги народів світу до пам’яті безсмертного українського Кобзаря, правдиве, гнівне, пристрасне і пророче слово якого допомагало долати ворога, звільняти свою Батьківщину від поневолення не лише фашистською Німеччиною, а й будь-якими колонізаторами. Майбутня доля незалежної України проглядалася уже в творах письменників років Другої світової війни, які зверталися до неї і змальовували її, як державу, що виборює свою свободу.

Фашисти руйнували на окупованих землях пам’ятники культурного і історичного минулого, що мають світове визнання. Вони спопеляли пам’ятні місця, пов’язані із перебуванням Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, переслідували і вкоротили життя видатній український письменниці О. Ю. Кобилянській.

У будинку-музеї І. Франка у Львові німецький губернатор тримав свою челядь, експонати ж музею були знищені, або вивезені. Фашисти зруйнували багато театрів, палаців культури, бібліотек, церков. Це були трагічні роки, які викликали обурення і гнів українського народу, думки і почуття якого втілив М. Бажан у поезії “Біля університету”. Звертаючись до фашистських верховодів він застерігав:

День судний надходить. Замкнулося коло,

Ти станеш на суд, щоб свій вирок знайти

…     …     …     …     …     …     …     …

За очі Тараса, що випік їх ти,

За Гете, якого укрив ти ганьбою,

За Пушкіна рани, за муки Франка,

За скроню Шекспіра, пробиту тобою,

За глум елладійця, сліпця й співака.

Ти вситив на їхнім високім підножжі

Свою озвірілу руїнницьку хіть.

Безумний, забув ти: при них насторожі

Стоїть збройний муж, гнівний месник стоїть_.

 

З особливою люттю руйнували фашисти пам’ятники Шевченкові. Вони глумилися над усім тим, що було пов’язано з іменем Великого Кобзаря.

Шевченко завжди був і є небезпечним для ворогів людства, особливо ж ненавиділа його фашистська пропоганада, яка на сторінках своєї преси створювала видимість “квітучого раю” на окупованих землях України. Але український народ глузував з подібних витівок фашистів та їхніх лакуз. Він вірив Шевченкові, читав його твори і прекрасно розумів, що головною метою фашистів є перетворення українців у своїх рабів, щоб мати дешеву робочу силу для підкорення усього світу і встановлення свого, так званого, “нового порядку”. Рабське становище свого народу за часів кріпосницької системи, що процвітала в Російській імперії, Шевченко неперевершено змалював у багатьох поезіях, поемах і прозових творах, для яких властива народна лексика, мелодійна ритміка, яка в поєднанні з жахливими картинами знущання панства над кріпаками, настільки вражала читача, що він не міг уже піддатися ні на які спокуси:

Чорніше чорної землі

Блукають люди…

…     …     …     …     …

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!…_.

 

Фашистські колонізатори намагалися спустошити духовно український народ, вилучити з його серця почуття любові до своєї Батьківщини, культури, історії. На перешкоді отаким ганебним планам і заходам перебувало ім’я національного поета Тараса Григоровича Шевченка, який напрочуд влучно і майстерно оспівав героїчну визвольну боротьбу свого народу, якою він захоплювався і яку наслідував. Саме тому гітлерівські словоблуди намагалися знеславити поета, оббрехати його. Вони спотворювали його біографію, знецінювали найвизначніші художні полотна, силкуючись всіляко довести, що ця постать буденна в літературі випадкова і на неї не варто звертати уваги. Приміром, у профашистській газеті “Наше слово” було опубліковано статтю Еріха Коха, в якій він паплюжив українців за те, що вони захоплюються творами Шевченка, піснями бандуристів і радив все це позабути, а більше думати про фізичну працю у Німеччині, яка буде найвищою для них насолодою_.

Той же Еріх Кох в іншій статті під назвою “Год немецкой Украины” писав: “Иногда Украину рассматривают сквозь несколько романтические очки. Сентиментальное любование пейзажами и увлечение разным национальным убранством становится уже черезмерным. Возникла определенная мода на Шевченко”_.

Загарбники боялися слова Шевченка, яке просвіщало, одухотворяло народ й закликало до опору і боротьби. Тому вони й вживали усіх найганебніших заходів, щоб українці забули свого співця, пророка і проводиря. У шкільних підручниках спеціальною фарбою покривалися його вірші так, що прочитати їх було неможливо, а в періодичній пресі, коли їх і друкували, то за розпорядженнями різних “гебітскомісарів” “підстригалися” до невпізнанності. Тому у читача могло створюватися враження, що Шевченко не геніальний поет, а бездарний віршомаз. У виданнях творів Шевченка замінялися слова “німець” на “чужинець”, а “німота” на “голота”. Молодь, що збиралася вечорами і співала народні українські пісні на слова Шевченка переслідувалася, арештовувалася і негайно відправлялася на каторжні роботи до Німеччини. Так було, приміром, у Лисичанську_.

Непомірної шкоди завдавали окупанти священній могилі поета на Чернечій горі. Вперше вони вдерлися до могили 21 серпня 1941 року. Через кілька днів Корсунський гебіткомісар Лорманн і його так звана “комісія” пограбували музей, поцупивши з нього       11 крісел, 11 картин, серед яких “Гайдамацький шлях через село Майданівку”, “Переселення кріпаків”, “Гайдамаки”, “Ставок в селі Шевченкове”, “Тарасова гора” та інші, а також багато інших цінних експонатів та речей. Незабаром Канівський комендант Кребель вивіз з музею дорогі сервізи, килими, вази, гардини.

Офіцери вермахту розбили в музеї бюсти М. Горького, Лесі Українки, М. Гоголя,     М. Чернишевського, Ф. Достоєвського, розірвали малюнки художників М. Дерегуса,           Г. Світцького, О. Пащенка та ін., викрали знаменитий портрет Т. Г. Шевченка, автором якого є І. Рєпін, з бібліотеки вивезли 12 000 книг. У приміщенні готелю біля могили поета у вересні 1943 року фашисти влаштували концентраційний табір, в якому перебувало біля 200 селян з навколишніх сіл: Таганчі, Яблонівки, Пекарів та інших. Вікна готелю були затягнені колючим дротом. Ув’язнені будували укріплення, пиляли ліс, копали окопи, носили землю. У таборі особливо жорстоко лютував комендант Фукс. Вся територія заповідника була огороджена колючим дротом. На середині гори під східцями, окупанти збудували бліндаж, під самою могилою – кулеметне гніздо і спостережний пункт, на горбах поблизу могили розміщались доти, а за Чернечою горою була розміщена артилерійська батарея.

Ненависть у фашистів до українського поета була такою, що вони пошкодили й розбили його бюст, сікли його кулями. Фігури-фрагменти пам’ятника були понівечені, поламані. Від великого бюста поета роботи І. Макогона, що знаходився в музеї, залишилися лише уламки гіпсу.

П’яні фашистські автоматники розривними кулями впритул розстрілювали пам’ятник на могилі поета. Сімнадцять куль пробили скульптуру поета. Відступаючи, фашистські головорізи залишили багато награбованого майна в окопах.

Навальною атакою воїни 2-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу І. Конева врятували могилу поета від цілковитого знищення. У перший день звільнення могили біля підніжжя поета було покладено три солдатських вінка. Воїни-визволителі посипали доріжки піском, полагодили тин.

Після визволення могили Шевченка з неволі, як записав один із відвідувачів музею-заповідника, поет:

… підвівсь, як буря грізна,

На горі Чернечій.

Обтрусив із ніг розкутих

Всю фашистську нечисть.

 

Фашисти збиткувалися над пам’ятником Шевченка і в Полтаві. П’яний офіцер відбив молотком вуса, ніс, очі у скульптурі поета. В м. Куп’янську фашисти розбили барельєф поета на фасаді кінотеатру.

Понівечені та зруйновані пам’ятники Шевченкові в Золотоноші, Броварах, Богодухові та інших містах, районних центрах та багатьох селищах.

У Харкові німецькі офіцери пам’ятник Шевченкові перетворили у мішень для стрільби. Під час бомбардування та артилерійського обстрілу Ленінграда була зруйнована кімната-майстерня в Академії мистецтв, в якій жив і працював Шевченко в останні роки свого життя.

Зруйнували відступаючі фашисти і будівлі Київського державного університету       ім.Т. Г. Шевченка. Пам’ятник поетові поблизу університету залишився непошкодженим. У перший день визволення Києва прибули до нього М. Хрущов, Г. Жуков, М. Ватутін, заступник голови Раднаркому УРСР М. Бажан. Від імені усіх народів, що боролися з фашистами, вони вшанували пам’ять геніального співця волі і правди.

З будинку-музею Шевченка у Києві окупанти вивезли 30 картин, багато цінних експонатів. Відступаючи, вони підірвали будинки головної вулиці міста Хрещатик, сподіваючись, що вогонь перекинеться на музей і спопелить його. Та незважаючи на небезпеку, кияни врятували дорогоцінний будинок. І вже до першого січня 1944 року його було відбудовано й відкрито для відвідувачів. Першими в ньому побували солдати і офіцери Червоної Армії, які у книзі вражень залишили свої записи такого хвилюючого змісту: “Я білорус. Шевченка прочитав, лежачи в госпіталі. Я полюбив його так, як коли б він був білорусом. Відвідавши цей будинок, я ніби побував у гостях в самого Тараса Шевченка. Даю слово до останнього зітхання битися за Батьківщину, яку так палко любив Т. Г. Шевченко_.

“Експонати музею, пограбовані німцями, і це ще більш збуджує зненависть до ворога і надає сил на боротьбу за повне звільнення нашої Батьківщини”, – пишуть підполковник Моложенюк і капітан Сарський_.

“Т. Г. Шевченко дорог нам особенно сейчас, в дни нашей борьбы против немецко-фашистских захватчиков, – пише лейтенант Богодок. – Его жизнь и деятельность преисполнены неукротимой борьбой за счастье народа, за его независимость. Посещение музея много мне дало”_.

Хвилюючі рядки залишив у книзі вражень майор діючої армії, підпис якого нерозбірлива: “И сейчас, в тяжелые дни Великой Отечественной войны… народа против немецких поработителей, образ Шевченко стоит перед нами как пример мужества и героизма. Пройдет время, и над этим … домиком история спорудит памятник, перед которым преклонят свои колени миллионы посетителей. “І світ ясний невечерній новий засіяє”_.

Група офіцерів діючої армії, яка відвідала будинок-музей Т. Шевченка 14 лютого 1944 року, залишила гнівний запис: “За разграбленные ценные документы о Тарасе Григорьевиче Шевченко мы отомстим подлым врагам и кровопийцам – германским фашистам”.

У той час, коли фашисти збиткувалися над іменем Т. Шевченка, руйнували його пам’ятники, народ-воїн вшановував свого генія, поета-борця.

Уже в перший військовий березень у періодичній пресі були опубліковані розгорнуті статті, присвячені черговій річниці від дня народження митця. Вшановували пам’ять поета бійці фронту, партизани, політуправління, працівники культури, науки. На окупованій території шевченківські дні відзначалися таємно. В діючій же Армії широко і святково. У березні 1942 року політуправління Південно-Західного фронту організувало у Воронежі в будинкові Червоної Армії вечір пам’яті Т. Шевченка, який відкрив поет М. Бажан, а з доповіддю виступив драматург О. Корнійчук. Уважно вислухали присутні і розповідь майора Зінківського, який обороняв у вересні 1941 року Чернечу гору. Фронтові газети друкували статті про Т. Шевченка, висвітлювали його життєвий і творчій шлях та наголошували на патріотичних мотивах поезій митця. В Уфі Академія Наук України провела наукову Шевченківську конференцію, на якій виступали з доповідями: П. Тичина, М. Рильський. У м. Кизил-Орда, де тоді перебували об’єднані Київський і Харківський університети, було влаштовано вечір з читанням творів поета.

Статті та різні повідомлення, пов’язані з життям і творчістю Шевченка, друкували газети “Література і мистецтво”, “Комсомольська правда”, “Соціалістична Харківщина”, журнал “Українська література” та інші періодичні видання.

У 1943 році у всесвітньому масштабі відзначалася 129 річниця від дня народження поета. Академія Наук України разом з спілками письменників, художників та композиторів провела в Уфі 9 і 10 березня ювілейну Шевченківську наукову конференцію. У святковій промові П. Тичина зосередив увагу на темі боротьби поета з німецьким засиллям України після знищення російським царатом Запорізької Січі. З доповідями виступали                           І. Пільгук/”Вплив Шевченка на культурно-громадське життя Західної України”/, В. Ільїн /”Порівняння у Шевченка”/, М. Грудницька /”До історії драматичної і повістевої спадщини Шевченка”/, Л. Булаховський /” Російські поеми Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини ХІХ століття”/ та інші. Ці доповіді було опубліковано в ювілейному збірникові “Пам’яті Т. Г Шевченка”_. Поети ж читали свої нові твори, присвячені Шевченкові, Україні, Вітчизняній війні. Опісля відбувся концерт, в якому взяли участь хор, симфонічний оркестр та солісти Башкирського державного академічного театру опери та балету під керівництвом композитора М. Вериківського. Виконувалися симфонічні поеми “Тарас Шевченко” К. Данькевича, “Чернець” М. Вериківського, уривки з опери “Наймичка” М. Лисенка, жалібний марш пам’яті поета в оркестровці Козицького, а також пісні вітчизняних композиторів на слова Т. Шевченка. Завершувався концерт виконанням хору і всіма учасниками “Заповіту” Т. Шевченка.

Відзначалися шевченківські дні і в Москві. У державному літературному музеї була виставка творів поета. Шевченківські роковини широко відзначалися і в інших містах Республік колишнього Радянського Союзу.

Шевченківські роковини святкували в школах, госпіталях, військових частинах. Спілка письменників України 2-го липня 1944 року провела у Каневі засідання, присвячене пам’яті Кобзаря. Письменники М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Косарик поклали вінки на могилу поета, а секретар спілки Золотоверхий відкрив мітинг. З промовою виступив М. Рильський, який зазначив, що: “Це місце запалює народ на бій з окупантами”.

У 1945 році ювілей поета теж широко відзначався. Відбулися вечори в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Чернівцях, Ворошиловграді/тепер Луганськ/, Каневі та багатьох інших містах України. На вечорі, що відбувався у Київському театрі ім. І. Франка, вступне слово виголосив О. Корнійчук, а з доповіддю “Шевченко – великий поет українського народу” виступив О. Білецький. Подібні заходи відбувалися у Львові, Чернівцях та інших містах. Схвально глядачі сприймали виставу п’єси Шевченка “Назар Стодоля” у Чернівецькому драматичному театрі з участю Народного артиста СРСР В. Василька, який, до речі, виступав і з доповіддю про поета.

Варто нагадати й таку деталь, що в доповідях, присвячених Шевченкові, листах воїнів та їхніх записах у книзі вражень Канівського та Київського музеїв, наголошується на патріотизмі творчості Шевченка, яка запалює народ і бійців на героїчні звершення в ім’я свободи Батьківщини і всього людства.

Інвалід війни, прізвище якого не вдалося встановити, у книзі вражень музею записує: “Горячий поклонник – Пушкина, Лермонтова, Жуковского – я сегодня с чувством искреннего уважения склоняю голову над прахом поэта Шевченко.

Да будет вечный союз между братьями украинцами и русскими”_.

Від імені художників України у книзі вражень музею записує Народний художник СРСР В. Касіян: “У важкі й суворі, грізні й героїчні дні минулих років Великої Вітчизняної війни … Ми, художники, кріпилися духом незламності і віри в перемогу … озброювалися і запалювалися твоїм вогненним словом, твоєю любов’ю до матері – Вітчизни, твоєю священною ненавистю до ворога – наш генію, Тарасе!”_.

До слова Шевченка зверталися і наші громадяни, яких силоміць було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Долати нужденність, знущання і приниження допомагало їм слово Великого Кобзаря та любов до своєї матері-України. Працюючи у поміщика поблизу міста Зельцбург, юний невільник Віктор із села Кульчинки Красилівського району Кам’янець-Подільської області звертається до свого таємного і вірного друга “Кобзаря“, який його навчає стійкості, відваги та віри в здобуття волі і покарання кривдників. У листі до батьків він пише: “У вільні години читаю “Кобзаря” – єдина розвага”. У цьому ж листі юнак згадує рідний край, який постає перед його очима, “ … а там, за вишнями, видніється затина. А під нею… Під нею тато і мама сидять, розмовляючи, усміхаючись, та ждуть сина вечеряти”_.

Твори Т. Шевченка, які потайки читав хлопчина, щоб ніхто не бачив, виховували у його серці палку любов до своєї землі, свого народу, своєї Батьківщини – України. Вони сприяють усвідомленню патріотичної духовності й закликають народ до згуртування, до спільної протидії будь-яким ворогам народу, свободи й Вітчизни. У листі до сестер Віктор, перефразовуючи рядки Шевченка, пише:

Обніміте ж, сестри мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться –

Заплакана мати.

Благославіть дітей своїх

Твердими руками.

І дитяток поцілуйте

Вільними устами_.

 

Віктор пише батькам і про своє особисте життя у полоні, яке було неймовірно важким: “Отак роблю, роблю та й:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга розриває”_.

 

Ці рядки написані під безпосереднім впливом поезії Шевченка. Як у Шевченка, у них бракує зневіри, а є лише віра, яка допомагає йому долати труднощі, зносити різні злигодні.

Мотиви поезії Шевченка “Думи мої” виразно відчутні і в листі дівчини-полонянки Оксани Максимець до своєї подруги Катерини Голуб з Чернігова: “Катю, ти пишеш про роботу. Дуже важко. Ой, Україно, Україно, забери своїх діток, привітай як рідна мати, бо чужа сторона, як мачуха зла”. “Ой, Катю, нащо ж така доля наша, нащо було рідній матері на світ пускати, коли не дала долі на Україні гуляти!”_.

Спільність образів в уривкові листа і в поезії Шевченка засвідчує про знання невільницею творчості Великого Кобзаря, якою вона плідно користувалася в особистому листуванні.

Образ Великого Кобзаря та його поетична спадщина були в роки війни тим життєдайним джерелом, до якого постійно звертався український народ і з якого черпав сили і наснагу в боротьбі з ворогом Вітчизни – України. Саме дякуючи слову Шевченка, була здобута перемога. Бо ж бездуховний народ не здатний на самопожертву в ім’я свободи своєї Батьківщини, свого народу.

 

                        АПОСТОЛ   ПРАВДИ   І   ВОЛІ

/замість висновків/

 

Коли людину або людство спіткає якесь лихо, то для його відвернення й самозаспокоєння вони звертаються до Бога. Українці ж у такому випадкові радяться з           Т. Г. Шевченком, своїм, за висловом П. Куліша, “національним пророком”, сутність діяльності і творчості якого чи не найглибше і найточніше визначив І. Франко, заявляючи, що: “Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій”_.

Вільнолюбивою духовністю Шевченка в роки Другої світової війни було охоплене все людство з його численними арміями, що чинили відчайдушний опір здичавілому німецькому фашизмові, який намагався увесь світ загнати в концентраційний табір. Народи Земної кулі, особливо слов’янські, читаючи “Кобзаря”, проникалися духом вольності, бо ж тільки воля може породити вільну людину, неволя завжди народжує раба. Цю народну аксіому прекрасно усвідомлювали славні українські державні діячі минулого. Так, приміром, побратим гетьмана Хмельницького полковник Іван Богун у переддень Переяславської ради говорив йому: “Богдане, наша жона-воля, погвалтована московітами, вона вродить раба” і “зламав до коліна свою лицарську шаблюку”_.

Волею дорожили завжди всі народи, а коли їх намагалися поневолити й перетворити в рабів, чого домагався зі своїми однодумцями Адольф Гітлер, то кожна людина, протидіюча таким намірам, внутрішньо залишалася вільною, а отже, не скореною й здатною до опору. Великий Кобзар прекрасно розумів значення волі для народів і свого народу, тому й радив співвітчизникам “женитися на вольній волі, на козацькій долі”_. Для зображення ВОЛІ поет віднаходить різноманітні естетичні, соціальні і філософські відтінки, які в художньому осмисленні перетворюються у звернення до народу оберігати і боротися за це найсвятіше і найвагоміше слово, що визначає суть життя людини та її духовність. Показовою у цьому відношенні є його поезія “Я не нездужаю, нівроку…”:

… Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру –

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі, небога,

До суду божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати мурувать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство_ прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого_.

 

Таке розуміння Шевченком ВОЛІ сприймалося і подобалося народові й надихало його на відстоювання своїх прав, на боротьбу з поміщиками й іноземними колонізаторами, а в роки Великої Вітчизняної війни з німецько-фашистськими загарбниками. Але владні структури Російської імперії різних періодів її існування, побоюючись за свою владу і своє панування, жорстоко переслідували поета, збиткувалися над ним, навіть, спотворювали його художні полотна, вилученням з віршів важливих рядків і словосполучень, знецінювали тим самим твір і охаювали автора. Приміром, у доповідній записці цензора О. Смирнова від 29 травня 1867 року Петербурзькому цензурному комітетові про вилучення окремих місць з “Кобзаря” Т. Г. Шевченка видання Кожачникова, СПБ – 1867 р. видання 4-е відзначалося: “Предметом песнопений Шевченко исключительно служит его родина Украйна. Он с особенным сочувствием вспоминает о минувших временах казацкой воли, оплакивает падение этой воли, тягости крепостного состояния… и клянет тиранство… Поэт касается исключительно… мрачных сторон быта Малороссии и поэтому в цензурном отношении не одобрительны места, как будто пробуждающие стремление к сепаратизму сравнением позднейшего жалкого состояния Малороссии с прежним до слияния с Россиею; равно – места, где с ожесточением говорится о зверстве… помещиков в сопоставлении с страданиями крепостных людей, причиняемыми тем зверством…

В административном порядке желательно было бы исключить из книги след. Места:

1/ на стр. 4 и 5 ; 36 стихов от слов: “Не хотілось в снігу, в лісі”… до слов “А на тім”…

2/ на стр. 215, 3 стиха: “З шкурою здіймають, бо нічим обуть панят недорослих”… и потом через 2 стиха: “А мати пшеницю на панщині жне”.

3/ “259, – 3 стиха: “Як москалі срібло, золото

І свічі забрали

Упокрови…”

10/ “569, – 7”           “Оце воля спить.

Лягла вона славно. Лягла

вона вкупі

З нами козаками. Бачиш,

як лежить”.

“Неначе сповита… Тут пана

немає,

Усі ми однако на волі жили,

Усі ми однако за волю лягли;

Усі ми й встанем, та бог його знає,

Коли то те буде”_

 

Саме з боязні протидіяв російський царизм належному облаштуванню могили Великого Кобзаря, яка для українського народу є священною й завжди нагадує йому оспівану поетом ВОЛЮ, яку потрібно здобувати. Певним свідченням цьому може бути лист інженера О. Якубенка від 15 липня 1883 р. до В. Тарновського, у якому повідомляється, що : “… я… подал прошение Баумгартену и приложил контракт, заключенный Варфоломеем Шевченком еще в 1869 г. с разрешения генерал-губернатора и министра внутренних дел. Поэтому контракту Шевченко не только имеет право, но и обязан исправлять могилу…Прочитавши контракт киевские власти только разводят руками относительно запрещения… но тем не менее до сего времени от генерал-губернатора нет никакого разрешения”. Царські чиновники настільки пильнували за виданням творів українського поета, що забороняли навіть друкувати його портрети, які б могли викликати у читачів обурливі думки й зненависть до кривдників. Таким було рішення Петербурзького цензурного комітету від 12 січня 1883 року, в якому зазначалось, що: “Для печатаемого уже дозволенного … цензурою, полного собрания сочинений известного малороссийского поэта Тараса Шевченко представлен портрет его, изображающий Шевченко в солдатском мундире, с подписью /препровожден автограф/ следующего четверостишия:

“Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрьмі,

Понад оцим нікчемним морем,

Нудити світом…” – 1849.

 

Комитет, приняв в соображение тенденциозность подписи под портретом… и неудобство в цензурном отношении изображения на портрете поета в солдатской форме, как бы напоминающей на суровость наложенного на Шевченко наказания… определил: портрет в настоящем виде к напечатанию не дозволять”_.

Царські російські сатрапи переслідували Шевченка не лише за життя, а й після смерті. Та це аж ніяк не впливало на ставленні до нього народу, якому він заповідав оберігати волю і правду. Якщо в супокої народна маса зачитувалася творами Кобзаря, то в буремні роки брала їх на озброєння в боротьбі з самодержавним ладом. Багато віршів поета в цей час перефразовуються, переосмислюються і стають протестантськими й революційними піснями. У роки громадянської /1917-1920/ і Великої Вітчизняної воєн /1941-1945/ слово Шевченка стає дієвим засобом в боротьбі з кривдниками й іноземними загарбниками, а його “Кобзар” набирає такої ваги і популярності, що його намагається придбати кожна українська родина де б вона не проживала і де б не перебувала.

За радянської влади Шевченка вшановували як поета-революціонера, мрії якого про волю для всіх народів і знищення поміщиків та панів, мовляв, здійснилися. Комуно-соціалістична система вмонтовувала поета у свою ідеологічну пропаганду, яка грунтувалася на інтернаціоналізмі й нехтуванні всього національного. Насправді ж Шевченко був митцем глибоко національним, який домагався, насамперед, волі для свого народу й виборював незалежність своєї Батьківщини-України. Без імені Шевченка воля для українського народу немислима, без імені Шевченка Україна давно б уже заніміла. Окрім того, комуно – номенклатурні редактори на свій розсуд редагували твори поета, вилучали з них все те, що здавалося їм небезпечним для комуно – соціалістичної системи. Але всі ці заходи й застереження не могли позбавити твори Шевченка національного забарвлення, національного звучання, які ґрунтуються на величній духовності українського народу. Душа українського народу завжди відчутна і завжди присутня у кожному його творі будь-якого жанру. Саме тому комуно – тоталітарна система побоювалася поета, особливо його “Заповіту” з відомим і для всіх зрозумілим закликом: “Кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити”, який забороняла виконувати під час урочистих шевченківських свят. Член спілки журналістів Володимир Климченко у газеті “Літературна Україна” за 1999 рік від 4 березня, згадуючи про такі події, пише: “… дев’ятого березня збиралися в колонному залі Київської філармонії… Так було і того дня 1976 року.

… Концерт наближався до кінця … А із задніх рядів… скандували: “За-по-віт! За-по-віт!”

-А “Заповіту” не виконують… ведучий оголосив: “Песня о Родине”… Глядачі … мовчки виходили із зали. Наче хтось кревно образив кожного… Раптом на сцену вихопився якийсь молодий чоловік.

-Товариші! – звернувся він до зали. – Ленін любив слухати Шевченків “Заповіт”. Тож давайте і ми заспіваємо!.. хтось негучно почав: “Як умру, то поховайте “… спів нарастав… чоловік, що стояв на сцені, натхненно диригував таким несподіваним хором. Погасло світло. Одначе це тільки підбадьорило співаків… Світло то вмикали, то вимикали…

-Товарищи, это академический зал, здесь не место для самодеятельности! – спробував спинити співаків хтось із тих, що вибігали на сцену із-за лаштунків.

Але стихійний хор… звучав… дедалі дужчав, наростав і вже поривно гримів: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!”.

Подібне відбулося і 9 березня 1999 року в національному палаці “Україна”, коли відзначалася 185 річниця від дня народження поета. Хор не підготував “Заповіту” і глядачі тривалими і настійними оплесками змусили його виконати найдорожчий для українського народу твір Великого Кобзаря, який напрочуд мало прохав у своїх нащадків, щоб лишень не забули його пом’янути “незлим, тихим словом”, ніби цим самим передбачаючи, що з історичною пам’яттю і національною гідністю у нас ще довго будуть проблеми, які дивуватимуть людство своєю жорстокою бездуховністю й ненавистю перевертнів до свого ж українського народу, його культури й постаті Великого і святого поета – Тараса Григоровича Шевченка. Про акт чергового вандалізму, скоєного зловмисниками над пам’ятником Т. Г. Шевченка у Миколаєві повідомляє газета “Кримська світлиця” за 1999 рік від 2 липня: “Злочинці відрізали частину поли плаща від бронзової постаті Великого Кобзаря. Обласні організації Народного руху і Народно-демократичної партії розцінили цю витівку як політичну дію”. До цього злісні недруги українського народу підпалили батьківську хату-музей Т. Г. Шевченка у селі Моринцях, яка згоріла дотла. Односельчанам народного співця довелося заново відбудовувати національну святиню і сьогодні хата-музей поета уже приймає відвідувачів. Акти вандалізму над пам’ятниками Шевченка відбувалися й в інших містах уже незалежної України, що особливо прикро.

Владні структури незалежної України ще не ведуть належної боротьби з комуно-тоталітаристами, імперськими шовіністами, антидержавні дії яких стають все більш відвертими, цілеспрямованими і нахабними. Слово ж Шевченка і в таких складних умовах вселяє “віру в зневірених”, “засвічує вогонь національного ідеалу”, закликає бути мудрими, пильними й будувати правову державу – Україну, в якій демократичні закони визначатимуть соціальне й духовне життя народу.

Слово Т. Г. Шевченка, як і його постать, допомагають Україні утверджуватися як державі на міжнародній арені. Адже кожний народ пізнає Україну через Шевченка – борця за правду і волю й вибудовує йому пам’ятники в своїх столицях й найкращих містах. Загалом в усьому світі нараховується сотні пам’ятників українському поетові, споруджених чи не в кожній країні. Перший бюст Шевченка було встановлено у 1881 році у Форті Олександровському, колишньої Новопетровської фортеці – з 1939 року місто Форт носить ім’я Т. Г. Шевченка. У 1899 році у Харкові в садибі Х. Алчевської було встановлено погруддя поета. Потім встановлюються йому пам’ятники у Петербурзькій Академії Мистецтв /1911/, в селах Лисичуки на Львівщині, Вовчинцях на Станіславщині /1911/ – тепер Івано-Франківськ, які тоді перебували у складі Австро-Угорської імперії. У 1918 році відкриваються пам’ятники Шевченкові в Москві, Петербурзі, 1919-1920 рр. – Києві, Одесі, 1921 – Харкові, 1925 – Харкові, Ашхабаді/Туркменія/, 1926 – Полтаві, 1935 – Харкові, 1939 – Харкові, Каневі, 1949 – Дніпропетровську, 1951 – в Палермо/поблизу Торонто, Канада/, 1961 – Вінніпегу, у 1971 – в столиці Аргентини Буенос-Айресі, у Франції – в Тулузі, 1974 – в м. Шаллет – сюр- Луене /Франція/ й багатьох, багатьох інших містах та селах Радянського Союзу й інших країн. У 1998 році пам’ятник Шевченкові було встановлено у Сімферополі.

В кінці ХІХ століття мав бути споруджений пам’ятник Шевченкові у Львові. Польський скульптор Ц. Годебський, який жив тоді в Парижі, виконав для нього бюст поета, однак австро-угорська влада заборонила його встановлення.

Президія Всесвітньої Ради Миру 23-24 листопада 1960 року прийняла ухвалу про відзначення 100 – річчя від дня смерті Т. Г. Шевченка, а 12-та сесія Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури включила до програми ЮНЕСКО відзначення в 1964 році 150-річчя від дня народження українського національного Кобзаря. Увесь світ готувався до цього величного свята, бо ж, як відомо, не кожна країна має такого свого співця. Навіть США не можуть назвати подібного національного речника. Ні Едгара Алана По, ні Уолт Уітмена, ні Генрі Лонгфелло не можна зрівняти з пророком Тарасом Шевченком, який був і є, власне, творцем Української держави, творцем української нації.

Творцями ж американської держави і нації є такі державотворці, як – Вашингтон, Джефферсон, Лінкольн. Єдиному американському поетові Генрі Лонгфелло зведено пам’ятник у столиці Америки. “Тож мусимо пишатися, – як справедливо зауважує газета “Літературна Україна”, – тим, що в особі Шевченка, увічненого в бронзі, американці вбачали не тільки великого поета, а передусім національного діяча, борця за ідею державності і незалежності України та загальнолюдські ідеали демократії, правди й волі”_. У рік відзначення 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка Президент США Дуайт Ейзенхауер, за рішенням Конгресу, підтвердженим його підписом від 2 вересня 1960 року, відкрив при 100-тисячному зібранні у центрі американської столиці пам’ятник Великому Кобзареві і виголосив промову про нього, як про предтечу свободи для України. На постаменті була викарбувана Шевченкова строфа: “Коли ми діждемось Вашингтона з новим і праведним законом. А діждемось таки колись”, яка прямо вказує на те, якою бачив поет свою згорьовану Вітчизну в майбутньому – незалежною, суверенною, демократичною державою, де б панував ЗАКОН. Це не подобалося московським можновладцям, які споруджений у столиці США пам’ятник Шевченкові вважали невдалим, примітивним, а промову Президента Ейзенхауера на його відкритті назвали “провокаційною”_.

Світове визнання величної постаті Т. Г Шевченка змусило Москву спорудити йому пам’ятник у цьому ж ювілейному році, який мав відкривати сам тодішній прем’єр і перший секретар ЦККПРС Микита Хрущов. “Кореспонденти передавали з Москви репортажі про гарячкові приготування з цієї нагоди, про те, що відкриття мало відбутися “за всяку ціну” раніше, аніж у Вашингтоні”_. З приводу цього журнал “News week” іронічно писав, що “холодна війна весною і влітку 1964 р. набуло форми війни статуй”_.

Схиляючи голови перед кожним пам’ятником Т. Г Шевченкові, все ж найдорожчим місцем для українського народу і всього людства є “Могила Т. Г. Шевченка” поблизу           м. Канева, Черкаської області, на високій Тарасовій горі, де споруджено у 1925 році музей-заповідник. На цій горі, що раніше називалася Чернечою, 22 травня 1861 року був похований український народний поет Тарас Григорович Шевченко. Двоярусна Могила, заввишки       6,5 м., увінчана гранітним постаментом, на якому стоїть бронзова постать Тараса Шевченка. Висота постаменту 7,5 м., постаті – 3,5 м., Могили з пам’ятником – 17,5 м. Біля підніжжя постаменту лежить чорна мармурова плита, на якій золотими буквами написано:

Тут поховано великого українського поета

революціонера-демократа Т. Г. Шевченка.

9 березня 1814 – 10 березня 1861.

“І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом”

Т. Г. Шевченко.

Пам’ятник на Могилі Т. Г. Шевченка, споруджений за проектом скульптора                 М. Г. Манізера, був урочисто відкритий 18 червня 1939 року на відзначення 125-річчя від дня народження. Тоді ж відкрито і музей біля Могили. Поети усього світу присвятили багато віршів Т. Г. Шевченкові, в яких осмислюється його художня спадщина та визначається його постать як пророка, державотворця і захисника свого народу та народів світу від будь-якої неповаги і тиранії. Молоді митці слова художнього теж звертаються до постаті і спадщини Шевченка, намагаються осягнути його, як великого народного співця волі, правди і братерства між людьми. Саме до таких творів можна віднести вірш учня Красноперекопської середньої школи Андрія Сливки, 1982 року народження, опублікованого у газеті “Кримська світлиця” за 1999 рік від 14 травня із промовистою назвою “Звернення до Т. Г. Шевченка”, яка засвідчує про ставлення нащадків до свого національного генія, що віддав життя за долю свого народу, за здобуття ним своєї державності, якою є сьогодні Україна.

Якби ж, Тарасе,

встав ти із могили

І, озирнувшись, глянув навкруги, –

Побачив би: не вмерла Україна

Й Дніпро могутній

б’ється в береги.

І здивувався б ти,

коли б побачив,

Що незалежні стали ми тепер,

І в тому є, Тарасе, твоя доля,

Бо ти ж за це боровсь,

за це помер.

І ми тебе, Тарасе, не забудем,

Бо ти для українців – ідеал!

Якби ж ти бачив зараз Україну,

В яку ти і життя, і душу вклав,

То щастя було би твоє безмежне,

І під впливом теплих почуттів

Ти б написав найкращий вірш

на світі.

Чудовіший із всіх твоїх віршів.

Пишайсь тепер Вкраїною,

Тарасе,

Її землею і її людьми,

Життя ти вклав у рідну

Батьківщину,

Тебе, Тарасе, не забудем ми!

 

Проникнута ідеалами Т. Г. Шевченка, якого Луї Арагон назвав “класиком для всіх народів”, українська молодь, патріотичні почуття якої влучно виражає молодий поет, буде відстоювати незалежність своєї держави – України не лише словом, а й іншими дійовими засобами, коли це буде необхідно. Читач цієї поезії вірить у те, що наша молодь докладе усі свої зусилля для побудови держави на основі героїчних традицій минулого. Саме тому український народ вірить у майбутнє своєї держави, вірить, що Україна здолає труднощі, позбавиться манкуртів у владі, що ненавидять нашу державу і, нарешті, зіллється з Європою, часткою якої вона завжди була, й займе в ній провідне місце. Бо ж такий талановитий і працьовитий народ не може бути вічно рабом імперських колонізаторів, звідки б вони не з’являлися зі сходу чи заходу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Л І Т Е Р А Т У Р А:

 

Посилання на використані наукові, критичні, а також ілюстративні джерела та матеріали робляться на сторінках дослідження, а загальний список використаної літератури подається окремо. Спершу вказуються праці загально -теоретичного спрямування й критичні та наукові огляди творчості письменника, опісля йдеться про джерела, які стосуються безпосередньо теми:

  1. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К., 1963-1964.
  2. Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка//Зібр. Праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2.
  3. Білецький О. Т. Г. Шевченко і слов’янство. – Там же.
  4. Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури. – Там же.
  5. Білецький О. Світове значення творчості Шевченка. Там же.
  6. Добролюбов М. “Кобзар” Тараса Шевченка//Матеріали до вивчення історії української літератури. – К., 1961. – Т. 2.
  7. Вогненне слово Кобзаря. – К., 1984.
  8. Івакін Ю. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. – К., 1964. – Т. 1; К., 1968. – Т. 2.
  9. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. – К., 1984.
  10. Історичні погляди Шевченка. – К., 1964.
  11. Кирилюк Є. Тарас Шевченко. – К., 1959.
  12. Кирилюк Є. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 1964.
  13. Кирилюк Є. Український реалізм і література слов’янських народів. – К., 1968.
  14. Комаринець Т. Т. Шевченко і народна творчість. – К., 1972.
  15. Кодацька Л. Художня проза Шевченка. – К., 1972.
  16. Луначарський А. Великий народный поэт /Тарас Шевченко// Статьи о литературе. – М., 1964.
  17. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К., 1982.
  18. Пільгук І. Традиції Шевченка в українській літературі. – К., 1966.
  19. Прийма Ф. Шевченко і російський визвольний рух. – К., 1966.
  20. Рильський М. Тарас Шевченко// Література і народна творчість. – К., 1956.
  21. Сидоренко Г. Ритміка Шевченка. – К., 1967.
  22. Смілянська В. Стиль поезії Шевченка. – К., 1981.
  23. Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982.
  24. Тарахан – Береза З. Шевченко – поет і художник. – К., 1985.
  25. Федченко П. Тарас Григорович Шевченко. – К., 1989.
  26. Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. – К., 1961.
  27. Шагінян М. Тарас Шевченко. – К., 1970.
  28. Шубравський В. Шевченко і література народів СРСР. – К., 1964.
  29. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1963.
  30. Т. Г. Шевченко у критиці. – К., 1964.
  31. Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. – К., 1975.
  32. Шевченківський словник: У 2 т. – К., 1980.
  33. Творчий метод і поетика Шевченка. – К., 1980.
  34. Т. Г. Шевченко. Біографія. – К., 1984.
  35. Бурлака М. М. Радіостанція імені Тараса Шевченка// В кн.: Світова велич Тараса Шевченка. Тези доповідей Республіканської міжвузівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження Шевченка. – К.: вид-во Київського університету, 1964.
  36. Галан Я. Шевченко – воїн// В кн.: Галан Я. Твори: В 3 т. – К., 1960. – Т. 3.
  37. Золотоверхий І. Д. Шевченко у Великій Вітчизняній війни// В кн.: УІІІ звітно-наукова конференція Харківського бібліотечного інституту. Підсумки наукової роботи за 1963 р. Программа і тези доповідей. -–Харків, 1964.
  38. Кирилюк Є. Шевченко і наш час. – К., 1968.
  39. Киричок П. М. Слово Т. Г. Шевченка періоду Великої Вітчизняної війни// В кн.: Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961.
  40. Киричок П. М. Слово Шевченка періоду Великої Вітчизняної війни// Наша культура. – Варшава, 1963 – лютий.
  41. Кравченко П. О. Як Шевченко допомагав фашистів бити. Записав Д. Т. Федоренко// В кн.: Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961.
  42. Маркушевський П. Т. За землю радянську Кобзар воював. – Одеса, 1969.
  43. Маркушевський П. Т. Шевченко на передовій// В кн.: Кобзареві. – Одеса, 1964.
  44. Сарана Ф. К. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни// В кн.: Збірник праць ХІ наукової шевченківської конференції. – К., 1963.
  45. Горобенко П. П. Наші серця грів Тарас Шевченко. Записав А. Б. Соболев// Народна творчість та етнографія, 1961. – № 1.
  46. Григор’єв Г. Сміливий букініст// Україна, 1964. – № 4.
  47. Григор’єв Г. Шевченко допоміг.// Україна, 1963. – № 21.
  48. Добкін В. На стіні катакомби// Зміна, 1961. – № 6.
  49. Золотоверхий І. Д. Шевченкова поезія у боротьбі з фашизмом// Вітчизна, 1961. – № 5.
  50. Зорін В. Невмируще слово. Три розповіді про історію одного альбома// Україна, 1964. – № 3.
  51. Кирилюк Г. Імена Кобзаря.// Україна, 1964. – № 21.
  52. Мінаєва П. І. Один факт.// Прапор, 1964. – № 3.
  53. Перцов В. Напис на книжці// Україна, 1963. – № 19.
  54. Рамазанов Г. Океан поезій, океан пісень.// Дніпро, 1961. – № 3.
  55. Рудим В. Томик-малютка// Огонек, 1964. – № 24.
  56. Хоррамов К. Навіки!// Прапор, 1964. – № 3.
  57. Шаповалов О. Двобій. З пережитого// Зміна, 1964. – № 5.
  58. Аутодоров И. Канонада и поэзия// Днепровская правда, 1964 від 23 лютого.
  59. Божченко Ф. “Кобзар” серед партизанів// Радянська Україна, 1964 від 25 лютого.
  60. Борисенко Н. Подвиг на землі Тарасовій// Прикарпатська правда, 1964 від 18 лютого.
  61. Волинський С. Пароль – Шевченко!// Київська правда, 1964 від 24 квітня.
  62. Гамперецький М. Імені Шевченка// Вечірній Київ, 1963 від 7 травня.
  63. Гудиренко І. В серцях у воїнів// Радянська культура, 1963 від 6 жовтня.
  64. Гундич Ю. Чарівна мелодія// Вечірній Київ, 1960 від 12 січня.
  65. Данилович М. Портрет// Шевченків край, 1963 від 29 жовтня.
  66. Дихне С. З іменем Тараса// Патріот Батьківщини, 1961 від 9 лютого.
  67. Дихне С. “Кобзар у бою”// Молода гвардія, 1964 від 15 травня
  68. Дудич І. З Кобзаревим словом// Радянська Буковина, 1964 від 29 квітня.
  69. Жуков Б. Память сохранится надолго// Комсомолец Таджикистана, 1961 від 12 березня.
  70. Издана партизанами// Известия, 1964 від 29 січня.
  71. Книга – боєць// Робітнича газета, 1964 від 26 січня.
  72. Кобзарь боролся вместе с нами// Комсомольское знамя, 1963 від 31 грудня.
  73. Косарик Д. Так народжувалось, так зріло безсмертя// Літературна Україна, 1963 від 23 липня.
  74. Кузьминов М. Бої за Тарасову землю// Черкаська правда, 1964 від 9 лютого.
  75. Ларін М. Визволений “Кобзар”// Патріот Батьківщини, 1964 від 8 березня.
  76. Луговий М. Подарунок солдата// Патріот Батьківщини, 1964 від 31 травня.
  77. Маковійчук І. Повернення// Колгоспне село, 1964 від 23 лютого.
  78. Марченко В. Найдорожче// Патріот Батьківщини, 1964 від 31 травня.
  79. Могильницька Г. Тарасова правда// Вечірній Київ, 1964 від 17 лютого.
  80. Москалець А. На землі Тараса// Молодь України, 1964 від 31 січня.
  81. Однажды вечером// Учительская газета, 1962 від 9 березня.
  82. Олійник О. Незвичайна книжка// Радянська Україна, 1964 від 3 березня.
  83. Пекаровський М. Він кликав до бою// Патріот Батьківщини, 1964 від 8 березня.
  84. Полєвой П. Промова// Літературна Україна, 1964 від 2 червня.
  85. Портрет Кобзаря … під землею// Літературна Україна, 1964 від 27 березня.
  86. Розумовський С. Ми повернулися, батько!// Красная звезда, 1964 від 8 березня.
  87. Строков Л. Слово Кобзаря// Красное знамя, 1963 від 17 грудня.
  88. Тельнюк С. “Кобзар” комісара// Робітнича газета, 1964 від 18 липня.
  89. Тельнюк С. У истоков бессмертия// Дружба народов, 1964 від 15 серпня.
  90. Тельнюк С. Врятовані шедеври музею Шевченка// Літературна Україна, 1963 від 13           грудня.
  91. Тетради У. Громовой// Литературная газета, 1963 від 15 серпня.
  1. Чумак К. З іменем Тараса// Патріот Батьківщини, 1963 від 10 березня.
  2. Шаповалов Ф. Вас український Прометей водив у бій// Київська правда, 1964 від 6 березня.
  3. Клочек Григорій. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. – К., 1998.

енській області. Один із заг

онів імені поета входив д

о складу Ко

рсунь-Шевченківського з

’єднання, командиром яко

го був О. Ф. Федоров. Бійці цих загонів

з честю виправдовували ім’я великог

о поета України Тараса Григоровича Шевченка

 своїми сміливими бойовими діями.

Уряд України належно і заслужено оцінював

 успішні бойові дії партизанських заго

нів, заявляючи, що: “Коли части

ни Червоної Армії ліквідовува

ли угрупу

вання прот

ивника, оточеного в районі Корсунь-Шевче

нківському, в середині кільця діяв парти

занський загін ім. Тараса Шевченка. Загін

 цей активно допомагав винищувати ні

мців і з його допомогою Червона Армія оволод

іла укріпленим пунктом ворога –

Бровари…”_.Слово Т. Г. Шевченка пос

тійно, як і він сам , жило серед партизанів і допома

гало їм набиратися духовних і фізичних

 сил в боротьбі з ворогом, якому во

ни завдали відчутних втрат у живій силі і тех

ніці й посилювали його зневіру в буд

ь-яку перемогу. Партизани і підпільники роз

повсюджували серед населення окупованих районів листівк

и зі словами, висловами та віршами поета патріотичного і засуджуючого звучання, д

рукували його твори у партизанській прес

і, використовували в бесідах з населенням, у лекціях та доповідях. Особливо плідно і майже щоденно

 використовувалося слово Т. Г. Шевченка радіостанц

іями.. Саме такою була підпільна радіостанція у Львові,

 яка 17 березня 1943 року під шифром № 2015308

передала звернення до населення, у якому були і сл

ова  Т. Г. Шевченка: “Знищуйте, як скажених собак

, запроданців, що допомагають німцям поневолити нас

. Всі, хто може носити зброю, – у партизанські з

агони.Сприяйте вашим кращим друзям – партизан

ам, що віддають своє життя за кращу долю

народу, усім чим можете.Ми виборем той ча

с, коли: “На оновлен

ій землі не буде супостата, а буде син і

буде мати і будуть

 люди на землі. До

 зброї, дорогі товариші,

 до зброї!”_. Використані

у зве

рненні радіостан

ції д

о населення слова Т.

 Г. Шевченка відповідал

и, безперечно, мріям українського

народу про щасливе майбуття своєї дер

жави, яке настане після перемоги над ворог

ом. Але цього, на жаль, не сталося

нша радіостанція ім. Т. Г. Шевченка з 1942 року функц

іонувала у Саратові і переїх

ала до Києва уже після його звільнення від окупан

тів. В її редакції працювали видатні українські письменники: О. Гуреїв, Л. Суя

рко, І. Цюпа, Л. Юхвід, О. Ющенко та інші, які го

тували для ефіру саркастичні передачі,

спрямовані проти вояків і верх

оводів фаши

стської Німеччини. За передачами радіостанції

пильно стежили фашисти й віддавали накази пілотам люфтв

афе про її знищення. Про це згадує О. Гуреїв у “Пов

істі мого життя”: “Ми й сам

і час від часу почу

вали себе як на передовій, коли гітлерівська авіація в нічні години б

омбила Саратов… Гітлерівське командування навіть ставило завдання перед від

повідними службами заглушити, знищити українську радіостанцію в Саратові

. На карті в одного збитого над містом ф

ашистського льотчика вона

була позначена хрестиком, як важлива ціль.Гітлерівці тоді не змогли знищити радіостанцію ім. Т. Г. Ш

евчен

ка в Саратові, зате 12 травн

я 1944 року під час нальоту ворожої авіації на залізничний вузол Дарниц

ю під

 Києвом одна з бомб влучила якр

аз у вагон з архівом нашої

 радіостанції… “_.В українських пар

тизанських

загонах перебували представники

різних національностей і разом з

 українцями вони мужньо билися з

ворогом. Чимало з них залюбки оп

ановували українську мову і, б

есідуючи з населенням, підіймали й

ого патріотичну духовність, вселял

и віру в неминучу перемогу над загарбни

ками. Досить промовистий отакий

 епізод наводить грузинський письмен

ник М. Дав

іташвіллі

 у книзі “По тилах ворога”, зокрема

 у нарисі про бойовий шлях Героя Р

адянського Союзу Д. І. Бакрадзе:

 “Коли жінки дізналися, що їх сп

іврозмовник

, який так вільно говорив по-україн

ському, – грузин, вони дуже зди

вувалися, обличчя їх просяяли.Хай поможе вам Б

ог перемогти, – майже в один голос вимовили вони, – Зна

чить і ви

, грузин, знаєте нашу мову, може, й книжки наші чи

таєте? Так помстіться за нашог

о Тараса!Та й за вашого і за нашого, – сказав Бакрадзе, – у нас

 у Грузії, дуже люблять його вірші. І Бакрадзе прочитав

напам’ять “Заповіт” Ш

евченка”.У цьому ж нар

исі зазначається , що й росіянин Сергій Анісімов перебував в у

країнському партизанськ

ому загоні. До війни ні

Давидові Бакрадзе, ні Сергієві

 Анісімову не доводилося побу

вати в Україні, а ось у таку важку годину вони, воюючи з фашистами, полюбили цей к

рай, вивчили мову Шевченка і стали дл

я українців рідними братами.

У цей же час багато українців перепин

яли шлях німцям до Закавказзя_.Кожен б

оєць Червоної Армії і

 кожен партизан ненав

идів фашистів за знущання з українського народу, за сплюндрування

могили великого Кобзаря та землі, в якій похов

ано Давида Гурамішві

ллі. У цьому нарисі опублікован

і патріотичні рядки із вірша по

ета Олекса

ндра Абашелі, присвячені Бакрадзе:Там давно в землі Шевченка спить поет грузинськ

ий,Чи не став ти там п

ри горбі у тіні дубів?Запалав

 вогонь відплати в серці богати

рськім,В час, коли на лютих німців ти загони

вів …_.Член Ямпільської підпі

льної групи Ляховецького району Ка

м’янець-Подільської області вчит

ель С. Я. Сальніков у д

опові

ді, п

рочит

аній на засіданні членів групи 1-го вересня 1943 року, зазначає, що для виховання патріотичних почуттів до свого народу і Держави, а також ненависті до загарбників необхідно використовувати твори українських і російських письменників. Розповідаючи про конкретні епізоди знущання окупантів над українським народом, вчитель, для підсилення своєї думки, цитує уривки із творів К. Рилєєва і Т. Шевченка:“По три шкури з нас деруть, ми посієм – вони жнуть і свобода у народу силою відібрана” /Рилєєв/.Чи не так поступає з нами, – запитує вчитель, – “визволитель” німець?”“Чорніше чорної землі блукають люди. Село неначе погоріло, неначе люди поніміли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть /Шевченко/. Чи не так сталося з нами?”, – запитує вчитель.Використання слова Т. Г. Шевченка та К. Рилєєва в конкретних випадках допомагало доповідачеві відтворити правдиву картину “нового порядку”, який зброєю встановлювали в Україні підручні чиновники Гітлера.У заключній частині доповіді вчитель Сальніков закликає членів підпільної групи до активної боротьби з ворогом і знову звертається до слова Шевченка: “А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить”. Отак треба усьому народу зі зброєю в руках ставати до священної боротьби з варварами”_.Доповідач влучно використовує і героїчні приклади минулого, розповідає про сміливого борця за волю Ярему із поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”. “Один в полі не воїн”,- каже мудре прислів’я. “А Ярема – страшно глянуть, по три, по чотири так і кладе”, борючись зі своїми ворогами. Вони виборювали її /волю – П. К./ і ставали господарями своєї землі. Вони умирали зі славою. Вони хотіли бачити у нас – своїх нащадках – таких же борців, а не покірних рабів і боягузів. Так роблять тепер справжні герої свого часу – партизани, які, мов скажених собак, знищують кровожадних фашистів”.“Коли ворог не здається – його знищують” /М. Горький/. Проголошення доповідачем слів М. Горького поруч з словами Т. Шевченка засвідчує, що Шевченківський заклик громити ворога-супостата був співзвучний думам і прагненням людей усього світу років Вітчизняної, а отже і Другої Світової війни.Про глибоку повагу і безмежну любов народних месників до постаті і творчості Великого Кобзаря свідчать записи командирів партизанських з’єднань у книзі вражень Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка: “Ще недавно ми, народні месники – партизани України, ходили лісом Правобережжя і били, громили військові тили німецьких загарбників, очищаючи священну… землю, землю, що дала народові Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.В походах, в боях ми завжди носили в серцях твоє ім’я, Тарасе!Багато партизанських загонів називалось твоїм ім’ям.Сьогодні після очищення дніпровських берегів від поганої німоти – ми, українські партизани, щойно повернувшись з ворожого тилу – з Станіславщини, Львівщини і Гуцульщини, – прибули на твою могилу і, кладучи вінок, кланяємося тобі, наш рідний Тарасе. Кланяємося тобі і клянемося, що ніколи не забудемо того лиха і горя, якого завдали німецько-фашистські загарбники Батьківщині. До останньої краплини крові, до останнього подиху будемо мстити клятому ворогові за руїни, за кров і сльози нашого народу, за розграбовану і сплюндровану святиню – твій пам’ятник в Каневі.Командир партизанського з’єднання Вінниччини, кавалер ордена Богдана Хмельницького І ст., ордена Червоного Прапора і двох медалей полковник Мельник.Командир Житомирської партизанської дивізії ім. Щорса, підполковник, двічі орденоносець С. Ф. Маліков.Комісар з’єднання партизанських загонів Ровенської області, кавалер ордена Богдана Хмельницького, Червоного Прапора Кізя Лука Єгорович. Письменник Яків Баш”_.Про високодуховне поцінування партизанами апостола волі і правди засвідчує і той факт, що в роки тимчасової окупації фашистами території України вони поклали вінки на могилу поета на Чернечій горі. Ніяка пильна фашистська охорона нічого не могла вдіяти з відважними партизанами.У бліндажах та землянках партизани вивішували вирізані з газет, журналів, книжок портрети Т. Г. Шевченка.Слово Т. Г. Шевченка було невід’ємною частиною партизанського життя. Воно, власне, набирало ознак гострої зброї, спрямованої проти колонізаторів. Свідченням цьому може бути запис партизана Гамана у книзі вражень будинку-музею Т. Г. Шевченка. “Тепер, – пише він, – коли кипить боротьба за нашу священну Батьківщину, за нашу любиму Україну, пригадуючи Т. Г. Шевченка, мені здається, що він з нами в перших лавах боротьби за нашу рідну Батьківщину”_.Мріючи про загарбання родючих земель України, вожді фашистської Німеччини сподівалися, очевидно, на те, що вільнолюбивий дух українського народу давно вже вичерпався і він тепер уже не здатний на серйозний опір будь-яким загарбникам, бо ж спокійно зносить наруги й знущання над собою чиновників Російської імперії. Вони, очевидно, були ознайомлені із працею А. А. Веліцина, який побував наприкінці минулого століття у багатьох німецьких колоніях півдня і сходу Російської імперії і виклав у ньому свої враження від того, що бачив: “Я йшов і мимоволі шукав якихось слідів славетного історичного минулого: де тут бешкетували Тарас зі своїми синами, де тут відбувалися криваві драми, де родилась велика Запорізька Січ? Ніде ні сліду, ні могили, ні пам’ятника! Ані душі довкола. Ми удвох з моїм супутником ступаємо зарошеною муравою, а за нами суне незграбна обоянка, – тип ресорного тарантаса німецького виробництва. На козлах сидить, байдужісінько позіхаючи, такий самий незграбний білявий німець. Він теж оглядає картину, що постала перед нами. Та що вона могла сказати його німецькому серцю?”_. Та замість смиренності і байдужості німецька армія зустрілась з відчайдушним опором українського населення. Гітлерівське командування було здивоване героїзмом українського народу і воїнів Червоної Армії і дійшло, зрештою, висновку, що в цьому велику роль відіграють волелюбні традиції та творчість і постать народного поета Т. Г. Шевченка. Саме тому вони намагаються використати не лише твори поета, а й радянські пісні і, навіть, текст “Інтернаціоналу” у своїй недолугій пропаганді. Свідченням цьому можуть бути листівки, які висипалися з літаків на позиції воїнів Невського п’ятачка, що захищали Ленінград ще у трагічному 1941 році. Їх довелося мені читати й зміст деяких запам’ятався, як і малюнки до них.Фашисти особливо ненавиділи комісарів Червоної Армії й своєю пропагандою намагалися викликати у воїнів зневагу до них, наголошуючи на тому, що у творах Т. Г. Шевченка зустрічається слово “жид”, а не єврей.Таке спрямування мала листівка, яка зображувала комісара-єврея по голові якого злий червоноармієць б’є цеглиною, а під цим малюнком підпис: “Бей комиссара-жида, морда просит кирпича». На іншій листівці зображений Гітлер у генеральському мундирі, але без погонів. Він сидить на розкішному стільці, закинувши ногу на ногу, і, розтягуючи акордеон, співає:Широка страна моя родная,Много в ней полей, лесов и рек.Нижче малюнок Сталіна в притаманному для нього костюмі-сталінці, з великим животом і носом-кувалдою та розтріпаними вусами-штурпаками. Він незграбно сидить на маленькому стільці, який ось-ось розсиплеться, і теж співає:Последний нонешний денечек,Гуляю с вами я друзья.У такій же самій позі зображений Гітлер на іншій листівці, але підпис під малюнком взято із твору Т. Г. Шевченка :Оживуть степи, озера,І на верстовії,А вольнії, широкії.Неоковирний Сталін тепер, повернувши голову назад, втікає від свого народу, який переслідує свого вождя з вилами, лопатами й іншим інструментом в руках. Нижче подаються рядки з партійного гімну “Інтернаціонал”, але не російською, а українською мовою:Повстаньте гнані і голодні,Робітники усіх країн,Як у вулкановій безодні,В серцях у них клокоче гнів.Слід звернути увагу й на те, що такі листівки фашистські пропагандисти розповсюджували на Ленінградському, а можливо, й інших фронтах, сподіваючись, очевидно, на їх успіх як серед росіян, так і українців. До такої ворожої агітації бійці Червоної Армії ставилися глузливо й насміхалися з її незграбності.Творчість Т. Г. Шевченка, як і його особистість, мали неабиякий вплив на формування патріотичної свідомості відомих усьому світові молодих партизан і підпільників, які героїчно загинули у боротьбі з ворогом.Уяву учениці середньої школи міста Москви Зої Космодем’янської “полонить трагічний і жертвений шлях Чернишевського й Шевченка, вона мріє подібно до них послужити святій народній справі”_. Про це згадує мати Зої – Любов Тимофіївна Космодем’янська: “Із улюблених поезій Тараса Шевченка, які найчастіше декламувала Зоя, назову дві – “Заповіт”, слова якого я й сьогодні, читаючи, переживаю з хвилюванням, по-материнському чуючи в них уже не тільки голос поета, а й рідний мені голос покійної доньки. Особливо вона любила Шевченківського “Пророка” і найчастіше його декламувала. І сьогодні, коли я пишу ці рядки, в моїй кімнаті воскресає й звучить її голосочок:“Как Днепр свободный и широкийСлова священные текли,И пламенем незримым жглиСердца продрогшие…”Мати комісара підпільної молодіжної організації “Молода гвардія” Олега Кошевого у своїх спогадах про сина пише, що він любив багато читати. Серед улюблених письменників був і Тарас Григорович Шевченко.Та не тільки Зоя Космодем’янська і Олег Кошовий поважали Т. Г. Шевченка і любили читати його твори. Виступаючи на другому антифашистському мітингу представників українського народу, П. Г. Тичина говорив:“… на Україні їм числа нема – тим мужнім матерям, безстрашним юнакам і юнкам, синам і дочкам українського народу, які виступають проти ворога як у загонах народних месників, так і в лавах Червоної Армії. Досить тут назвати Любу Земську, медсестру Ніну Ярош, яка вогнем помстилася за смерть школярки Люди Петрової, що й перед смертю не розлучалася з Шевченком та Пушкіним, а також невідому дівчину в блакитному платі, розстріляну німцями в Києві на Хрещатику за те, що вона розповсюджувала нелегальну газету “Червона Україна”._Уляна Громова в одній із своїх шкільних письмових робіт писала: “Шевченко один сказав за всіх: за тих, хто проклинав безсило ту неволю, і за тих, хто терпів страждання мовчки. Він сказав дужим, сильним голосом, сповненим ненависті до гнобителів… Все своє життя Шевченко служив народові. Його хвилює не особиста доля, а доля Батьківщини, народу”_. Доля Батьківщини-України непокоїла і молодих партизан.З   НАРОДНОЮ   МУДРІСТЮ   ЗРІДНЕНИЙСлово Т. Г. Шевченка віднайшло своє патріотичне втілення і в фольклорі років війни. У збірникові “Фольклор Великої Вітчизняної війни 1941-1945”, підготовленому Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук УРСР/головний редактор академік М. Т. Рильський/, поміщено чимало пісень, частівок, у яких згорьований війною народ влучно, плідно і дотепно використовує творчість поета як наглядне патріотичне знаряддя духовної підготовки населення до відчайдушного опору чужинцям. Показовою у цьому розумінні є пісня “З огнем, мечем…”, записана на Батьківщині Івана Франка, в якій влучно поєднано не лише мотиви, а й навіть окремі рядки та сполучення із творів Шевченка і Франка, наснажених вболіванням за долю народу, його неймовірно важкого сучасного. Народ, використовуючи сумно-трагічну лексику, сам розповідає про своє лихо за часів окупації. Художня форма розповіді нагадує класичний думний речитатив:Беруть в батьків останню дитину,Ведуть її у поле на розстріл……      …      …      …      …      …А там вдови немічної, староїБеруть дочку – останню підмогу,Ведуть її в Німеччину, чужу, далеку,На каторжно-невільницьку роботу.Беруть з села останній кусок хліба,Останній лах, останню корову,Грабують все, що тільки в руки їм попадає,Одні йдуть геть, другі приходять знову.Своїм гнівом ці рядки дещо нагадують слова Т. Шевченка про страждання і поневіряння пригнобленого українського народу Російською імперією в поемі “Сон”/1844/. Виступаючи проти російського царату, засуджуючи його політику гноблення і знущання над українським народом, Шевченко писав:Латану свитину з каліки знімають,З шкурою знімають, – бо нічим обутьКняжат недорослих. А он розпинаютьВдову за подушне, а сина кують,Єдиного сина, єдину дитину,Єдину надію…Для цієї пісні властивий збірний, синтетичний образ носія “Нового порядку” – німецького фашизму, в якому уособлюється найзапекліша злочинність:З огнем, мечем, кайданами, ланцямиВалить на Схід тевтонська дика буйність:Ріже, палить, стріляє, нищить, мордує,Кує народ в тяжкії неволі пута_.Для змалювання образу кровожерливого ворога використано у цьому творі шевченківські вислови. Порівняймо хоча би змалювання Шевченком німецької навали на слов’янські землі у поемі “Єретик” й переконаємось у деякій подібності її образної системи й трагічних картин з народною піснею:Розбійники, кати в тіарахВсе потопили, все взяли……     …     …      …      …… Кров, пожари,Всі зла на світі, войни, чвари,Пекельних мук безкраїй ряд_.Пісня “З огнем і мечем…” закінчується рядками полум’яного заклику до єдності усіх народів світу, особливо слов’янських, яким загрожує фашистська чума: “Єднайтесь всі в одну сім’ю велику”.Т. Г. Шевченко був і залишається неперевершеним співцем ВОЛІ і мужньої боротьби українського народу за неї. Саме під впливом цієї риси творчості поета відомий кобзар Павло Носач, який під час окупації фашистською армією України, мандрував з кобзою в руках багатьма її областями і своїми патріотичними піснями та думами вселяв у серця своїх поневолених співвітчизників непохитну віру в перемогу над ворогом, в перемогу правди над кривдою. Так, приміром, у 1942 році Павло Носач в одній із своїх виношуваних пісень звертався до народу з прямим закликом братися за зброю і знищувати окупантів:Гей, вставай же Україно,Як один до зброї!В боротьбі собі здобудемІ право і волю!Кобзар Павло Носач, подібно до Шевченкового Перебенді, говорячи словами                   І.Франка, “попросту і без претензій робить свою скромну, але немаловажну суспільну службу; він людям тугу розганяє”_.Образ Т. Г. Шевченка в роки війни жив серед народу як нескорений Прометей, який уособлював у собі і образ вільнолюбного та героїчного українського народу. Коли ж під могутніми наступальними ударами Червоної Армії і партизанських з’єднань німці почали відступати, то український народ відобразив ці події, знову ж таки вдаючись до Шевченкового слова, яке влучно використовувалося в досить поширеному тоді мобільному жанрі – частівках, які миттєво засвоював народ, виражаючи їх змістом своє ставлення до окупантів. Приміром:Сторіками полиласяЧорна кров собача…_.Або:Горять степи, горять села,День і ніч палаютьОто німці-окупантиНазад утікають_.Одухотворений відчуттям близького звільнення з-під фашистської неволі, український народ почав співати пісні на слова Шевченка. Такі пісні виконували переважно народні Кобзарі, які, ризикуючи життям, спілкувалися з людьми, що воскрешали під впливом національної поезії.Репертуар кобзаря Павла Мовчана майже повністю складався із пісень на слова Шевченка, які особливо подобалися людям своєю вільнолюбивою національною духовністю і вірою в здобуття перемоги над ворогом, а також естетичною привабливістю і мелодійністю. Найчастіше ж Кобзар виконував такі пісні: “Думи мої, думи мої…”, “На розпутті кобзар сидить”/уривок із поеми “Тарасова ніч”/, “Защебетав жайворонок”/уривок із балади “Причинна”, у якій є рядки “Защебетав соловейко”/, “Чорна хмара з-за лимана”/ за мотивами поеми “Гамалія”/ та “Реве та стогне Дніпр широкий”. Виконуючи саме цю, найбільш відому і знану в народі пісню на слова Шевченка, Кобзар додавав до неї власні рядки, які звучали дещо інакше поетових. У Шевченка, приміром, читаємо:Ідуть дівчата в поле жатиТа, знай, співають ідучи:Як провожала сина мати,Як бивсь татарин у ночі_.У Кобзаря: Ішли дівчата в поле жатиТа й заспівали ідучи,Як мати сина провожала,Як бивсь з татарами вночі_.Давно віддалені події, що відбувалися в Україні, Кобзар, таким чином, наближав до сьогодення і під татарином прозоро підрозумівався окупант-фашист, на бій, з яким і пішов син матері-України.На особливу увагу заслуговує і створена Павлом Носачем пісня про Тараса Шевченка, яка завершується оптимістичною вірою в могутню силу слова народного співця, його життєздатності і невмирущості:Умер Тарас, умер батько,Змучений катами,Та він буде жить в народі,Як сонце – віками_.З’являються в цей час і чимало прислів’їв та приказок, якими народ засвідчує своє ставлення до великого Кобзаря, вважаючи його своїм заступником і борцем зі всілякою тиранією, особливо іноземними загарбниками, якими є німецько-фашистські війська. Деякі приказки та прислів’я використовувалися письменниками у своїх статтях, зокрема такі, як : “Наш Тарас німцям лиха натряс”, “Бився з ворогом за волю, як Тарас за нашу долю” та інші.Майже на всій народній поезії років війни помітний вплив мотивів і поетики Шевченкових творів, що й надавало їм вагомості і популярності в читачів. Наведемо уривки з фольклорних творів військового часу, які особливо подібні до поезії Шевченка за своїм спрямуванням і художніми ознаками:1.                Защебетав жайворонокУгору летючи:Ой, гукнули красні бійці,Походом ідучи. 2.   Встали  ми за волю краюУ страшній борні.Розіб’єм фашистську зграюНа її землі!3.      Насувала грізна хмараЗ далекого краю;Закувала зозуленькаЗ великого жалю.4.                Не піду я в НімеччинуФашистам годить,Не буду я в неволіФашистській робить!       5.                 У четвер  уранціМаринку забрали.Фашистські поганціЇї катували.Створення українського фольклору під впливом слова Великого Кобзаря засвідчує про непересічну вагу і глибокий патріотизм його творчості років Другої світової війни, що вказує на те, що поезія Шевченка це саме життя, що він, як ніхто інший із світових письменників, віднайшов стежину до народного серця, особливо українського народу.Як у давнину, так і в роки окупації України німецько-фашистськими військами розповсюджувачі творів Шевченка народні співці-кобзарі жорстоко переслідувалися й нещадно каралися. У статті “Згадаймо про мучеників України…”, опублікованій у газеті “Слово Просвіти” за травень 1999 року йдеться про страту польськими фашистськими поліцаями кобзарів Кості Мисевича, Григорія Смирного та інших, які своїми піснями та думами, здебільшого пов’язаними своїм патріотичним змістом з творами Шевченка, закликали населення до опору загарбникам. ”І ось він, – пише автор статі Микола Литвин, – Кость Місевич… співає… про Хмельницького, Кривоноса, Нечая, Морозенка, Залізняка, Мазепу. Поляки, що служили у німців поліцаями та жандармами /вся українська поліція пішла в ліс і влилася в УПА/, поклялися знищити кобзаря… шеф Почаївської жандармерії Мислінський… вислідив кобзаря… і в ніч з 10 на 11 вересня 1943 року мешканці хутора Загатки біля села Попівки були свідками короткого, але дуже запеклого бою. Місевич, взявши автомат вбитого повстанця, відстрілювався до останнього набою. Раптом почув сильний удар у живіт, лапнув – кров… Кобзаря, що вже марив, жандарми кинули на… воза …Місевич від чистого, настояного на осінньому різнотрав’ї повітрі дійшов до тями… Жандарми, що їхали верхи спереду й заду, збуджено перемовлялися… На пораненого кобзаря ніхто не зважав. Місевич вийняв з рукава бритву… і полоснув себе з усієї сили… по горлі”.Кобзаря Григорія Смирного, який був лейтенантом Червоної Армії і залишився в окупованому Львові, теж згубили польсько-фашистські жандарми. Мандруючи хуторами і селами Галичини разом з відомими кобзарями Зиновієм Штокалком, Степаном Ганушевським, Семеном Ластовичем та Степаном Малютою, він так натхненно, емоційно і майстерно виконував пісні на слова Шевченка, зокрема “Свято в Чигирині”, а також і пісні та думи про Максима Залізняка та інші, що кожен слухаючий їх селянин намагався  мати його за дорогого гостя. Ця популярність Кобзаря і особлива народна повага до нього непокоїли фашистських підлабузників, і вони пізньої ночі вдерлися до хати, в якій він перебував, і заарештували. Тільки через три дні люди знайшли його мертвим неподалік села… з викрученими руками, відрізаним язиком, носом і вухами.Слово Т. Г. Шевченка було настільки дошкульним і вразливим, що фашистсько- польські посіпаки скаженіли і вдавалися до безжалісного знищення українських народних співців-кобзарів.З   ДУМАМИ   І   СЛОВОМ   НАРОДНОГО   СПІВЦЯВільнолюбива, глибокопатріотична і художньо довершена муза Т. Г. Шевченка позначилася і на розвиткові української літератури, а також і творчості кожного її митця військового лихоліття. У віршах, присвячених поетові, завжди наголошується на всенародній шані до нього та вказується на духовній спорідненості його поезії з народними думами, бажаннями і сподіваннями. У роки війни український народ, як і поет, був перейнятий єдиною думою – розгромити ворога й звільнитися з-під іноземного гніту. Як для Шевченка, так і для українського народу воля і незалежність є основою життя й існування України як держави. Бо ж лише у своїй хаті, “своя правда і сила, і воля”. Образом і словом Великого Кобзаря українські письменники утверджували “правду і силу у своїй хаті”, до якої ввірвався злісний ворог.Могутню силу впливу творчості Шевченка на формування патріотичної духовності народу, особливо бійців фронту, для яких поет був провідною зіркою у боротьбі з загарбниками, влучно відтворює поетеса Марія Грудницька у згадуваному уже вірші “Лист”/1944/. Показово, що боєць переднього краю віднаходить наснагу до майбутнього бою не в книжках комуністичних вождів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, а в творах великого українського Кобзаря , прохаючи надіслати йому книжечку “Кобзар” на фронт, оскільки без неї він не буде мати отієї звитяжної сили і мужності протистояти ворогові. Від імені невідомого бійця-патріота виступає у цьому творі увесь український народ, що йде на смерть з фашистами і який без шевченкової музи не може не тільки воювати, а й жити, бо ж вона, як мати, кличе його до помсти:Я мав чудесний скарб, вітчизни кращий дар,Він сили надавав мені в борні жорстокій,О книжечка мила, улюблений “Кобзар”,Як з другом, з нею я прожив воєнні роки.О, любий мій “Кобзар”, о, друже дорогий,Листки обпалені, постріляні, подерті.З тобою ми не раз ходили в бій,Ти рятував мене, мабуть, не раз од смерті.На захід йшли полки, і ось в однім боюУпав снаряд, землею нас присипав,Поранило мене, а книжечку моюПоховано навік на полі жарких битв.Даремно я її шукав в землі сирій.Та раптом зрозумів – не треба сумувати, -Хоч книжечка спалена, та дух її живий,В нових мільонах книг він кличе до розплати.Художньо аргументована повнота і дохідливість образів, стислість і лаконізм мови, мелодійна рима, висока емоційна наснаженість і схвильованість, передані формою листа, чітке ідейне спрямування – ось те, що вражає читача, що допомагає авторові донести до нього величну патріотичну силу впливу поезії Шевченка на кожну людину, яка зі зброєю в руках відстоювала свою Вітчизну. Слово Шевченка у воєнні роки було “нещадним гострим мечем” для ворога і, одночасно, наставником і порадником для воїнів, які, вирушаючи в похід, брали з собою “Кобзаря” і не розлучалися з ним у найтяжчі і найгрізніші хвилини бою. Ці події віднайшли своє майстерне художнє втілення у віршах А. Малишка /”Був у мене друг хороший”/ та О. Ющенка /”Що взяти з собою в дорогу”/. Герої поезій, коли “війни повіяв дим”, добровільно йдуть на захист своєї Батьківщини і беруть з собою те, що було для них найдорожчим, наймилішим, найнеобхіднішим, беруть те, що було найбажанішим для душі, без чого вони не могли жити, воювати. Саме таким був “Кобзар” Т. Г. Шевченка:Був у мене друг хороший,А війни повіяв дим –За мостом, на переправіПопрощалися ми з ним.“Кобзаря” узяв з собоюГілку з дуба у дворі,У кисет поклав махорки,У торбину – сухарі.У віршах українських письменників військової доби, присвячених Шевченкові, зі всією повнотою вирізьблюється тема – “Поет і народ”, яка розроблювалася митцями попередніх поколінь, зокрема геніальною Лесею Українкою у поемі “Давня казка” /1893/.У запеклому двобої з лицарем Бертольдом народний співець здобуває над ним цілковиту перемогу, бо своїми піснями виражав народні думки і бажання, які основуються на правді, волі та гуманному ставленні до людини, якою б вона не була. Спершу співець допомагав Бертольдові здобувати перемогу над своїми супротивниками, а потім став його засуджувати за заподіяні кривди народові. Намагаючись відірвати митця від народу, Бертольдо пропонує йому буди придворним поетом, жити при ньому у добрі та златі й уславлювати за це лише його. Та справді народний митець не спокушається на безжурне життя та золото. Він не злякався навіть в’язниці й залишився вірним і відданим своєму народові, захищаючи його волю й сподівання:Не поет, хто покидаєБоронить народну справу,Щоб своїм словом блискучимЗолотую дать оправу;Не поет, хто забуваєПро страшні народні рани,Щоб собі на вільні рукиЗолоті надіть кайдани!Поему “Давня казка” І. Франко відніс до “найкращих і найхарактерніших окрас нашої літератури” і наголосив, що вона є “боєвим окликом за найвищі людські і громадські ідеали – свободу, рівність і братерство всіх людей”_. Саме отаке спрямування мала творчість Шевченка в роки війни. У статті “Кобзар”, присвяченій 125-річчю від дня  народження його автора, визначний російський письменник Олексій Толстой писав: “Всем родна и близка как святая душа, как душа народа, книга гневной скорби и призраков, и горьких дум, и любовных писем о родной земле, книга пламенной любви к человеку.И по всей нашей стране, как медные трубы, с особенной силой и свежестью звенят жаркие и певучие стихи Тараса Шевченко о счастливом небе прекрасной Украины … …звенят и зовут на борьбу”_.Військовий час вимагав від українських митців неабиякого художнього хисту, щоб майстерно відтворити оце “могутнє звучання” Шевченкового слова, яке зворушувало кожну людину, кожного захисника Вітчизни. У вірші “Голос Тараса” Любомир Дмитерко переконливо доводить, що слово Шевченка завжди з народом, що воно допомагає йому жити, виживати і виборювати свою волю в запеклих боях з німецько-фашистськими загарбниками, які плюндрували рідну землю:Як в край завітний прочиняли б двері,Так з хвилюванням відкривали миІ пам’ятник у київському сквері,І золотом оздоблені томи…Як свій священний боронили край –Степи над Бугом, пагорби Донбаса,Дніпрові кручі, голубий Дунай_.Слово Шевченка, його високодуховна поезія надихали воїнів фронту на звитяжні звершення, які письменник влучно виписує і конкретизує на певних бойових епізодах, коли:Лежить боєць в засаді з кулеметом,Від літака паде на землю тінь…І лине пісня, створена поетом,В похмуру, березневу далечінь.…      …      …      …     …     …Вперед, на Захід! Пісню КобзаревуМи пронесли в полум’яних серцях_.Воїни Червоної Армії, долаючи жорстокий супротив ворога, нестримно йшли вперед, і посилав їх на святу справу визволення Вітчизни великий поет України, її натхненник і пророк – Т. Г. Шевченко. Такою ідеєю наснажена поезія Павла Нісонського “Коли в хмарках гуркоче гроза небувалої битви…”, написаної у березні 1944 року.До творів Т. Шевченка, “що до бою серце підіймали”, звертається Агата Турчинська в поемі “Тарасова гора”. Теплими, ніжними словами поетеса змальовує український народ, який поклявся над могилою Великого Кобзаря розгромити фашистські орди. І в цьому запеклому двобої полум’яні слова Шевченкового “Заповіту” постійно перебувають з народом й закликають його до помсти, до розплати над кривдниками. Слово Шевченка жило й серед народних месників, які зачитувалися його віршами й проникалися ненавистю до загарбників. Поет Олекса Ющенко у вірші “Аж за Волгою видно…” порівнює слово Шевченка з гострою зброєю:”Шабля грає! Шабля Кобзаря!”. Бійці і офіцери фронту не розлучалися з творами Шевченка, читаючи їх в перервах між тяжкими боями. На прикладах героїчного минулого, майстерно відтвореного Великим поетом, вони навчалися мужності і відваги у боротьбі за визволення України з-під гніту ворожого. Показовою у цьому відношенні є поезія А. Малишка “Земля Тараса”, особливо такі її рядки:Знову поле червоне од маків,Де під гулом гарматним не йди.Начиталися ми “Гайдамаків”,Нажурилися од Галайди……      …      …      …      …      …І на німця в нас помста заблиска,Як освячений ніж Галайди_.У поезії “Україно моя” А. Малишко висловлює свої щирі, синівські почуття любові до своєї Вітчизни України, які нагадують рядки Шевченка:Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,Щоб з пожару ти встала, тополею з неба зросла.У вірші “Каневу” М. Рильський грізні події війни поєднує з героїчним минулим українського народу, його віковічною боротьбою за волю. Поет звертається до образу полум’яного співця, який тепер словом допомагає своєму народові громити гунів ХХ століття – німецько-фашистських розбійників. Разом із своїм поетом проти ворога постала вся Україна, всі народи світу:Та встав Тарас, і встав Тарасів синІ всі брати-народи, як один,Злилися сонцем супроти туманів_.Бійцям фронту пригадуються завжди: “Шевченко й мати і сині гори за старим Дніпром”_.Уроки війни український народ, виконуючи заповіт Шевченка – “громадою обух сталить”, разом з усіма народами світу і в першу чергу з слов’янськими, знищує фашистські орди, які нахабно вдерлися на його землю. Цій темі – єднанні слов’янських народів з метою протидії загарбникам, М. Рильський присвячує поезію “Великий перегук”, в якій постають образи А. Міцкевича і Т. Шевченка, що завжди перебувають на варті свободи своїх народів:Чуєш – крізь ніч, перевиту вогнями,Голосу голос дає відповіт?…      …      ….      …      …      …      …Бачиш – він знов на “Трибуні народів”,Славний Міцкевич, борець і пророк?Бачиш – піднісшись народам на подив,Сяє Шевченка терновий вінок!_.Тема спільної боротьби слов’янських народів з фашизмом віднаходить своє відображення і в творчості П. Тичини. У вірші “Саратов” поет звертається до образів Шевченка і Чернишевського, які заперечували будь-яке гноблення і не шкодували свого хисту і енергії для захисту волі і свободи кожного народу:Тут традицій – стільки криється!Лиш торкни ти їх, збуди.Гнів Шевченка пломеніється,Чернишевського сліди…._.Уболіваючи за долю свого народу, його культуру та  культурні цінності, письменники нещадно таврують фашистських вояків, які знищували пам’ятники українського Кобзаря. У вірші “Мій народ” П. Тичина з болем у серці сповіщає усім народам світу, що могилу Тараса топче чобіт фашистів:… Канівські рідні висоти,Із живим, вічно трепетним серцем Тараса,… Для нас вищі од усіх на світі гір!По якому праву ворог по вас ходить?Згине душетріскуча, згине автоматна раса!_.Руйнування фашистами пам’яток світової культури було великою образою українського народу і він ще з рішучішою завзятістю брався за зброю і знищував окупантів. Цей факт поетично оброблює поет М. Трещенко у вірші “Велика могила”:Зганьбить велику домовину,Могилу віщого співця?Поставить жерлом на ВкраїнуГармати на труні борця?Вік не забуть таку хвилину!Пече тавром образа ця!_.За злісне плюндрування над народними святинями катам, стверджує поет, доведеться відповідати:… пройде всюди карна злива,поглине виродків земля.Червона Армія звільнила від фашистської наруги окуповану територію Вітчизни, звільнила й могилу Кобзаря, дух якого завжди витав над рідною землею, утверджуючи на ній нове життя народу. Цю рису влучно підмітив поет О. Ющенко і майстерно виразив її рядками у вірші “На могилі Кобзаря”:Віки ідуть і в їх пісняхДуша його жива_.Вся творчість Шевченка оспівує людину трудівника, яка створює духовні і матеріальні цінності і є палким патріотом своєї Батьківщини та пристрасним її захисником. У роки війни цю досить актуальну Шевченківську тему активно і творчо опрацьовують українські письменники, зокрема П. Тичина /”Люба Земська”/, Т. Масенко /”Катерина”/. Та чи не найяскравіше возвеличив мужність воїна А. Малишко у поемі “Прометей”, яка  була написана після війни, але її герої, її звучання й ідейне спрямування стосується саме найтяжчого періоду для українського народу, його історії – боротьби з фашистськими загарбниками. У творі віднаходить своє художнє осмислення одвічна тема прометеїзму, яка була властивою для творчості Шевченка і майстерно відтворена ним у поемі “Кавказ”. У  А. Малишка Прометеєм ХХ століття є звичайний боєць розвідник Червоної Армії, який своє молоде життя віддає в ім’я свободи людей, свого народу й усіх народів світу:Це ваш? Ви брешете. Не ваш!Чому ж у нього патронташІ п’ять гранат знайшли в соломі?Він ночував в чужому домі,Він двічі ранений. Він – наш!…      …      …      …      …      …А кожен з них – сестра і брат.Нащо їм холод ржавих гранатНащо їм сліз гіркі потоки?І він вперед ступив два кроки:Стріляй! Розвідник я. Солдат_.Тему незборимості народу, що став на захист своєї Батьківщини, оригінально опрацьовує поет-фронтовик К. Герасименко у вірші “З фронтового блокнота”. Образ Шевченка у цьому творі перебуває в центрі, його голос відлунюється по всій Україні й закликає своїх нащадків до борні, до помсти:Він заходить у кожну хату,Він від нас роздає листи:Бийте ворога-супостата,Підривайте його мости!Віще слово Шевченка використовує А. Малишко у вірші “Тарасові Шевченкові”, в якому образи і уривки із творів Кобзаря вмонтовуються у текст власної поезії. Поет художньо стверджує, що слово Шевченка перебуває в перших лавах воїнів-фронтовиків і закликає їх любити свою Вітчизну й боротися за її волю до загину:Вкраїно, світе мій, дніпровко чорнобрива!Де, наче сурма, спів Тарасового слова,Де й сам він устає над бурями війни.Любіть її, любіть в страшну годину люту,Любіть її, навік. Мріть за ню, сини…_.Саме цими рядками А. Малишко беззаперечно доводить, що Шевченко був палким патріотом України, безмежно любив свій народ й відстоював його право на волю, свободу й незалежність. Український поет закликає воїнів наслідувати діяння й патріотизм Великого Кобзаря і йти протореним, героїчним шляхом до омріяної мети:                                                              …Слідом Тараса тінь могуча                                                     Бреде по скривдженій землі.                                                        Суворі, грізні заповіти                                                    Диктує полум’я руде.Ти бачиш, батьку?Бачу, діти.І знову йде і далі йде._.               Поет вірить, що зрештою, німець-кат буде знищений. І цю віру він передає засобами шевченківської лексики і поетики, основою якої є зрозумілість і дохідливість до народу:…І підростуть малі внучатаНа вольні, радісні жнива.І сонце з обрію повернеЗігріти землю гаряче,І кров розбійників зажерлаВ слов’янські ріки потече!І встануть мертві на розплату,Немов живі. І гнівний людЗведе на плаху німця-ката,Щоб Україна – наша мати –Не плакала. Настане суд!_.             До шевченківської образної системи А. Малишко вдається і тоді, коли змальовує жорстокі картини знущання фашистів над українським населенням, яке, незважаючи ні на які тортури, не сприймало “нового порядку”:Приліз панок, холуй, незлюбок,Щоб люди стали, як воли,Батьків старих, дівчат голубокВ німецькі ярма запрягли_.                Вплив слова Шевченка помітний і на творчості Павла Усенка, зокрема на його вірші “Кривавий похід”, стилістика і образи якого відчутно нагадують поему “Єретик”. У Шевченківському дусі П. Усенко створює правдиві картини гніву народів Європи, яких намагається поневолити німецький фашизм. Як Шевченко, так і П. Усенко вістря сатиричного осуду спрямовує проти бездумної войовничості “німоти”:Там запалили край Мораву,Хоробрих сербів…все кругом.Одних по-хитрому, лукаво,А других танком та штиком.Болгарів, угрів полонили,А грецькі гори залилиСльозами й кров’ючорне ділоМистецьки склали. ОблилиНечистим гасом всю ЄвропуІ затопили –Ніч, мов день.І шкірить свастика на лобі,Та очі шпарені окропом,Як знак їх“прагнень і натхнень”.Конають діти на багнеті, -Шумить, кривавий з стріх комиш…Не сови хижі, глупуваті –Із тьмави наці:Гарячіші…Кричать обіч_.   В іншому вірші “В Тарасів день”/10 березня 1942/ поет уславлює народного Кобзаря, муза якого “нетлінна в віках”, й ніколи вона не згасне й немає такої сили, щоб скорила її. Не здатні це зробити й німецько-фашистські загарбники:Ще слів Шевченкових, пророчихНіяка не скорила тьма_.          Творчо і майстерно використовує у цьому вірші П. Усенко сатиричні художні прийоми Кобзаря, якими гнівно засуджує ганебні вчинки і покручену мораль загарбників:Ще треті півні не співали…Та де співати? ..Ганс та ФріцДавно їх з пір’ячком прибралиДо розмальованих пивниць_.           Вірші Павла Усенка наснажені вірою народу в перемогу над ворогом. Для відтворення саме отакої патріотичної духовності синів і внуківВеликого Кобзаря поет використовує уривки з його творів, які вставляє у свої як цитати:Крізь святотатство, крізь наругуНа голос батька діти йшли.Із наддонецьких піль, з-за Бугу“І на оновленій землі”Врага корили, супостата,З Украйни гнали ката тінь…_.       В. Сосюра у вірші “Шевченко з нами” змальовує його як живу людину, що перебуває в рядах воїнів Червоної Армії, а в поезії “Шевченко в Донбасі” великий Кобзар постає на тлі краєвидів Донеччини, як безпосередній учасник боїв з фашистами. Поет уславлює і увічнює Кобзаря його піснею:Ідуть полки на вражі зграї,Й між ними ти, твої пісні.Твоє ім’я звучить і сяєВ моїй донецькій стороні.            Образ Шевченкової пісні сприймається як символ волі українського народу. Ця думка посилюється поетично-філософським узагальненням:Такий народ не можна вбити,Раз він такого дав співця.        У віршах В. Сосюри років війни яскраво вимальовується прозора думка, що Шевченко такий же безсмертний, як і народ.    Образ Шевченка-пророка, духовного керманича українського народу, непокоїла творчу уяву видатного українського письменника Олексу Івановича Гуреїва. Йому він присвячує кілька оповідань, написаних по війні. Це “Останній арешт”/1960/, “Діти з “Кобзарем” та “Легенду про Кобзаря”, створену в 1944 році.      Зворушливо з відтінком трагізму змальовано в оповіданні “Останній арешт” коротке перебування поета в рідній Україні у 1859 році. Непохитним і нескореним борцем за правду народну постає із сторінок цього невеличкого твору Великий Кобзар України. В етюді “Діти з “Кобзарем” влучно підмічено письменником одну із найбільш притаманних рис школярів – палка любов і повага до Шевченка, його творчості і намагання популяризувати його “Кобзар” серед народу. Заповітна мрія дітей, щоб у кожній родині був “Кобзар”                     Т. Г. Шевченка.               Неабиякий геній Шевченка, його життя і боротьбу за волю свого народу оспівує Олекса Гуреїв у “Легенді про Кобзаря”, яка наснажена батальними епізодами військових літ, виписаними народнопоетичними засобами, властивими українським народним думам з їх речитативною ритмікою:І зійшлися грізні силиНа смертельному двобої.Стугонить земля розрита,Ночі й дні ревуть гармати,Кров на тілі червоніє,Мов осипались троянди.               В окремих рядках письменник використовує вислови Шевченка. Ось , приміром, фашисти ведуть на страту дівчину і вона звертається до людей зі словами: “Ви помстіться! Злою кров’ю окропіте…” Із твору О. Гуреїва сам Шевченко ніби споглядає за життям українського народу на окупованій ворогом землі і закликає до помсти, помсти кривавої. Своїм словом він розповідає, як і його Перебендя, людям правду, вселяє віру в неминучу перемогу над ворогом і пророкує світле прийдешнє, безхмарні дні:Встане сонце, і святаяПрийде воля в нашу хату,На лани широкополі,На гаї на кручі сиві……      …      …      …      …Краю мій! В лиху годинуМи з тобою неразлучні_.          Пророчий вислів П. Тичини: “Нам треба голосу Тараса” в роки війни звучав на повну свою силу, допомагаючи народові в його борні з ворогом. До голосу Тараса прислухалися всі, прислухалися бійці фронту, працівники тилу, партизани, письменники, звертаючись до нього за порадою, за допомогою, за натхненням.                Могутній голос Тараса Шевченка років воєнного лихоліття був для українських митців слова художнього тією яскравою зіркою, яка освітлювала тернистий шлях до волі, до незалежності України.              До слова і образу Т. Г. Шевченка в роки війни зверталися письменники багатьох літератур. Немов відгукуючись на слова П. Тичини, сказані ним ще до початку війни: “Будем учиться у него/Шевченка – П. К./ его гневу, железному звучанию ненависти, беспощадной борьбе против врагов, борьбе не на жизнь, а на смерть…”_, поети різними мовами звертаються у своїх творах до образу українського народного співця, наголошуючи завжди на його патріотизмові й гнівній силі слова. Характерно, що образ Шевченка виписується відповідно до духовних традицій та історії того або іншого народу, який ніколи не корився загарбникам. Письменники зосереджують увагу у своїх творах на вічно живому й натхненному слові Шевченка, до якого звертаються його нащадки і увесь світ у годину смертельної небезпеки. З цього погляду показовим є вірш білоруського поета Максима Танка під назвою “Заповіт”:Загорається зоряний шлях.Мертва тиша лягла в бліндажах.Тільки й чути, як друг, мій сусід,Зброю гострить, співа “Заповіт”_.                Азербайджанський поет Самед Вургун у вірші “Українським партизанам”/1942/ звертається до месників народних карати ворога Батьківщини так, як Шевченко і Кармелюк, порівнюючи, таким чином, слово поета із зброю повстанця:Кому Шевченко ближчий над усе,Хто на багнистім лезі смерть несеІ ворога, мов Кармалюк, трясе?Це ви, це ви – товариші кохані,Славетні українські партизани.     Єврейський поет М. Хащеватський у вірщі “Партизан Тарас” опоетизовує відвічну тему – поет і народ, яка під його пером набуває конкретного звучання і образності. Народний поет Тарас Шевченко, мов живий, перебуває з партизанами і воює з ними:По тилах німецьких ходитьЗ партизанами Тарас.   Як партизан, так і Шевченка фашисти переслідують, намагаються спіймати і покарати. Але він невловимий, бо живе у серці кожного патріота, кожної людини і своїм вогненним словом вражає ворога. Саме тому його й знищити не можна. У вірші М. Хащеватського Шевченко постає казковим героєм, якого:…нераз … ловилиубивали вже не раз,Але марно тратять сили:Оживає знов Тарас_. Неспроможний боротися з народом і його співцем, ворог злостився, скаженів й однарозово побоювався розплати за свої огидні вчинки:І тремтить поріддя дике,Що залізло в наш город,За співцем народ великий,Бо співець – то сам народ_.              Жахливі картини перших днів військового лихоліття постають у вірші грузинського поета Северина Ісіані “Помста”, із тексту якого випливає чітка думка, що гнівне слово Шевченка живе, що воно своїм вістрям спрямоване проти будь-якого гноблення і свавілля над людиною. А образ українського народного співця зворушує і надихає народних месників на боротьбу з ворогом:Шевченко з кручі на Дніпро дививсь,І бивсь Славута хвилею гучною.…      …      …      …      …      …      …Примарний велет закликав без слів,І небо серед бурі клекотало_.        На заклик Дніпра і його співця, на заклик народу, Вітчизни:Шість побратимів – степових орлівСеред пітьми на берег виходжало.Перед святою могилою Т. Г. Шевченка урочисту клятву дають партизани на вірність Вітчизні своїй:Над прахом українського співцяБрати клялися ворога скарати.І слова поета, стверджує автор, стають заповітом для партизан:Мов промінь той, в серцях у партизанСлова Шевченка гнівно гомоніли.Виконуючи слова своєї клятви, партизани йдуть у бій за волю Батьківщини:За Дніпром палав аеродром,Валялися трупи вражі почорнілі.              Таджитський поет Абульга – сем Лахуті у вірші “Посланіє українському народові” оспівує братерські зв’язки між слов’янськими народами, які є основою могутності і незборимості Вітчизняних збройних сил й закликає до помсти окупантам-катам:Ставаймо в лави у диму загравЗ народом тим, що Пушкіна нам дав, -І звільнемо Вкраїну від катів…Так нам колись Шевченко заповів_.          Деякі письменники, як приміром вірменська поетеса Ахавні, у вірші “Україна” висловлює свої щирі почуття до українського народу та його співця Т. Г. Шевченка і одночасно вважає себе дочкою України:Хоч і вірменкою родилась я,Але, Вкраїно, я дочка тобі.Навік Шевченко серце полонив,Тичини спів – як арфа золота_.  Азербайджанський поет Мамед Рагім у вірші “Нескореній Україні” оспівує “незламну дружбу і братерство” між народами, які відстоюють свою волю в смертельному двобої з фашистськими полчищами і таврує їх за те, що вони мов “хижі круки зганьбили могилу Шевченка”_. Уже самою назвою твору автор проголошує, що Україна ніколи не скориться ворогові, що вона завжди буде виконувати заповіти свого співця Т. Г. Шевченка – знищувати будь-якого загарбника.                Взаємовідносини між народами не лише Радянського Союзу, а й усіх інших держав, що відрізнялися між собою суспільними устроями, були поважними, взаєморозуміючими. Відсутня була і національна ворожнеча, на що особливо сподівалися фашистські верховоди. Письменники ж різних літератур оце порозуміння між народами уславлювали у своїх творах, вважаючи його запорокую в здобутті перемоги і досягненні своєї незалежності і свободи. Цю тему художньо осмислював туркменський поет Халдурди у вірші “Дніпро”, який асоціюється у нього з Україною і образом Шевченка. Вітчизна і поет закликають воїнів до бою і помсти ворогові:Дніпре! Тереку колись ти поміч дав,Сулейман тобі за це подяку склав.А тепер орли, зелених гір окраса,Чують слово вдячності Тараса.…      …      …      …      …      …      …Славна пісня та ввійшла в серця народні,Кличе нас, зове до бою і сьогодні.З нею в наступ ми на ворога йдемо,Нищемо, б’ємо, як лиса женемо…_.    Горем і трагедією українського народу, що перебував на окупованій фашистськими вандалами території, проникалися народи усього світу, зокрема Республік, що входили до складу колишнього Радянського Союзу. В уяві башкірського поета Сайфі Кудаша поневолена фашистами Україна постає в образах, властивих для творчості Шевченка:Бродять люди обдерті і голі,Знов, як грати, у межах лани,І хитаються і стогнуть потом;Замість шибениць в ката вони, -Сплюндрували могилу Тараса,І спалили “Кобзар” на вогні_.   Збентежений поет словами Шевченка закликає український народ: “Кров’ю вражою волю окропіть”.          Вірш казахського поета Абдильди Тажибаєва “Українському поетові Миколі Бажану”/1942/ ніби продовжує змістовне спрямування поезії С. Кудаша “Думи про Україну”, особливо впевненою вірою в те, що Україна незабаром буде звільненою, а жорстокий ворог здоланий:Впаде останній кат, повернений у прах,І Україна знов засяє у віках.У Каневі тоді над хвилями Дніпра                                                         Піснями задзвенить Тарасова гора_.         У здобуття Батьківщиною Шевченка волі переконливо вірить і башкирський поет Нігматі. Коли ж настане мир, то всі народи прийдуть до українського Кобзаря на Чернечу гору, звідки й засяє нове життя:До Шевченка ми прийдем тоді,І з гори нам засяє блакить_.       Узбецький поет Хамід Длімджан у вірші “Другові зі Сходу, що йде на Захід” нагадує воїнам, що їх кличуть до помсти ворогові “ревні сльози” Шевченка, кличе увесь український народ. І в серцях воїнів виникають почуття подібні до тих, які висловив Дем’ян Бєдний у вірші “Вставай, Україно!”:І за Тарасову пресвітлу домовину -І помста, і розплата, й боротьба_.     Звернення багатьох письменників до образу поневоленої України та її співця є яскравим свідченням великої поваги народів світу до пам’яті безсмертного українського Кобзаря, правдиве, гнівне, пристрасне і пророче слово якого допомагало долати ворога, звільняти свою Батьківщину від поневолення не лише фашистською Німеччиною, а й будь-якими колонізаторами. Майбутня доля незалежної України проглядалася уже в творах письменників років Другої світової війни, які зверталися до неї і змальовували її, як державу, що виборює свою свободу.            Фашисти руйнували на окупованих землях пам’ятники культурного і історичного минулого, що мають світове визнання. Вони спопеляли пам’ятні місця, пов’язані із перебуванням Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, переслідували і вкоротили життя видатній український письменниці О. Ю. Кобилянській.       У будинку-музеї І. Франка у Львові німецький губернатор тримав свою челядь, експонати ж музею були знищені, або вивезені. Фашисти зруйнували багато театрів, палаців культури, бібліотек, церков. Це були трагічні роки, які викликали обурення і гнів українського народу, думки і почуття якого втілив М. Бажан у поезії “Біля університету”. Звертаючись до фашистських верховодів він застерігав:День судний надходить. Замкнулося коло,Ти станеш на суд, щоб свій вирок знайти…      …      …      …      …      …      …      …За очі Тараса, що випік їх ти,За Гете, якого укрив ти ганьбою,За Пушкіна рани, за муки Франка,За скроню Шекспіра, пробиту тобою,За глум елладійця, сліпця й співака.Ти вситив на їхнім високім підножжіСвою озвірілу руїнницьку хіть.Безумний, забув ти:  при них насторожіСтоїть збройний муж, гнівний месник стоїть_. З особливою люттю руйнували фашисти пам’ятники Шевченкові. Вони глумилися над усім тим, що було пов’язано з іменем Великого Кобзаря.             Шевченко завжди був і є небезпечним для ворогів людства, особливо ж ненавиділа його фашистська пропоганада, яка на сторінках своєї преси створювала видимість “квітучого раю” на окупованих землях України. Але український народ глузував з подібних витівок фашистів та їхніх лакуз. Він вірив Шевченкові, читав його твори і прекрасно розумів, що головною метою фашистів є перетворення українців у своїх рабів, щоб мати дешеву робочу силу для підкорення усього світу і встановлення свого, так званого, “нового порядку”. Рабське становище свого народу за часів кріпосницької системи, що процвітала в Російській імперії, Шевченко неперевершено змалював у багатьох поезіях, поемах і прозових творах, для яких властива народна лексика, мелодійна ритміка, яка в поєднанні з жахливими картинами знущання панства над кріпаками, настільки вражала читача, що він не міг уже піддатися ні на які спокуси:Чорніше чорної земліБлукають люди……      …      …      …      …Село неначе погоріло,Неначе люди подуріли,Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!…_.   Фашистські колонізатори намагалися спустошити духовно український народ, вилучити з його серця почуття любові до своєї Батьківщини, культури, історії. На перешкоді отаким ганебним планам і заходам перебувало ім’я національного поета Тараса Григоровича Шевченка, який напрочуд влучно і майстерно оспівав героїчну визвольну боротьбу свого народу, якою він захоплювався і яку наслідував. Саме тому гітлерівські словоблуди намагалися знеславити поета, оббрехати його. Вони спотворювали його біографію, знецінювали найвизначніші художні полотна, силкуючись всіляко довести, що ця постать буденна в літературі випадкова і на неї не варто звертати уваги. Приміром, у профашистській газеті “Наше слово” було опубліковано статтю Еріха Коха, в якій він паплюжив українців за те, що вони захоплюються творами Шевченка, піснями бандуристів і радив все це позабути, а більше думати про фізичну працю у Німеччині, яка буде найвищою для них насолодою_.                Той же Еріх Кох в іншій статті під назвою “Год немецкой Украины” писав: “Иногда Украину рассматривают сквозь несколько романтические очки. Сентиментальное любование пейзажами и увлечение разным национальным убранством становится уже черезмерным. Возникла определенная мода на Шевченко”_.          Загарбники боялися слова Шевченка, яке просвіщало, одухотворяло народ й закликало до опору і боротьби. Тому вони й вживали усіх найганебніших заходів, щоб українці забули свого співця, пророка і проводиря. У шкільних підручниках спеціальною фарбою покривалися його вірші так, що прочитати їх було неможливо, а в періодичній пресі, коли їх і друкували, то за розпорядженнями різних “гебітскомісарів” “підстригалися” до невпізнанності. Тому у читача могло створюватися враження, що Шевченко не геніальний поет, а бездарний віршомаз. У виданнях творів Шевченка замінялися слова “німець” на “чужинець”, а “німота” на “голота”. Молодь, що збиралася вечорами і співала народні українські пісні на слова Шевченка переслідувалася, арештовувалася і негайно відправлялася на каторжні роботи до Німеччини. Так було, приміром, у Лисичанську_.   Непомірної шкоди завдавали окупанти священній могилі поета на Чернечій горі. Вперше вони вдерлися  до могили 21 серпня 1941 року. Через кілька днів Корсунський гебіткомісар Лорманн і його так звана “комісія” пограбували музей, поцупивши з нього       11 крісел, 11 картин, серед яких “Гайдамацький шлях через село Майданівку”, “Переселення кріпаків”, “Гайдамаки”, “Ставок в селі Шевченкове”, “Тарасова гора” та інші, а також багато інших цінних експонатів та речей. Незабаром Канівський комендант Кребель вивіз з музею дорогі сервізи, килими, вази, гардини.               Офіцери вермахту розбили в музеї бюсти М. Горького, Лесі Українки, М. Гоголя,     М. Чернишевського, Ф. Достоєвського, розірвали малюнки художників М. Дерегуса,            Г. Світцького, О. Пащенка та ін., викрали знаменитий портрет Т. Г. Шевченка, автором якого є І. Рєпін, з бібліотеки вивезли 12 000 книг. У приміщенні готелю біля могили поета у вересні 1943 року фашисти влаштували концентраційний табір, в якому перебувало біля 200 селян з навколишніх сіл: Таганчі, Яблонівки, Пекарів та інших. Вікна готелю були затягнені колючим дротом. Ув’язнені будували укріплення, пиляли ліс, копали окопи, носили землю. У таборі особливо жорстоко лютував комендант Фукс. Вся територія заповідника була огороджена колючим дротом. На середині гори під східцями, окупанти збудували бліндаж, під самою могилою – кулеметне гніздо і спостережний пункт, на горбах поблизу могили розміщались доти, а за Чернечою горою була розміщена артилерійська батарея.  Ненависть у фашистів до українського поета була такою, що вони пошкодили й розбили його бюст, сікли його кулями. Фігури-фрагменти пам’ятника були понівечені, поламані. Від великого бюста поета роботи І. Макогона, що знаходився в музеї, залишилися лише уламки гіпсу.               П’яні фашистські автоматники розривними кулями впритул розстрілювали пам’ятник на могилі поета. Сімнадцять куль пробили скульптуру поета. Відступаючи, фашистські головорізи залишили багато награбованого майна в окопах.          Навальною атакою воїни 2-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу І. Конева врятували могилу поета від цілковитого знищення. У перший день звільнення могили біля підніжжя поета було покладено три солдатських вінка. Воїни-визволителі посипали доріжки піском, полагодили тин.                Після визволення могили Шевченка з неволі, як записав один із відвідувачів музею-заповідника, поет:… підвівсь, як буря грізна,На горі Чернечій.Обтрусив із ніг розкутихВсю фашистську нечисть.               Фашисти збиткувалися над пам’ятником Шевченка і в Полтаві. П’яний офіцер відбив молотком вуса, ніс, очі у скульптурі поета. В м. Куп’янську фашисти розбили барельєф поета на фасаді кінотеатру.     Понівечені та зруйновані пам’ятники Шевченкові в Золотоноші, Броварах, Богодухові та інших містах, районних центрах та багатьох селищах.         У Харкові німецькі офіцери пам’ятник Шевченкові перетворили у мішень для стрільби. Під час бомбардування та артилерійського обстрілу Ленінграда була зруйнована кімната-майстерня в Академії мистецтв, в якій жив і працював Шевченко в останні роки свого життя.             Зруйнували відступаючі фашисти і будівлі Київського державного університету       ім.Т. Г. Шевченка. Пам’ятник поетові поблизу університету залишився непошкодженим. У перший день визволення Києва прибули до нього М. Хрущов, Г. Жуков, М. Ватутін, заступник голови Раднаркому УРСР М. Бажан. Від імені усіх народів, що боролися з фашистами, вони вшанували пам’ять геніального співця волі і правди. З будинку-музею Шевченка у Києві окупанти вивезли 30 картин, багато цінних експонатів. Відступаючи, вони підірвали будинки головної вулиці міста Хрещатик, сподіваючись, що вогонь перекинеться на музей і спопелить його. Та незважаючи на небезпеку, кияни врятували дорогоцінний будинок. І вже до першого січня 1944 року його було відбудовано й відкрито для відвідувачів. Першими в ньому побували солдати і офіцери Червоної Армії, які у книзі вражень залишили свої записи такого хвилюючого змісту: “Я білорус. Шевченка прочитав, лежачи в госпіталі. Я полюбив його так, як коли б він був білорусом. Відвідавши цей будинок, я ніби побував у гостях в самого Тараса Шевченка. Даю слово до останнього зітхання битися за Батьківщину, яку так палко любив Т. Г. Шевченко_.           “Експонати музею, пограбовані німцями, і це ще більш збуджує зненависть до ворога і надає сил на боротьбу за повне звільнення нашої Батьківщини”, – пишуть підполковник Моложенюк і капітан Сарський_.          “Т. Г. Шевченко дорог нам особенно сейчас, в дни нашей борьбы против немецко-фашистских захватчиков, – пише лейтенант Богодок. – Его жизнь и деятельность преисполнены неукротимой борьбой за счастье народа, за его независимость. Посещение музея много мне дало”_.    Хвилюючі рядки залишив у книзі вражень майор діючої армії, підпис якого нерозбірлива: “И сейчас, в тяжелые дни Великой Отечественной войны… народа против немецких поработителей, образ Шевченко  стоит перед нами как пример мужества и героизма. Пройдет время, и над этим … домиком история спорудит памятник, перед которым преклонят свои колени миллионы посетителей. “І світ ясний невечерній новий засіяє”_.        Група офіцерів діючої армії, яка відвідала будинок-музей Т. Шевченка 14 лютого 1944 року, залишила гнівний запис: “За разграбленные ценные документы о Тарасе Григорьевиче Шевченко мы отомстим подлым врагам и кровопийцам – германским фашистам”.            У той час, коли фашисти збиткувалися над іменем Т. Шевченка, руйнували його пам’ятники, народ-воїн вшановував свого генія, поета-борця.   Уже в перший військовий березень у періодичній пресі були опубліковані розгорнуті статті, присвячені черговій річниці від дня народження митця. Вшановували пам’ять поета бійці фронту, партизани, політуправління, працівники культури, науки. На окупованій території шевченківські дні відзначалися таємно. В діючій же Армії широко і святково. У березні 1942 року політуправління Південно-Західного фронту організувало у Воронежі в будинкові Червоної Армії вечір пам’яті Т. Шевченка, який відкрив поет М. Бажан, а з доповіддю виступив драматург О. Корнійчук. Уважно вислухали присутні і розповідь майора Зінківського, який обороняв у вересні 1941 року Чернечу гору. Фронтові газети друкували статті про Т. Шевченка, висвітлювали його життєвий і творчій шлях та наголошували на патріотичних мотивах поезій митця. В Уфі Академія Наук України провела наукову Шевченківську конференцію, на якій виступали з доповідями: П. Тичина, М. Рильський. У  м. Кизил-Орда, де тоді перебували об’єднані Київський і Харківський університети, було влаштовано вечір з читанням творів поета.           Статті та різні повідомлення, пов’язані з життям і творчістю Шевченка, друкували газети “Література і мистецтво”, “Комсомольська правда”, “Соціалістична Харківщина”, журнал “Українська література” та інші періодичні видання.              У 1943 році у всесвітньому масштабі відзначалася 129 річниця від дня народження поета. Академія Наук України разом з спілками письменників, художників та композиторів провела в Уфі 9 і 10 березня ювілейну Шевченківську наукову конференцію. У святковій промові П. Тичина зосередив увагу на темі боротьби поета з німецьким засиллям України після знищення російським царатом Запорізької Січі. З доповідями виступали                            І. Пільгук/”Вплив Шевченка на культурно-громадське життя Західної України”/, В. Ільїн /”Порівняння у Шевченка”/, М. Грудницька /”До історії драматичної і повістевої спадщини Шевченка”/, Л. Булаховський /” Російські поеми Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини ХІХ століття”/ та інші. Ці доповіді було опубліковано в ювілейному збірникові “Пам’яті Т. Г Шевченка”_. Поети ж читали свої нові твори, присвячені Шевченкові, Україні, Вітчизняній війні. Опісля відбувся концерт, в якому взяли участь хор, симфонічний оркестр та солісти Башкирського державного академічного театру опери та балету під керівництвом композитора М. Вериківського. Виконувалися симфонічні поеми “Тарас Шевченко” К. Данькевича, “Чернець” М. Вериківського, уривки з опери “Наймичка” М. Лисенка, жалібний марш пам’яті поета в оркестровці Козицького, а також пісні вітчизняних композиторів на слова Т. Шевченка. Завершувався концерт виконанням хору і всіма учасниками “Заповіту” Т. Шевченка.            Відзначалися шевченківські дні і в Москві. У державному літературному музеї була виставка творів поета. Шевченківські роковини широко відзначалися і в інших містах Республік колишнього Радянського Союзу.  Шевченківські роковини святкували в школах, госпіталях, військових частинах. Спілка письменників України 2-го липня 1944 року провела у Каневі засідання, присвячене пам’яті Кобзаря. Письменники М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Косарик поклали вінки на могилу поета, а секретар спілки Золотоверхий відкрив мітинг. З промовою виступив М. Рильський, який зазначив, що: “Це місце запалює народ на бій з окупантами”.        У 1945 році ювілей поета теж широко відзначався. Відбулися вечори в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Чернівцях, Ворошиловграді/тепер Луганськ/, Каневі та багатьох інших містах України. На вечорі, що відбувався у Київському театрі ім. І. Франка, вступне слово виголосив О. Корнійчук, а з доповіддю “Шевченко – великий поет українського народу” виступив О. Білецький. Подібні заходи відбувалися у Львові, Чернівцях та інших містах. Схвально глядачі сприймали виставу п’єси Шевченка “Назар Стодоля” у Чернівецькому драматичному театрі з участю Народного артиста СРСР В. Василька, який, до речі, виступав і з доповіддю про поета.      Варто нагадати й таку деталь, що в доповідях, присвячених Шевченкові, листах воїнів та їхніх записах у книзі вражень Канівського та Київського музеїв, наголошується на патріотизмі творчості Шевченка, яка запалює народ і бійців на героїчні звершення в ім’я свободи Батьківщини і всього людства. Інвалід війни, прізвище якого не вдалося встановити, у книзі вражень музею записує: “Горячий поклонник – Пушкина, Лермонтова, Жуковского – я сегодня с чувством искреннего уважения склоняю голову над прахом поэта Шевченко.                Да будет вечный союз между братьями украинцами и русскими”_.              Від імені художників України у книзі вражень музею записує Народний художник СРСР В. Касіян: “У важкі й суворі, грізні й героїчні дні минулих років Великої Вітчизняної війни … Ми, художники, кріпилися духом незламності і віри в перемогу … озброювалися і запалювалися твоїм вогненним словом, твоєю любов’ю до матері – Вітчизни, твоєю священною ненавистю до ворога – наш генію, Тарасе!”_.          До слова Шевченка зверталися і наші громадяни, яких силоміць було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Долати нужденність, знущання і приниження допомагало їм слово Великого Кобзаря та любов до своєї матері-України. Працюючи у поміщика поблизу міста Зельцбург, юний невільник Віктор із села Кульчинки Красилівського району Кам’янець-Подільської області звертається до свого таємного і вірного друга “Кобзаря“, який його навчає стійкості, відваги та віри в здобуття волі і  покарання кривдників. У листі до батьків він пише: “У вільні години читаю “Кобзаря” – єдина розвага”. У цьому ж листі юнак згадує рідний край, який постає перед його очима, “ … а там, за вишнями, видніється затина. А під нею… Під нею тато і мама сидять, розмовляючи, усміхаючись, та ждуть сина вечеряти”_.  Твори Т. Шевченка, які потайки читав хлопчина, щоб ніхто не бачив, виховували у його серці палку любов до своєї землі, свого народу, своєї Батьківщини – України. Вони сприяють усвідомленню патріотичної духовності й закликають народ до згуртування, до спільної протидії будь-яким ворогам народу, свободи й Вітчизни. У листі до сестер Віктор, перефразовуючи рядки Шевченка, пише:                                                               Обніміте ж, сестри мої,Найменшого брата –Нехай мати усміхнеться –Заплакана мати.Благославіть дітей своїхТвердими руками.І дитяток поцілуйтеВільними устами_.      Віктор пише батькам і про своє особисте життя у полоні, яке було неймовірно важким: “Отак роблю, роблю та й:За думою дума роєм вилітає,Одна давить серце, друга розриває”_.Ці рядки написані під безпосереднім впливом поезії Шевченка. Як у Шевченка, у них бракує зневіри, а є лише віра, яка допомагає йому долати труднощі, зносити різні злигодні.               Мотиви поезії Шевченка “Думи мої” виразно відчутні і в листі дівчини-полонянки Оксани Максимець до своєї подруги Катерини Голуб з Чернігова: “Катю, ти пишеш про роботу. Дуже важко. Ой, Україно, Україно, забери своїх діток, привітай як рідна мати, бо чужа сторона, як мачуха зла”. “Ой, Катю, нащо ж така доля наша, нащо було рідній матері на світ пускати, коли не дала долі на Україні гуляти!”_.                Спільність образів в уривкові листа і в поезії Шевченка засвідчує про знання невільницею творчості Великого Кобзаря, якою вона плідно користувалася в особистому листуванні.             Образ Великого Кобзаря та його поетична спадщина були в роки війни тим життєдайним  джерелом, до якого постійно звертався український народ і з якого черпав сили і наснагу в боротьбі з ворогом Вітчизни – України. Саме дякуючи слову Шевченка, була здобута перемога. Бо ж бездуховний народ не здатний на самопожертву в ім’я свободи своєї Батьківщини, свого народу.АПОСТОЛ   ПРАВДИ   І   ВОЛІ/замість висновків/     Коли людину або людство спіткає якесь лихо, то для його відвернення й самозаспокоєння вони звертаються до Бога. Українці ж у такому випадкові радяться з           Т. Г. Шевченком, своїм, за висловом П. Куліша, “національним пророком”, сутність діяльності і творчості якого чи не найглибше і найточніше визначив І. Франко, заявляючи, що: “Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій”_.         Вільнолюбивою духовністю Шевченка в роки Другої світової війни було охоплене все людство з його численними арміями, що чинили відчайдушний опір здичавілому німецькому фашизмові, який намагався увесь світ загнати в концентраційний табір. Народи Земної кулі, особливо слов’янські, читаючи “Кобзаря”, проникалися духом вольності, бо ж тільки воля може породити вільну людину, неволя завжди народжує раба. Цю народну аксіому прекрасно усвідомлювали славні українські державні діячі минулого. Так, приміром, побратим гетьмана Хмельницького полковник Іван Богун у переддень Переяславської ради говорив йому: “Богдане, наша жона-воля, погвалтована московітами, вона вродить раба” і “зламав до коліна свою лицарську шаблюку”_.          Волею дорожили завжди всі народи, а коли їх намагалися поневолити й перетворити в рабів, чого домагався зі своїми однодумцями Адольф Гітлер, то кожна людина, протидіюча таким намірам, внутрішньо залишалася вільною, а отже, не скореною й здатною до опору. Великий Кобзар прекрасно розумів значення волі для народів і свого народу, тому й радив співвітчизникам “женитися на вольній волі, на козацькій долі”_. Для зображення ВОЛІ поет віднаходить різноманітні естетичні, соціальні і філософські відтінки, які в художньому осмисленні перетворюються у звернення до народу оберігати і боротися за це найсвятіше і найвагоміше слово, що визначає суть життя людини та її духовність. Показовою у цьому відношенні є його поезія “Я не нездужаю, нівроку…”:… Добра не жди,Не жди сподіваної волі –Вона заснула: цар МиколаЇї приспав. А щоб збудитьХиренну волю, треба миром,Громадою обух сталить,Та добре вигострить сокиру –Та й заходиться вже будить.А то проспить собі, небога,До суду божого страшного!А панство буде колихать,Храми, палати мурувать,Любить царя свого п’яного,Та візантійство_ прославлять,Та й більше, бачиться, нічого_.              Таке розуміння Шевченком ВОЛІ сприймалося і подобалося народові й надихало його на відстоювання своїх прав, на боротьбу з поміщиками й іноземними колонізаторами, а в роки Великої Вітчизняної війни з німецько-фашистськими загарбниками. Але владні структури Російської імперії різних періодів її існування, побоюючись за свою владу і своє панування, жорстоко переслідували поета, збиткувалися над ним, навіть, спотворювали його художні полотна, вилученням з віршів важливих рядків і словосполучень, знецінювали тим самим твір і охаювали автора. Приміром, у доповідній записці цензора О. Смирнова від 29 травня 1867 року Петербурзькому цензурному комітетові про вилучення окремих місць з “Кобзаря” Т. Г. Шевченка видання Кожачникова, СПБ – 1867 р. видання 4-е відзначалося: “Предметом песнопений Шевченко исключительно служит его родина Украйна. Он с особенным сочувствием вспоминает о минувших временах казацкой воли, оплакивает падение этой воли, тягости крепостного состояния… и клянет тиранство… Поэт касается исключительно… мрачных сторон быта Малороссии и поэтому в цензурном отношении не одобрительны места, как будто пробуждающие стремление к сепаратизму сравнением позднейшего жалкого состояния Малороссии с прежним до слияния с Россиею; равно – места, где с ожесточением говорится о зверстве… помещиков в сопоставлении с страданиями крепостных людей, причиняемыми тем зверством…               В административном порядке желательно было бы исключить из книги след. Места:      1/ на стр. 4 и 5 ; 36 стихов от слов: “Не хотілось в снігу, в лісі”… до слов “А на тім”…        2/ на стр. 215, 3 стиха: “З шкурою здіймають, бо нічим обуть панят недорослих”… и потом через 2 стиха: “А мати пшеницю на панщині жне”.                3/ “259, – 3 стиха: “Як москалі срібло, золотоІ свічі забралиУ         покрови…”10/ “569, – 7”           “Оце воля спить.Лягла вона славно. Ляглавона вкупіЗ нами козаками. Бачиш,як лежить”.“Неначе сповита… Тут пананемає,Усі ми однако на волі жили,Усі ми однако за волю лягли;Усі ми й встанем, та бог його знає,Коли то те буде”_     Саме з боязні протидіяв російський царизм належному облаштуванню могили Великого Кобзаря, яка для українського народу є священною й завжди нагадує йому оспівану поетом ВОЛЮ, яку потрібно здобувати. Певним свідченням цьому може бути лист інженера О. Якубенка від 15 липня 1883 р. до В. Тарновського, у якому повідомляється, що : “… я… подал прошение Баумгартену и приложил контракт, заключенный Варфоломеем Шевченком еще в 1869 г. с разрешения генерал-губернатора и министра внутренних дел. Поэтому контракту Шевченко не только имеет право, но и обязан исправлять могилу…Прочитавши контракт киевские власти только разводят руками относительно запрещения… но тем не менее до сего времени от генерал-губернатора нет никакого разрешения”. Царські чиновники настільки пильнували за виданням творів українського поета, що забороняли навіть друкувати його портрети, які б могли викликати у читачів обурливі думки й зненависть до кривдників. Таким було рішення Петербурзького цензурного комітету від 12 січня 1883 року, в якому зазначалось, що: “Для печатаемого уже дозволенного … цензурою, полного собрания сочинений известного малороссийского поэта Тараса Шевченко представлен портрет его, изображающий Шевченко в солдатском мундире, с подписью /препровожден автограф/ следующего четверостишия:“Чи довго буде ще меніВ оцій незамкнутій тюрьмі,Понад оцим нікчемним морем,Нудити світом…” – 1849.      Комитет, приняв в соображение тенденциозность подписи под портретом… и неудобство в цензурном отношении изображения на портрете поета в солдатской форме, как бы напоминающей на суровость наложенного на Шевченко наказания… определил: портрет в настоящем виде к напечатанию не дозволять”_.      Царські російські сатрапи переслідували Шевченка не лише за життя, а й після смерті. Та це аж ніяк не впливало на ставленні до нього народу, якому він заповідав оберігати волю і правду. Якщо в супокої народна маса зачитувалася творами Кобзаря, то в буремні роки брала їх на озброєння в боротьбі з самодержавним ладом. Багато віршів поета в цей час перефразовуються, переосмислюються і стають протестантськими й революційними піснями. У роки громадянської /1917-1920/ і Великої Вітчизняної воєн /1941-1945/ слово Шевченка стає дієвим засобом в боротьбі з кривдниками й іноземними загарбниками, а його “Кобзар” набирає такої ваги і популярності, що його намагається придбати кожна українська родина де б вона не проживала і де б не перебувала. За радянської влади Шевченка вшановували як поета-революціонера, мрії якого про волю для всіх народів і знищення поміщиків та панів, мовляв, здійснилися. Комуно-соціалістична система вмонтовувала поета у свою ідеологічну пропаганду, яка грунтувалася на інтернаціоналізмі й нехтуванні всього національного. Насправді ж Шевченко був митцем глибоко національним, який домагався, насамперед, волі для свого народу й виборював незалежність своєї Батьківщини-України. Без імені Шевченка воля для українського народу немислима, без імені Шевченка Україна давно б уже заніміла. Окрім того, комуно – номенклатурні редактори на свій розсуд редагували твори поета, вилучали з них все те, що здавалося їм небезпечним для комуно – соціалістичної системи. Але всі ці заходи й застереження не могли позбавити твори Шевченка національного забарвлення, національного звучання, які ґрунтуються на величній духовності українського народу. Душа українського народу завжди відчутна і завжди присутня у кожному його творі будь-якого жанру. Саме тому комуно – тоталітарна система побоювалася поета, особливо його “Заповіту” з відомим і для всіх зрозумілим закликом: “Кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити”, який забороняла виконувати під час урочистих шевченківських свят. Член спілки журналістів Володимир Климченко у газеті “Літературна Україна” за 1999 рік від 4 березня, згадуючи про такі події, пише: “… дев’ятого березня збиралися в колонному залі Київської філармонії… Так було і того дня 1976 року.            … Концерт наближався до кінця … А із задніх рядів… скандували: “За-по-віт! За-по-віт!”-А “Заповіту” не виконують… ведучий оголосив: “Песня о Родине”… Глядачі … мовчки виходили із зали. Наче хтось кревно образив кожного… Раптом на сцену вихопився якийсь молодий чоловік.-Товариші! – звернувся він до зали. – Ленін любив слухати Шевченків “Заповіт”. Тож давайте і ми заспіваємо!.. хтось негучно почав: “Як умру, то поховайте “… спів нарастав… чоловік, що стояв на сцені, натхненно диригував таким несподіваним хором. Погасло світло. Одначе це тільки підбадьорило співаків… Світло то вмикали, то вимикали…-Товарищи, это академический зал, здесь не место для самодеятельности! – спробував спинити співаків хтось із тих, що вибігали на сцену із-за лаштунків.Але стихійний хор… звучав… дедалі дужчав, наростав і вже  поривно гримів: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!”.Подібне відбулося і 9 березня 1999 року в національному палаці “Україна”, коли відзначалася 185 річниця від дня народження поета. Хор не підготував “Заповіту” і глядачі тривалими і настійними оплесками змусили його виконати найдорожчий для українського народу твір Великого Кобзаря, який напрочуд мало прохав у своїх нащадків, щоб лишень не забули його пом’янути “незлим, тихим словом”, ніби цим самим передбачаючи, що з історичною пам’яттю і національною гідністю у нас ще довго будуть проблеми, які дивуватимуть людство своєю жорстокою бездуховністю й ненавистю перевертнів до свого ж українського народу, його культури й постаті Великого і святого поета – Тараса Григоровича Шевченка. Про акт чергового вандалізму, скоєного зловмисниками над пам’ятником Т. Г. Шевченка у Миколаєві повідомляє газета “Кримська світлиця” за 1999 рік від 2 липня: “Злочинці відрізали частину поли плаща від бронзової постаті Великого Кобзаря. Обласні організації Народного руху і Народно-демократичної партії розцінили цю витівку як політичну дію”. До цього злісні недруги українського народу підпалили батьківську хату-музей Т. Г. Шевченка у селі Моринцях, яка згоріла дотла. Односельчанам народного співця довелося заново відбудовувати національну святиню і сьогодні хата-музей поета уже приймає відвідувачів. Акти вандалізму над пам’ятниками Шевченка відбувалися й в інших містах уже незалежної України, що особливо прикро. Владні структури незалежної України ще не ведуть належної боротьби з комуно-тоталітаристами, імперськими шовіністами, антидержавні дії яких стають все більш відвертими, цілеспрямованими і нахабними. Слово ж Шевченка і в таких складних умовах вселяє “віру в зневірених”, “засвічує вогонь національного ідеалу”, закликає бути мудрими, пильними й будувати правову державу – Україну, в якій демократичні закони визначатимуть соціальне й духовне життя народу. Слово Т. Г. Шевченка, як і його постать, допомагають Україні утверджуватися як державі на міжнародній арені. Адже кожний народ пізнає Україну через Шевченка – борця за правду і волю й вибудовує йому пам’ятники в своїх столицях й найкращих містах. Загалом в усьому світі нараховується сотні пам’ятників українському поетові, споруджених чи не в кожній країні. Перший бюст Шевченка було встановлено у 1881 році у Форті Олександровському, колишньої Новопетровської фортеці – з 1939 року місто Форт носить ім’я Т. Г. Шевченка. У 1899 році у Харкові в садибі Х. Алчевської було встановлено погруддя поета. Потім встановлюються йому пам’ятники у Петербурзькій Академії Мистецтв /1911/, в селах Лисичуки на Львівщині, Вовчинцях на Станіславщині /1911/ – тепер Івано-Франківськ, які тоді перебували у складі Австро-Угорської імперії. У 1918 році відкриваються пам’ятники Шевченкові в Москві, Петербурзі, 1919-1920 рр. – Києві, Одесі, 1921 – Харкові, 1925 – Харкові, Ашхабаді/Туркменія/, 1926 – Полтаві, 1935 – Харкові, 1939 – Харкові, Каневі, 1949 – Дніпропетровську, 1951 – в Палермо/поблизу Торонто, Канада/, 1961 – Вінніпегу, у 1971 – в столиці Аргентини Буенос-Айресі, у Франції – в Тулузі, 1974 – в м. Шаллет  – сюр- Луене /Франція/ й багатьох, багатьох інших містах та селах Радянського Союзу й інших країн. У 1998 році пам’ятник Шевченкові було встановлено у Сімферополі.       В кінці ХІХ століття мав бути споруджений пам’ятник Шевченкові у Львові. Польський скульптор Ц. Годебський, який жив тоді в Парижі, виконав для нього бюст поета, однак австро-угорська влада заборонила його встановлення.           Президія Всесвітньої Ради Миру 23-24 листопада 1960 року прийняла ухвалу про відзначення 100 – річчя від дня смерті Т. Г. Шевченка, а 12-та сесія Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури включила до програми ЮНЕСКО відзначення в 1964 році 150-річчя від дня народження українського національного Кобзаря.  Увесь світ готувався до цього величного свята, бо ж, як відомо, не кожна країна має такого свого співця. Навіть США не можуть назвати подібного національного речника. Ні Едгара Алана По, ні Уолт Уітмена, ні Генрі Лонгфелло не можна зрівняти з пророком Тарасом Шевченком, який був і є, власне, творцем Української держави, творцем української нації. Творцями ж американської держави і нації є такі державотворці,  як – Вашингтон, Джефферсон, Лінкольн. Єдиному американському поетові Генрі Лонгфелло зведено пам’ятник у столиці Америки. “Тож мусимо пишатися, – як справедливо зауважує газета “Літературна Україна”, – тим, що в особі Шевченка, увічненого в бронзі, американці вбачали не тільки великого поета, а передусім національного діяча, борця за ідею державності і незалежності України та загальнолюдські ідеали демократії, правди й волі”_. У рік відзначення 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка Президент США Дуайт Ейзенхауер, за рішенням Конгресу, підтвердженим його підписом від 2 вересня 1960 року, відкрив при 100-тисячному зібранні у центрі американської столиці пам’ятник Великому Кобзареві і виголосив промову про нього, як про предтечу свободи для України. На постаменті була викарбувана Шевченкова строфа: “Коли ми діждемось Вашингтона з новим і праведним законом. А діждемось таки колись”, яка прямо вказує на те, якою бачив поет свою згорьовану Вітчизну в майбутньому – незалежною, суверенною, демократичною державою, де б панував ЗАКОН. Це не подобалося московським можновладцям, які споруджений у столиці США пам’ятник Шевченкові вважали невдалим, примітивним, а промову Президента Ейзенхауера на його відкритті назвали “провокаційною”_. Світове визнання величної постаті Т. Г Шевченка змусило Москву спорудити йому пам’ятник у цьому ж ювілейному році, який мав відкривати сам тодішній прем’єр і перший секретар ЦККПРС Микита Хрущов. “Кореспонденти передавали з Москви репортажі про гарячкові приготування з цієї нагоди, про те, що відкриття мало відбутися “за всяку ціну” раніше, аніж у Вашингтоні”_. З приводу цього журнал “News week”  іронічно писав, що “холодна війна весною і влітку 1964 р. набуло форми війни статуй”_.   Схиляючи голови перед кожним пам’ятником Т. Г Шевченкові, все ж найдорожчим місцем для українського народу і всього людства є “Могила Т. Г. Шевченка” поблизу           м. Канева, Черкаської області, на високій Тарасовій горі, де споруджено у 1925 році музей-заповідник. На цій горі, що раніше називалася Чернечою, 22 травня 1861 року був похований український народний поет Тарас Григорович Шевченко. Двоярусна Могила, заввишки       6,5 м., увінчана гранітним постаментом, на якому стоїть бронзова постать Тараса Шевченка. Висота постаменту 7,5 м.,  постаті – 3,5 м., Могили з пам’ятником – 17,5 м. Біля підніжжя постаменту лежить чорна мармурова плита, на якій золотими буквами написано:Тут поховано великого українського поетареволюціонера-демократа Т. Г. Шевченка.9 березня 1814 – 10 березня 1861.“І мене в сім’ї великій,В сім’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом”Т. Г. Шевченко.           Пам’ятник на  Могилі Т. Г. Шевченка, споруджений за проектом скульптора                 М. Г. Манізера, був урочисто відкритий 18 червня 1939 року на відзначення 125-річчя від дня народження. Тоді ж відкрито і музей біля Могили. Поети усього світу присвятили багато віршів Т. Г. Шевченкові, в яких осмислюється його художня спадщина та визначається його постать як пророка, державотворця і захисника свого народу та народів світу від будь-якої неповаги і тиранії. Молоді митці слова художнього теж звертаються до постаті і спадщини Шевченка, намагаються осягнути його, як великого народного співця волі, правди і братерства між людьми. Саме до таких творів можна віднести вірш учня Красноперекопської середньої школи Андрія Сливки, 1982 року народження, опублікованого у газеті “Кримська світлиця” за 1999 рік від 14 травня із промовистою назвою “Звернення до Т. Г. Шевченка”, яка засвідчує про ставлення нащадків до свого національного генія, що віддав життя за долю свого народу, за здобуття ним своєї державності, якою є сьогодні Україна.Якби ж, Тарасе,встав ти із могилиІ, озирнувшись, глянув навкруги, -Побачив би: не вмерла УкраїнаЙ Дніпро могутнійб’ється в береги.І здивувався б ти,коли б побачив,Що незалежні стали ми тепер,І в тому є, Тарасе, твоя доля,Бо ти ж за це боровсь,за це помер.І ми тебе, Тарасе, не забудем,Бо ти для українців – ідеал!Якби ж ти бачив зараз Україну,В яку ти і життя, і душу вклав,То щастя було би твоє безмежне,І під впливом теплих почуттівТи б написав найкращий віршна світі.Чудовіший із всіх твоїх віршів.Пишайсь тепер Вкраїною,Тарасе,Її землею і її людьми,Життя ти вклав у ріднуБатьківщину,Тебе, Тарасе, не забудем ми!Проникнута ідеалами Т. Г. Шевченка, якого Луї Арагон назвав “класиком для всіх народів”, українська молодь, патріотичні почуття якої влучно виражає молодий поет, буде відстоювати незалежність своєї держави – України не лише словом, а й іншими дійовими засобами, коли це буде необхідно. Читач цієї поезії вірить у те, що наша молодь докладе усі свої зусилля для побудови держави на основі героїчних традицій минулого. Саме тому український народ вірить у майбутнє своєї держави, вірить, що Україна здолає труднощі, позбавиться манкуртів у владі, що ненавидять нашу державу і, нарешті, зіллється з Європою, часткою якої вона завжди була, й займе в ній провідне місце. Бо ж такий талановитий і працьовитий народ не може бути вічно рабом імперських колонізаторів, звідки б вони не з’являлися зі сходу чи заходу.Л  І  Т  Е  Р  А  Т  У  Р  А:Посилання на використані наукові, критичні, а також ілюстративні джерела та матеріали робляться на сторінках дослідження, а загальний список використаної літератури подається окремо. Спершу вказуються праці загально -теоретичного спрямування й критичні та наукові огляди творчості письменника, опісля йдеться про джерела, які  стосуються безпосередньо теми:1. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К., 1963-1964.2. Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка//Зібр. Праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2.3. Білецький О. Т. Г. Шевченко і слов’янство. – Там же.4. Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури. – Там же.5. Білецький О. Світове значення творчості Шевченка. Там же.6. Добролюбов М. “Кобзар” Тараса Шевченка//Матеріали до вивчення історії української літератури. – К., 1961. – Т. 2.7. Вогненне слово Кобзаря. – К., 1984.8. Івакін Ю. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. – К., 1964. – Т. 1; К., 1968. – Т. 2.9. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. – К., 1984.10. Історичні погляди Шевченка. – К., 1964.11. Кирилюк Є. Тарас Шевченко. – К., 1959.12. Кирилюк Є. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 1964.13. Кирилюк Є. Український реалізм і література слов’янських народів. – К., 1968.14. Комаринець Т.  Т. Шевченко і народна творчість. – К., 1972.15. Кодацька Л. Художня проза Шевченка. – К., 1972.16. Луначарський А.  Великий народный поэт /Тарас Шевченко// Статьи о литературе. – М., 1964.17. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К., 1982.18. Пільгук І. Традиції Шевченка в українській літературі. – К., 1966.19. Прийма Ф. Шевченко і російський визвольний рух. – К., 1966.20. Рильський М. Тарас Шевченко// Література і народна творчість. – К., 1956.21. Сидоренко Г. Ритміка Шевченка. – К., 1967.22. Смілянська В. Стиль поезії Шевченка. – К., 1981.23. Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982.24. Тарахан – Береза З. Шевченко – поет і художник. – К., 1985.25. Федченко П. Тарас Григорович Шевченко. – К., 1989.26. Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. – К., 1961.27. Шагінян М. Тарас Шевченко. – К., 1970.28. Шубравський В.  Шевченко і література народів СРСР. – К., 1964.29. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1963.30. Т. Г. Шевченко у критиці. – К., 1964.31. Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. – К., 1975.32. Шевченківський словник: У 2 т. – К., 1980.33. Творчий метод і поетика Шевченка. – К., 1980.34. Т. Г. Шевченко. Біографія. – К., 1984.35. Бурлака М. М. Радіостанція імені Тараса Шевченка// В кн.: Світова велич Тараса Шевченка. Тези доповідей Республіканської міжвузівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження Шевченка. – К.: вид-во Київського університету, 1964.36. Галан Я. Шевченко – воїн// В кн.: Галан Я. Твори: В 3 т. – К., 1960. – Т. 3.37. Золотоверхий І. Д. Шевченко у Великій Вітчизняній війни// В кн.: УІІІ звітно-наукова конференція Харківського бібліотечного інституту. Підсумки наукової роботи за 1963 р. Программа і тези доповідей. -–Харків, 1964.38. Кирилюк Є. Шевченко і наш час. – К., 1968.39. Киричок П. М. Слово Т. Г. Шевченка періоду Великої Вітчизняної війни// В кн.: Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961.40. Киричок П. М. Слово Шевченка періоду Великої Вітчизняної війни// Наша культура. – Варшава, 1963 – лютий.41. Кравченко П. О. Як Шевченко допомагав фашистів бити. Записав Д. Т. Федоренко// В кн.: Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961.42. Маркушевський П. Т. За землю радянську Кобзар воював. – Одеса, 1969.43. Маркушевський П. Т. Шевченко на передовій// В кн.: Кобзареві. – Одеса, 1964.44. Сарана Ф. К. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни// В кн.: Збірник праць ХІ наукової шевченківської конференції. – К., 1963.45. Горобенко П. П. Наші серця грів Тарас Шевченко. Записав А. Б. Соболев// Народна творчість та етнографія, 1961. – № 1.46. Григор’єв Г.  Сміливий букініст// Україна, 1964. – № 4.47. Григор’єв Г.  Шевченко допоміг.// Україна, 1963. – № 21.48. Добкін В. На стіні катакомби// Зміна, 1961. – № 6.49. Золотоверхий І. Д. Шевченкова поезія у боротьбі з фашизмом// Вітчизна, 1961. – № 5.50. Зорін В. Невмируще слово. Три розповіді про історію одного альбома// Україна, 1964. – № 3.51. Кирилюк Г. Імена Кобзаря.// Україна, 1964. – № 21.52. Мінаєва П. І. Один факт.// Прапор, 1964. – № 3.53. Перцов В. Напис на книжці// Україна, 1963. – № 19.54. Рамазанов Г. Океан поезій, океан пісень.// Дніпро, 1961. – № 3.55. Рудим В. Томик-малютка// Огонек, 1964. – № 24.56. Хоррамов К. Навіки!// Прапор, 1964. – № 3.57. Шаповалов О. Двобій. З пережитого// Зміна, 1964. – № 5.58. Аутодоров И. Канонада и поэзия// Днепровская правда, 1964 від 23 лютого.59. Божченко Ф. “Кобзар” серед партизанів// Радянська Україна, 1964 від 25 лютого.60. Борисенко Н. Подвиг на землі Тарасовій// Прикарпатська правда, 1964 від 18 лютого.61. Волинський С. Пароль – Шевченко!// Київська правда, 1964 від 24 квітня.62. Гамперецький М. Імені Шевченка// Вечірній Київ, 1963 від 7 травня.63. Гудиренко І. В серцях у воїнів// Радянська культура, 1963 від 6 жовтня.64. Гундич Ю. Чарівна мелодія// Вечірній Київ, 1960 від 12 січня.65. Данилович М. Портрет// Шевченків край, 1963 від 29 жовтня.66. Дихне С. З іменем Тараса// Патріот Батьківщини, 1961 від 9 лютого.67. Дихне С. “Кобзар у бою”// Молода гвардія, 1964 від 15 травня68. Дудич І.  З Кобзаревим словом// Радянська Буковина, 1964 від 29 квітня.69. Жуков Б. Память сохранится надолго// Комсомолец Таджикистана, 1961 від 12 березня.70. Издана партизанами// Известия, 1964 від 29 січня.71. Книга – боєць// Робітнича газета, 1964 від 26 січня.72. Кобзарь боролся вместе с нами// Комсомольское знамя, 1963 від 31 грудня.73. Косарик Д.  Так народжувалось, так зріло безсмертя// Літературна Україна, 1963 від 23 липня.74. Кузьминов М. Бої за Тарасову землю// Черкаська правда, 1964 від 9 лютого.75. Ларін М. Визволений “Кобзар”// Патріот Батьківщини, 1964 від 8 березня.76. Луговий М. Подарунок солдата// Патріот Батьківщини, 1964 від 31 травня.77. Маковійчук І. Повернення// Колгоспне село, 1964 від 23 лютого.78. Марченко В. Найдорожче// Патріот Батьківщини, 1964 від 31 травня.79. Могильницька Г. Тарасова правда// Вечірній Київ, 1964 від 17 лютого.80. Москалець А. На землі Тараса// Молодь України, 1964 від 31 січня.81. Однажды вечером// Учительская газета, 1962 від 9 березня.82. Олійник О. Незвичайна книжка// Радянська Україна, 1964 від 3 березня.83. Пекаровський М. Він кликав до бою// Патріот Батьківщини, 1964 від 8 березня.84. Полєвой П. Промова// Літературна Україна, 1964 від 2 червня.85. Портрет Кобзаря … під землею// Літературна Україна, 1964 від 27 березня.86. Розумовський С. Ми повернулися, батько!// Красная звезда, 1964 від 8 березня.87. Строков Л. Слово Кобзаря// Красное знамя, 1963 від 17 грудня.88. Тельнюк С. “Кобзар” комісара// Робітнича газета, 1964 від 18 липня.89. Тельнюк С. У истоков бессмертия// Дружба народов, 1964 від 15 серпня.90. Тельнюк С. Врятовані шедеври музею Шевченка// Літературна Україна, 1963 від 13            грудня. 91. Тетради У. Громовой// Литературная газета, 1963 від 15 серпня.Чумак К.  З іменем Тараса// Патріот Батьківщини, 1963 від 10 березня.Шаповалов Ф.  Вас український Прометей водив у бій// Київська правда, 1964 від 6 березня.Клочек Григорій. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. – К., 1998. ____ Белинский В. Г. Полн. собр. соч. – Т. 10. – С. 410.  _  Вогненне слово Кобзаря. – К., 1984. – с. 232._  Там же. – с. 133.._  Літературна Україна, 1999 рік від 3 червня._  Літературна Україна, 1999 рік від 3 червня._  Ленин В. И. Критические заметки по национальному вопросу. – М., 1979. – с. 5._  Добролюбов М. О. Літературно-критичні статті. – К., 1950. – с.453._  Богданович М. Пам’яті Шевченка /1814 – 25 лютого 1914/.- Вітчизна, 1982. – с. 176._  Вінок великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961. – с. 306-307._  Тичина П. Гнів Тараса//В кн. : Т. Г. Шевченко. «Кобзар». – Уфа, 1942. – с. 10._ Збірник праць ХІ наукової шевченківської конференції.- К., 1963.-с. 223._ Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961. – с. 306._ Великий Кобзар у пам’яті народній.- К., 1961. – с. 94._ Там же. – с. 93._ Там же. – с. 95._ Книга вражень Державного музею Т. Г. Шевченка. Запис від 28 лютого 1944 року._ Маркушевський Петро. За землю радянську Кобзар воював. – Одеса, 1969. – с. 53._ Ляшенко Денис. Лезгін Еміров і “Кобзар”// Шлях Ілліча за 1964 рік від 2 червня._ Ярош І. Супутник в бою// Ленінська правда за 1964 рік від 9 березня._ Москалец А. Мы вернемся, Тарас Григорьевич//Комсомольское знамя, 1964 р. від 12 лютого. _ Вінок Великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961. – с. 309._ Нарис історії української радянської літератури. – К., 1954. – с. 19._ Грудницька М. До історії тексту автобіографії Т. Г. Шевченка//Вісті АН УРСР, 1944. – № 1-2. – с. 19._ Косарик Д. Знову Тарас німцям лиха натряс// Правда Украины, 1944. – № 48._ Грудницька М. Кобзар//Українська література, 1944. – № 3-4. – с. 89._ Косарик Д. Корсунь-Шевченківський// Українська література, 1944. – № 3-4. – с. 105-111._ Буценко А. Село – і серце одплчине// Україна, 1944. №  2. – с. 33-34._ Ильченко Александр. Тарас идет по Украине// Правда Украины, 1944 рік від 10 березня._ Кулініч І. М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму/1900-1914 рр./. – К., 1963. – с. 17-18._ Паевский Януш. Немецкая попытка «Натиска на Восток» в период империализма. Кн. Германская экспансия в центральной и восточной Европе. – М., 1963.- с. 236-237._ Бережков В. С дипломатической миссией в Берлин 1940-1941. – М., 1964. – с. 71._ Акварель. Два варіанти. Один серед експонатів Державного музею Т. Г. Шевченка. Текст взято з поезії «І виріс я на чужині». Другий рядок у Шевченка читається: «Нічого в бога…»  Далі за текстом._ Малюнок тушшю. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з твору «Мені однаково»._ Малюнок тушшю. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з твору «Чи ми ще зійдемося знову»._ Малюнок пером. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято із поеми «Єретик»._ Малюнок тушшю. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з поезії «Холодний яр»._ Акварель. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з поеми «Москалева криниця»._ Малюнок тушшю. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з поезії «Я не нездужаю»._Малюнок тушшю. Оригінал – в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з поезії «Заповіт».  _ Оригінал зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка. Текст взято з поеми «Гайдамаки»._ Примірник плаката зберігається серед експонатів Державного музею Т. Г. Шевченка._ Примірник плаката зберігається серед експонатів Державного музею Т. Г. Шевченка._ Примірник плаката зберігається там же._ Білецький О. І. Шевченкові роковини 1945 року// Дніпро, 1945. – № 3. – с. 105._ Рядки взято із поеми «Гайдамаки»._ Уривок взято із поеми «Гайдамаки»._ Текст взято із поезії «Н. Маркевичу» /1840/._ Текст взято із поезії «І мертвим і живим…» /1845/._ Там же._ Видання ЦК КП/б/ У, 1943 рік._ Там же._ Текст взято з поеми «Кавказ» /1845/._ Радянська Україна, 1942 рік від 7 листопада._ Жуков Г К. Воспоминания и размышления. – М., 1971. – с. 149-252._ Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. – К., 1963. – с. 143._ Запис зберігається у книзі вражень будинку-музею Т. Г. Шевченка. Не опубліковано._ Яновський Юрій. Твори: В 5 т. – К., 1958. – Т. 1. – с. 309, 310._ Експозиційний план Державного літературно-художнього музею Т. Г. Шевченка. – Т. 2. – с. 436. Не опубліковано._ Строкач Т. А. Партизани України. – К., 1943. – с. 34._ Тичина П. Тремтіть, супостати!//Зб.: Пам’яті Т. Г. Шевченка. – М.: вид-во АН УРСР, 1944. – с. 7._ Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства України. – К., 1944. – с. 13-14._ Експозіційний план Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка. – Т. 2. – с. 434. Не опубліковано._ Гуреїв Олекса. Повість мого життя. Рукопис, що знаходиться в архівах автора._ Давіташвіллі М. По тилах ворога. – К., 1948. – с. 36-37._ Там же. – с. 36-37._ Текст доповіді зберігається в Державному будинкові-музеї Т. Г. Шевченка. Не опубліковано._ Книга вражень Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка. Запис від 25 травня 1944 року. Не опубліковано._ Книга вражень будинку-музею Т. Г. Шевченка у Києві. Запис від 29 серпня 1944 року. Не опубліковано._ Велицын А. А. Немцы в России. – СПБ, 1893. – с. 4-6._ Лідов П. Таня. – К., 1945. – с. 13._ Тичина П. Промова на 2-му антифашистському мітингу представників українського народу//Українська література, 1942. – № 9-11. – с. 256._ Фольклор Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. – Т.2. – с. 105. Рукопис у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України._ Фольклор Великої Вітчизняної війни 1941-1945. – Т. 2. – с. 105. Рукопис у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії України._ Шевченко Т. Єретик. Повна збірка творів: В 10 т. – К., 1951. Т. 1. с. – 234._ Франко І. Зібр. Творів: У 50 т. – Т. 27. – с. 293._ Фольклор Великої Вітчизняної війни 1941-1945. – Т. 2.//Розділ частушки і коломийки під №177. Збірник не опублікрвано. Рукопис у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України._ Там же._ Шевченко Т. Твори: В 3 т. – К., 1955. – Т.  І. с. 27._ Репертуар Павла Носача. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. Папка «Репертуар П. Носача». – Справка № Ф-14-4/7._ Там же._ Франко І. Літературно-критичні статті. – К., 1950. – с. 236._ Толстой А. Кобзарь. – Правда, 1939 від 5 березня._ Дмитерко Л. Голос Тараса. – В кн.: На полі бою. – М., 1944. – с. 15._ Там же. – с. 15-16._ Малишко А. Земля Тараса// Правда України, 1944 від 10 березня._ Рильський Максим. Твори: В 3 т. – К., 1946. – Т. І. – с. 277._ Малишко А. Земля Тараса// Правда Украины, 1944 від 10 березня._ Рильський Максим. Твори: В 3 т. – К., 1955. – Т. І. – с. 225._ Тичина Павло// В кн.: Вибрані поезії. – К., 1945. – с. 74._ Тичина П. Саратов. – В кн.: Вибрані поезії. – К., 1945. – с. 74._ Терещенко М. Велика могила. – В кн.: Поезія. – К., 1944. – с. 44._ Ющенко О. На могилі Кобзаря. – В кн.: До рідної землі. – К., 1945. – с. 77._ Малишко Андрій. Твори: У 3 т. – К., 1957. – Т. 3. – с. 491._ Малишко А. Тарасові Шевченкові. – В кн.: Битва. – К.,1943. – с. 74-75._ Там же. – с. 73._ Там же. – с. 73._ Малишко А. Тарасові Шевченкові. – В кн. Битва. – К., 1943. – с. 72._ Усенко П. Кривавий похід. – В кн.: Сини. – К., 1947. – с. 28 –29._ Усенко П. В Тарасів день. – В кн.: Сини. – К., 1947. – с. 69._ Усенко П. В Тарасів день. – В кн.: Сини. – К., 1947. – с. 69._ Там же. – с. 69-70._ Гуреїв О. Легенда про Кобзаря//Українська література, 1954. – №3-4._ Шевченко в портретах и иллюстрациях. – Л., 1939. – с. 214._ Танк Максим. В кн.: Поети братніх республік Радянського Союзу Україні. – К., 1945. – с. 39._ Хащеватський М. Партизан Тарас. В кн.: Поети братніх республік Радянського Союзу Україні. –К.,1945. – с.42._ Там же. – с. 43._ Ісіані С. Помста. – В кн.: Поети братніх республік Радянського Союзу Україні. – К., 1945. – с. 9._ Лахуті А. Посланіє українському народу. – Там же. – с. 5._ Ахавні. Україні. Посланіе українському народу. – В кн.: Поети братніх республік Радянського Союзу Україні.- К., 1945. – с. 47._ Рагім М. Нескореній Україні. – В кн.: Поети братніх республік Радянського Союзу Україні. – К., 1945. – с.38. _ Халдурди. Дніпро. – Там же. – с. 57 –58._ Кудаш С. Думи про Україну. Там же. – с. 14. _ Тажибаєв А. Українському поетові Миколі Бажану. – Поети братніх республік Радянського Союзу Україні. – К., 1945. – с. 20._ Нігматі. Україні далекій. – Там же. – с. 30._ Бєдний Д. Вставай Україно! – Там же. – с. 51._ Бажан М. Твори: В 2 т. – К., 1946. – Т. 1. – с. 165-166._ Шевченко Т. Твори: В 3 т. – К., 1949. – Т. І. – с. 426._ Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України. – К., 1945. – с. 28._ Городской Я. Враги Тараса сгинут. – Правда Украины, 1944 від 10 березня._ Ільченко О. Наша слава. – Україна, 1943. – №3. – с. 2._ Костін Ів. Будинок Тараса. – Література і мистецтво, 1944 від 9 жовтня._ Запис у книзі вражень будинку-музею Т. Г. Шевченка від 14 лютого 1944 року._ Там же. – Запис від 4 лютого 1944 року._ Там же. – Запис від 14 серпня 1944 року._ Пам’яті Т. Г. Шевченка. Збірник доповідей, прочитаних на Шевченківській сесії Академії Наук УРСР  9 і 10 березня 1943. – М., 1944_ Книга вражень Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка. Запис від  серпня 1944 року._ Там же. Запис від 21 жовтня 1944 року._ Вовк П. Листи невільника. – Дніпро, 1945. – № 1-2. – с. 87._ Вовк П. Листи невільника. – Дніпро, 1945. – № 1-2. – с. 88._ Там же. – с. 87._ Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України. – К., 1945. – с. 25._ Вогнене слово Кобзаря. – К., 1984. – с. 58._ З вірою в Христа//Літературна Україна, 1999 від 24 червня._ Шевченко Тарас. Твори: В 3 т. – К., 1954. – Т. І. – с. 229._ Вислів вжито у значенні основ кріпосного ладу – «самодержавія, православія і народності»._ Шевченко Тарас. Твори: В 3 т. – К., 1954. – Т. І. – с. 544._ Шевченко Тарас. Документи і матеріали. – К., 1963. – с. 113-114._ Шевченко Тарас. Документи і матеріали. – К., – 1963. – с. 118._ Літературна Україна, 1999 рік від 3 червня._ Там же._ Там же._ Там же.__ SEITE Arabisch _95_

Э

b

Э

b

_

_

_

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

СЛОВО ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ НА ВАРТІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

П. М. Киричок – доктор філологічних наук, професор Таврійского національного університету ім. В. І. Вернадського

22 червня 1941 року світ був приголомшений повідомленням про зненацький напад фашистської Німеччини на Радянський Союз, до якого входила і Україна. Над нашим народом нависла реальна загроза бути не лише закабаленим, а й знищеним. Свою трагічну долю прекрасно усвідомлювали не лише дорослі, а й діти. Саме тому народи всіх республік, різних національностей стали на захист своєї Батьківщини, своєї волі і незалежності. У найскладніші періоди свого життя кожний народ використовує найцінніші духовні багатства як сучасного, так і минулого.

Український народ в отаких складних і відповідальних періодах своєї історії, коли йдеться про його життя або смерть, завжди звертається до творів великого свого сина Тараса Григоровича Шевченка, який є найглибшим і найправдивішим виразником його духовності та волелюбних устремлінь і героїзму в боротьбі з ворогом. Слово Т. Г. Шевченка завжди було з народом, як і сам поет. Слово Т. Г. Шевченка український народ завжди використовував у боротьбі за свою свободу, незалежність, за суверенітет. Воно також було активною агітаційною і мобілізуючою силою з перших і до останніх днів війни. У дні жорстоких боїв з фашизмом сам поет ніби ожив і своїм полум’яним словом звертався до своїх внуків і правнуків:

… вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

Полум’яні вірші Т. Г. Шевченка, які уславлювали мужніх захисників Батьківщини, були близькими і зрозумілими солдатам і офіцерам, особливо тим, що брали безпосередню участь в боях з загарбниками. Кожне слово, кожний рядок поета закликав воїнів до боротьби, до подвигу, сприяючи цим самим утвердженню патріотичного духу й одноразово навчаючи ненавидіти ворогів і всіх тих, хто намагався закабалити народ. Особливо рідним і дорогим для воїнів фронту і працівників тилу і всіх тих людей, що перебували на окупованій території, був образ Матері в „Кобзарі” Т. Г. Шевченка, яка є символом правди, вірності і непокірливості Батьківщини, а отже і її народу. Чимало фронтовиків знали напам’ять і в тяжкі хвилини, щоб розвіяти свою тугу, декламували патріотичні рядки із поезії „Думи мої, думи мої”, в яких змальовується образ Матері-України як вільної Вітчизни, яка завжди турбується про своїх дітей, без чого, як відомо, у кожного народу немає майбутнього:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я – тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Як же оці рядки великого поета-пророка співзвучні нашому неспокійному і тривожному часові! Т. Г. Шевченко уже тоді передбачав, що тільки справжній, а не паперовий суверенітет України надасть можливість для вільного розвитку демократії, гуманізму, християнського милосердя, що тільки вільна людина зможе творчо працювати, удосконалювати себе і суспільство.

Рядки поезій „Кобзаря” зігрівали солдата в траншеї, примножували його сили під час запеклого бою і шалених атак. Фронтовики любили „Кобзаря” Т. Г. Шевченка і надсилали листи до різних видавництв, редакцій журналів, газет з проханням прислати їм на фронт оцю дорогу і всім людством уславлену книгу, а коли цього не можна зробити, то, щоб надіслали хоча будь-які твори Т. Г. Шевченка. В одному із таких листів читаємо: „Здрастуйте, товариші! Ми просимо вислати нам „Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка… Нас, українців, знаходиться в одному підрозділі 37 чоловік. Три роки як з дому… Просимо Вас не відмовити в нашому проханні”. Серед фронтовиків „Кобзар” Т. Г. Шевченка користувався такою популярністю, що із-за права читати цю книгу сперечалися бійці в перервах між боями. Володарями цієї книжки ставали бійці, котрих нагороджували за мужність, вміння, доблесть і хоробрість, виявлених у боях з фашистами.

Ілюстрацією того, що вірші Т. Г. Шевченка виконували важливу функцію політичного, патріотичного й естетичного впливу на бійців фронту і населення тилу, може бути лист фронтовика Коваленка до свого товариша: „Ти мені пишеш про Шевченка. Я його скрізь зустрічав: в Сибіру, в Заполяр’ї, в Ленінграді. Я з ним пройшов всю війну (в мене не було „Кобзаря”, так я переписав дещо в зошит і читав при першій можливості). Читав казахам, киргизам, росіянам, мордвинам… В мене було гасло, „вічний закон”, які були завжди зі мною:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля…”.

Український поет Микола Нагнибіда у вірші „В землянці” просто, образно, хвилююче і правдиво відобразив те значення, яке мав для фронтовиків „Кобзар” Т. Г. Шевченка, зокрема його славнозвісний „Заповіт”:

Полк мав іти на штурм уранці,

От і зорі неясний світ…

Гуртом зібравшись у землянці,

Бійці співають „Заповіт”.

Блищать штики в тісному колі,

В куточку блима каганець:

Примружив карі, і поволі,

Про ті лани широкополі

Виводить тенором бієць.

…   …   …

І в серці воїна – онука

Гримлять Тарасові слова.

…   …   …

Гармати б’ють. Горить віконце.

І завмира в землянці спів…

Благослови ж, Тарасе – сонце,

Священним гнівом земляків.

В походах і боях „Кобзар” Т. Г. Шевченка передавався із рук в руки. Його читали мільйони людей у сірих військових шинелях. Багато віршів із „Кобзаря” бійці заучували напам’ять й виголошували їх як молитву перед боєм. Часто на сторінках самого „Кобзаря” біля поезій Т. Г. Шевченка бійці писали свої власні вірші, в яких висловлювали особисті враження від прочитаних творів українського поета. Одну із отаких солдатських поезій письменник Дмитро Косарик наводить, як приклад, у статті – „Знову Тарас німцям лиха натряс”:

В таку годину, брате мій,

Молись по книжецькі оцій,

То їй – же богу, легше стане,

Надія в думу тобі гляне,

Посилить віру в праве діло.

І в бій тоді іди вже сміло

За щастя й волю України.

І вір, що правда не загине,

Зерно, яке просієш ти, –

Зійде, зросте і дасть цвіти!

Про могутній духовний вплив віршів „Кобзаря” Т. Г. Шевченка на народ, зокрема на бійців фронту, майстерно розповідає Марія Грудницька в поезії під назвою „Лист”, стверджуючи, що без творів геніального поета та його образу солдати на фронті не змогли б так героїчно воювати, відчайдушно битися з ворогом, не змогли б, мабуть, і вижити в нестерпних умовах жорстокої війни:

І от я прошу вас, пришліть мені „Кобзар”,

Пришліть живе, могутнє слово бою.

Нехай сильніший буде мій удар,

Нехай міцніше я стискаю зброю.

Пришліть мені, пришліть мені „Кобзар”,

Я з ним могутній непоборний воїн,

Маленьку книжечку – дорогоцінний дар

Пришліть на номер пошти польової.

Отаке щире вшанування творів Т. Г. Шевченка фронтовикам змушувало видавців публікувати їх багато численними тиражами, щоб хоча би якоюсь мірою задовольнити духовний голод бійців і народу, в їх кровопролитній битві за свою свободу і незалежність. Варто нагадати, що лише 13 видань творів Т. Г. Шевченка українською і російською мовами в роки війни нараховує більше 365 тисяч примірників.

У роки війни твори Т. Г. Шевченка видруковували навіть фронтові і армійські видавництва. У 1944 році „Воениздат” видав збірник „Сини мої” на допомогу агітаторам у серії „Библиотека красноармейца”. Назва збірника „Сини мої” і заклик „Смерть немецким оккупантам!” красномовно говорять самі за себе і за те, з якою метою було видано цей збірник і проти кого було спрямоване його вістря.

В роки війни видавалися лозунги і плакати на слова Т. Г. Шевченка. Особливої уваги у цьому жанрі заслуговує мистецтво народного художника В. Касіяна, яке було підпорядковане єдиній меті – перемозі над фашизмом. У 1942-1943 роках В. Касіян створив серію плакатів на слова Т. Г. Шевченка, якій дав назву „Гнів Тараса – зброя перемоги”.

Закликом до воїнів, до свого народу і народів світу звучить плакат, на якому змальовано жахливу картину, властиву для „нового порядку”, заведено гітлерівцями на тимчасово окупованих землях. Фашисти женуть, мов худобу наших людей на каторгу до гітлерівської Німеччини. З гнівом дивиться на це глумління над своїм народом великий поет України і немов промовляє до своїх внуків і правнуків:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

У тяжкі військові роки вогненне і гнівне слово поета було гострою зброєю боротьби з різного роду зрадниками свого народу, своєї Вітчизни. Отаких покидьків поет гнівно таврує влучними словами:

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси –

Повіддаєте.

На одному із військових плакатів зображено постать отакого відступника, який з переляку плазує перед гітлерівцями лише тому, щоб зберегти своє негідне життя, а під ним цитовані вище рядки великого Кобзаря.

Плакати, що створювалися художниками на слова Т. Г. Шевченка під час війни, відігравали неабияку роль у вихованні патріотичних почуттів у наших людей, де б вони не перебували, й одноразово викликали у них гнівну ненависть до ворога. Чимало видавництв випускали листівки на слова Т. Г. Шевченка, які розповсюджувалися серед бійців Червоної Армії, партизанів та населення, особливо у районах, які були окуповані гітлерівцями. На одній із таких листівок зображено портрет Т. Г. Шевченка на фоні Дніпрельстану, а під ним підпис:

Здається, кращого нема

Нічого в світі, як Дніпро,

Та наша славна Країна.

Знаним і дорогим було слово Т. Г. Шевченка серед партизанських загонів та підпільників, які діяли у ворожому тилу. Часто партизанські загони називалися іменем українського поета. А його „Кобзар” оберігався ними як дорогоцінна реліквія, за якою полювали фашисти і коли знаходили цю книгу або портрет Т. Г. Шевченка, то таку родину розстрілювали без суду і допиту. Фашисти настільки боялися слова Т. Г. Шевченка, що намагалися знищити його могилу разом з прахом.

Постійно перебуваючи з народом, живучи в його серцях, великий Кобзар України в роки війни відстоював рідну землю від фашистської навали, перебував, отже, на варті своєї рідної України, свого народу.

Поезія Т. Г. Шевченка дійова і актуальна і в наші дні. Й сьогодні він разом з народом утверджує своїм словом незалежність і суверенітет України, яка утверджується на цивілізованих засадах гуманізму, демократизму та християнської моралі. Про завжди сучасне і життєве слово Т. Г. Шевченка влучно писав поет-академік М. Т. Рильський:

 

Так, ти живеш у наші дні,

Ти з нами в праці і в горні,

Ти з нами йдеш до сонця сходу,

Ти, правди й вольності пророк…

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

С. В. РУДАНСЬКИЙ – ПОЕТ, ЛІКАР, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

ВСЕКРИМСЬКЕ ТОВАРИСТВО “ПРОСВІТА” ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

ПЕТРО   КИРИЧОК

 

С. В. РУДАНСЬКИЙ – ПОЕТ, ЛІКАР, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

 

Сімферополь, 1999 – 2000 рр.

 

Cтепан Васильович Руданський належить до славної плеяди визначних діячів української національної культури, якими пишається народ. Літературна й громадська діяльність поета, якого І. Франко зарахував до “найбільш талановитих українських

поетів …, що появилися після смерті Шевченка”_, а М. Рильський назвав його справді “народним поетом”, становить світлу сторінку в історії утвердження національної самобутності українського народу.

Протягом свого недовгого, стрімкого, насиченого контрастними подіями різновекторного життя С. Руданський ніколи не цурався людини рук мозолястих, завжди підтримуючи з нею найтісніші стосунки. Народні ідеали волелюбності, гуманізму й демократизму гартували й шліфували його слово. Саме цю рису поетичного хисту Степана Руданського влучно підмітив І.Франко, відзначаючи,що він є “незрівнянний анекдотист, автор так званих “співомовок”, т.є. коротких гумористичних анекдотів і оповідань, взятих із уст українського народу і переказаних віршами з незвичайною простотою, влучністю й грацією вислову”_.

Народним гумором, іскрометним дотепом, уїдливим сарказмом, соціально-викривальною, політичною сатирою, оригінальністю художньої форми, для якої властива звучна і мелодійна рима, наснажені твори С. Руданського різних жанрів. Саме тому вони користуються великою повагою не лише в Україні, а й у читачів багатьох країн. Твори Руданського давно перейшли кордони своєї Вітчизни і влилися у світовий літературний процес.

Степан Васильович Руданський народився 6 січня, саме перед Різдвом Христовим, 1834 року в родині священика села Хомутинці Вінницького повіту, тепер Калинівського району Вінницької області. Село Хомутинці, до речі, перейменовано в село Руданське, що засвідчує про повагу й любов нащадків-односельчан до свого видатного земляка. Початкову освіту здобув у місцевого сільського дяка, потім навчався у Шаргородській бурсі і Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Здібний і допитливий юнак сумлінно оволодівав науками, які викладалися в семінарії. Одноразово він цікавився українським фольклором, а також фольклором інших народів, зокрема російського, польського, зачитувався творами І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М. Гоголя, С. Гощинського,               Б. Залеського, С. Осташевського, А. Міцкевича й кращими взірцями античної й світової літератури. Ознайомлення з творами й творчістю письменників різних літератур і народів для С. Руданського не становило великих труднощів, бо ж поет володів більше ніж десятьма мовами. Він добре знав грецьку, латинську, старослов’янську, давньоєврейську, французьку, німецьку й польську мови. У Петербурзі поет самотужки оволодів ще й сербською та чеською мовами, а живучи в Криму досить швидко опанував мовою кримських татар. Все це, безперечно, сприяло розширенню і поглибленню його виднокругу, допомагало краще зрозуміти взаємовідносини між людьми різних суспільних і політичних світоглядів, а також і їх спілкуванню з природою та ставленні до неї.

Під час навчання в семінарії С. Руданський захоплюється збиранням українського фольклору, записує тексти народних пісень і у 1852 році укладає збірник “Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.”

У 1855 році С. Руданський успішно закінчує Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Як найкращого й найздібнішого учня, його направляють для продовження навчання до Петербурзької духовної академії. Скориставшись цим відрядженням,                 С. Руданський від’їжджає до столиці Російської імперії і згодом, наперекір адміністрації Кам’янець-Подільської духовної семінарії і своєму батькові, переводиться до Петербурзької медико-хірургічної академії. Оця “самоуправність”, оце “вільнолюбство” завдало йому чимало клопоту й горя, що позначилося, зрештою, на здоров’ї юнака. Розгніваний батько, який волів бачити сина лише “шанованою й високопоставленою духовною особою”, відмовив йому в будь-якій матеріальній допомозі. Тому студентські роки у С. Руданського були неймовірно тяжкими. Він не лише жив у холоді, а й систематично голодував. З гіркотою і душевним болем розповідає про своє становище у вірші “Студент”/ 1858 /, який окремі літературознавці відносять до творів автобіографічних. На тлі лютої північної зими змальовується хата бідної вдови, в якій мешкає студент медицини:

В славнім місті Петербурзі,

Недалеко від Неви,

Із болота виглядає

Хата бідної вдови.

Стара хата зо вдовою

Разом вік свій віджила,

Почорніла, похилилась

І в болото увійшла.

Зима люта, вітер свище;

Сніг по вікнах брязкотить;

Мороз душу обіймає,

Мороз тіло каменить.

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

І живіт – як гріб, запався,

Облізає голова…

І остання догорає

Його свічка лойова.

Важкі матеріальні умови, постійне недоїдання, щоденне виснажливе навчання, кипуча літературна діяльність, активна участь у різних гуртках, диспутах й таке інше надломили міцне здоров’я студента С. Руданського. Одначе й хвороба не змогла зашкодити його ціленаправленому і бентежному характерові. Він плідно і творчо працює і лише за один 1859 рік створює більше 145 гуморесок, які уславили ім’я автора і стали відомими широкому читачеві і не лише вітчизняному.

Під час перебування С. Руданського у Петербурзі відбуваються важливі політичні, соціальні й історичні зміни та зрушення в Російській імперії. Руйнується кріпосне право. Царизм змушений був надати селянам волю. Поширюється демократичний рух, особливо після повернення Т. Шевченка із заслання. Усе це впливає на формування демократичних, вільнолюбивих переконань у світогляді С. Руданського, які особливо зміцнюються під час слухання лекцій видатних учених, професорів медико-хірургічної академії: С. Боткіна,       М. Зініна, І. Сеченова та інших.

У таких умовах творчість С. Руданського набуває нових рис і відтінків. В ній яскраво проявляється демократизм, гуманізм, нескореність, волелюбність і глибока національна специфіка з її величною духовністю, властивою саме для українського народу.

Медико-хірургічну академію С. Руданський закінчив у червні 1861 року. Але ще до цього він почав турбуватися, щоб його у зв’язку з хворобою – туберкульозу легенів, призначили на роботу до Криму. Прохання це було задоволено. Отримавши лікарський атестат, С. Руданський згодом відбуває на роботу за призначенням. Залишаючи Петербург, у своєму щоденникові він записує 1 вересня 1861 року: “Скінчилися муки, надія не ошукала, не лягли мої кості на чужині, я знову у дорозі і залізними карбами кочуся на полудень. Прощай,Петрополю! Прощай, моє горнило пекельне! Не мало сили, моєї рідної сили, попалилося в тобі, а гріх мені було б за тебе забути. Сировим залізом із землею та іржею попав я до тебе, ти мене перетопило, ти мене перекувало, і сухим і твердим пустило од

себе… . Прощай же, мій друже, прощай, Петрополю, прощай, моя радо-порадо”_.

До Криму С. Руданський прибув з деяким запізненням, а саме 29 жовтня 1861 року і зайняв, згідно наказу Петербурзького медичного департаменту посаду “городового врача Ялты”. Окрім цього він ще й працював завідуючим лікарнею, карантинним і санітарним лікарем. Але за всі ці посади, окрім посади “городового врача”, він ніякої зарплатні, як тоді говорили “жалування”, не отримував. Тому й жив бідно і змушений ще був улаштовуватися лікарем маєтків князя Воронцова. З приводу цього він у листі до брата Григорія від 17 вересня 1863 року писав: “… я от се недавно тільки поправився від своєї тяжкої болізні, а тяжко слабий був, так слабий, що і світ мені був опротивів … . Тепер мені якось зробилось лучче. Кінчилось уже /не знаю тільки, чи надовго/ моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова, і, окрім свого жалування /200/ , маю іще в рік 300 карбованців і того – 500, і я вже зможу каждий день свій обід мати. І тілько то що обід, а вечері іще за сії гроші мати не зможу – отокая-то проклятая Ялта. Ні, не проклята, хороша вона, псяюха, та дорого жити …”_.

Праця на кількох посадах не давала можливості С. Руданському навіть прохарчувати себе і свою багатодітню родину. У Ялті поет одружився із вродливою міщанкою Євдокією Широкою, яка мала троє дітей від першого шлюбу.

Незважаючи, проте, на скромне, а почасти навіть скрутне матеріальне становище,     С. Руданський надавав безкоштовно лікарську допомогу незаможним хворим, а деяких просто утримував на свій кошт. Як санітарний лікар С. Руданський докладав багато зусиль для покращення санітарного, економічного й культурного розвитку міста. Саме з його ініціативи було закладено міський ринок, який функціонує і дотепер. Землю своєї садиби поет безкоштовно передав для спорудження міського фонтана.

Населення Криму знало і шанувало лікаря і поета С. Руданського. У 1867 році його було обрано почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської і Керченської мирової округи. На судових засіданнях поет захищав простих людей, відстоював їхні інтереси.

Степан Васильович Руданський був товариською, толерантною, ввічливою і приємною людиною. Навколо нього гуртувалася демократична молодь та відповідальні місцеві діячі. Поет мав дружні стосунки з різночинною інтелігенцією, яка займала відповідальні посади в думі. Одноразово він листувався з М. Драгомановим, підтримував творчі стосунки з художником В. Ковальовим, що перебував в Одесі, професором Новоросійського, тепер Одеського університету ім. І. І. Мечникова, Бруно, був знайомий з видатним художником-маринистом І. Айвазовським. У різні роки навіщали С. Руданського в Ялті письменник і історик М. Костомаров, поет А. Метлинський, професор С. Боткін. У Ялті С. Руданський лікував видатного російського артиста, щирого друга Т. Шевченка –             М. С. Щепкіна. В Ялті С. Руданський працював наполегливо і творчо як письменник і науковець. Він записував спогади учасників Кримської війни, збирав і вивчав фольклор, укладав збірник “Копа пісень”, займався перекладами українською мовою творів античних письменників, а також польських, чеських, сербських і російських. Тут же написав п’єсу-дивоспів “Чумак”. Окрім усього цього ще й змальовував за порадою І. Айвазовського краєвиди Криму, цікавився метереологією, впливом погоди на здоров’я людини, а також займався археологічними розкопками. Звичайно, що отакий принциповий, тактовний, справедливий, непідкупний, розумний, кмітливий й рішучий у діях та захисті інтересів, побажань і вимог народу поет і лікар С. Руданський не подобався чиновникам, купцям, жандармам, які докладали усі свої зусилля, щоб позбутися його. Вони брутально і підступно переслідували і тероризували непокірливого народного заступника, намагалися перевести його на роботу спершу до Бердянська, а потім до Перекопу. Отакого приниження і знущання над собою С. Руданський фізично і психологічно витримати не міг і ще й до того ж під час праці в Ялтинському порту по знешкодженню віруса холери, цієї небезпечної інфекційної хвороби, сам захворів і виконувати службові обов’язки, звичайно, не міг. Та на хворого, прикованого до ліжка лікаря майже щоденно сипалися до владних чиновників різні вигадки й наклепи на нього, що й змушувало знесиленого митця і лікаря вдаватися до захисту, щоб якось себе реабілітувати , виправдати. Уже незадовго до смерті С. В. Руданський надсилає заяву до Ялтинської міської управи і листа до відомого громадського діяча С. П. Галахова, в якому прохає залишити його на посаді “городового врача” Ялти. “Одиннадцать лет, – пише він, – я служил городу и вот по слухам, чем должна кончится моя служба… за то, что я, кроме исполнения своих городских обязанностей /за что я получаю жалованье от города/ шесть лет исполнял обязанности карантинного … я имел несчастье заболеть… холерою… меня,- по слухам, за это будто бы заставят или оставить службу в Ялте, или подать в отставку и будто я могу быть переведен в Перекоп.

Вашему превосходительству понятно, каково подобные слухи могут действовать на слабого здоровьем человека… . Теперь, когда я болен, врачей много – а где они были в первых числах июля?… Сообщая об этом … честь имею покорнейше просить… быть ходатаем моим у г. начальника губернии об оставлении моем в г. Ялте для исполнения обязанностей по городу… “_. Лише дякуючи сприянню С. П. Галахова, міська управа, всупереч вказівкам губернатора, залишила С. Руданського на посаді “городового врача”. До того ж вона реабілітувала його як чесного, висококваліфікованого лікаря і порядну людину, на яку можна в будь-яких, особливо важких і небезпечних ситуаціях, покладатися. Проте С. Руданський до виконання своїх лікарських службових обов’язків не приступив. Ослаблений організм не зміг здолати небезпечну і тяжку хворобу. Третього травня 1873 року в розквіті творчого хисту він помер. Його поховали на Масандрівському цвинтарі, поблизу міського фонтана, побудованого на землі, подарованій письменником своєму рідному місту та його мешканцям.

У 1892 році прихильники таланту поета на кошти, зібрані серед народу, поставили пам’ятник, на якому викарбувані слова із його вірша “Чорний колір” у дещо зміненому вигляді:

На могилі не заплаче

Ніхто в чужині,

Тільки хмаронька заплаче

Дощем по мені.

Та сумне пророкування про забуття імені С. Руданського не збулося. Народ український ніколи його не забував, він завжди пам’ятав і шанував свого великого, славного і талановитого сина. З роками це вшанування ставало не лише вселюднішим, а й перетворювалося на всенародне свято, яке набирало всесвітньої ваги. Саме це й змусило відповідальні місцеві державні установи впорядкувати й переобладнати місце вічного спочинку поета в Ялті. На його могилі тепер височиться монументальний пам’ятник з попередньою сумною епітафією.

Перші літературні спроби С. Руданського відносяться до семінарських років. У сімнадцятирічному віці він написав першу баладу “Два трупи” /1851/, в якій романтичне переплетено з реальними життєвими ситуаціями, пов’язаними з історією українського народу.

Роками перебував у татарському полоні невільник з України. Уже в похилому віці, посивілим повертається він до рідного краю. Але, перебуваючи в тяжкій неволі, він ніколи не забував своєї Батьківщини і завжди прохав Бога, щоб хоча під старість, наприкінці життя,

повернув його до рідної домівки. До свого народу:

Запровадь мене до дому,

Меж мою родину:

Там без жалю і без скарги

Білий світ покину.

…             …         …

Боже вічний! Боже дивний!

Боже, дай мні силу

Повернутись, повидати

Родиноньку милу…

І Бог змилувався. Дідусь виривається з полону і шляхом битим повертається додому, маючи при собі ще й певний скарб. Саме оцей факт, художня деталь, засвідчує про неабияку працездатність українського народу, який у найтяжчих умовах дбає про добробут не лише власний, а й того краю, де йому довелося жити і зростати.

Але побачити рідних і рідну сторононьку дідусеві не судилося. Його вбиває пострілом з рушниці рідний син, який зростав сиротою, без батька і став розбійником не із власної волі. Над сиротою знущалися чужі люди. Саме отакі життєві обставини змусили хлопця-сироту стати розбійником, щоб відстоювати своє право на життя, щоб відстоювати свою свободу зі зброєю в руках. Події ці молодий поет передає стилістичними засобами українських народних пісень з улучним застосуванням властивих для них художніх прийомів алегорично-метафоричного, порівняльного характеру:

Я скитався сиротою:

Гірко мені було!

Та тепер моє все горе

Щезло, проминуло!…

Я щасливий! Маю хату,

Маю батька, неньку

І до свого щастя всього

Жінку молоденьку.

В мене хата – ліс чорненький.

Жінка – ніч темненька!

В мене батько – ніж остренький.

А рушниця – ненька.

Упізнавши в убитому дідусеві рідного батька, розбійник прохає у Бога кари тяжкої

для себе. Це звернення передається романтичними засобами, але поет так майстерно будує строфу, так мелодійно звучить її рима, що романтика сприймається читачем як реалістична картина:

Вдарив в липу грім тріскучий –

Липа розкришилась,

І луна кругом по лісі

Дико розкотилась…

…         …         …

Тихо – тихо по діброві;

Вітерок не віє,

Лиш під липою розбитой

Два умерших тліє …

Завершується балада реалістичним фіналом-зверненням до народу – поховати загиблих, бо вони люди, християни. Та й не лише поховати, а й Богу помолитися за їхні душі:

Подорожній! Хто б ти не був,

Зумилосердися:

Поховай їх! – і за душі

Богу помолися.

Перший твір С. Руданського мистецьки вправний. Логічний, динамічний з легкою і мелодійною римою. Він, до речі, і багато проблемний. В ньому відображені трагічні сторінки з історії українського народу, наголошено на його величній духовності, урівноваженій психології, волелюбності і любові до рідного краю, до своєї Батьківщини.

У баладі “Розмай” /1864/ використано сюжет народної пісні “Ой не ходи,Грицю, та й на вечорниці”, один із варіантів якої С. Руданський записав до своєї рукописної збірки. Щоправда, цей сюжет поєднав з мотивами інших українських народних пісень і створив цілком оригінальний образ закоханої дівчини, яка не бажає поступатися своїм коханням і своїм щастям. Сюжетом цієї народної пісні користувалося багато українських письменників, зокрема М.Старицький /п’єса “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”/ 1896 /,                       О.Кобилянська /повість “В неділю рано зілля копала” / 1908 /, а також польський поет Богдан Залєський /балада “Покарання”/.

Початок балади – традиційний. В ньому змальовується українське село з його особливостями, лише для нього властивими краєвидами і збірним образом молоді, зокрема парубків з їхніми гуляннями та забавами. І лише після цього появляється образ закоханої дівчини Тетяни, якій світ немилий лише тому, що вродливий парубок Гордій не відповідає їй взаємністю. У відповідності до душевних переживань Тетяни виписано і її зовнішній портрет:

Її чомусь не милий світ:

Головоньку сумну схилила

І праву руку притулила

До свого серденька. Вона

На личеньку чогось блідна.

І дума тяжкая на лобі.

І в серці сумно, як у гробі.

Зав’язка інтриги в баладі двопланова. Зневажання Гордієм закоханої в нього Тетяни і повчання старої-знахарки як його приворожити за допомогою зілля-розмай:

“Пустеє, донько! Не журись!..

Полюбить він тебе колись,

Та не минеш і ти весілля,

Лиш дай йому їдного зілля!

Ти знаєш, як цвіте розмай?

Возьми розмаю накопай

І дай із’їсти або спити,-

І він зачне тебе любити!..”

Зілля привернуло Гордія до Тетяни, яка подумала про себе, що тепер буду “мати чоловіка”. Намір у Тетяни благородний. Він властивий для кожної дівчини, яка природою покликана бути матір’ю. Одначе її вчинки дещо несумісні з народними поняттями про кохання, яке повинно грунтуватися на добрій волі і взаємопочуттях закоханих сердець. Справжнє кохання підневільним бути не може. Воно не може бути й щасливим після одруження, якого Тетяна й не дочекалась. Гордій після вживання вареників із зіллям незабаром захворів і помер. Тетяна не змогла знести смерті коханого і покінчила життя самогубством:

Святки веселії настали

Дівчата хлопців цілували

І віддавали крашанки…

Тетяна лиш між парубками.

Як тінь смутненькая шаталась.

Но ні з котрим не цілувалась.

Її обходив, хто не йшов.

Так перший день її пройшов!..

На другий день її не було.

А третій день село почуло,

Що вже Тетяна не жиє,

Що і вона життя своє

На того гробі положила,

Котрого сама згубила.

Такий трагічний фінал балади “Розмай”, до якого поет не висловлює свого ставлення. Він ніби дає змогу читачеві самому оцінити вчинок Тетяни і, разом з тим, призадуматися над складністю взаємин між молоддю,зокрема між хлопцями і дівчатами, від поведінки і моралі яких залежить майбутнє народу, Батьківщини. Під час навчання в Кам’янець-Подільській духовній семінарії С. Руданський, окрім двох розглянутих, написав ще чотири балади: “Вечорниці” /1852/, “Упир” /1853/, “Хрест на горі” /1854/. “Люба” /1854/.Балади ж “Тополя”, “Верба” та “Купці” написані у 1859 році в Петербурзі. Сюжети усіх балад побудовані на фольклорних мотивах, забарвлених романтикою, яка органічно поєднується з відчутними реалістичними, а почасти й соціально-побутовими картинами та епізодами.

Для балад С. Руданського властивий неускладнений, прозорий і динамічний сюжет з вельми колоритною національною образною системою з її логічною розповіддю. Оповідач у баладах поета бере активну участь в подіях, які відбуваються. Він чутливий, реагуючий, дійовий. Словом, такий, який спостерігається у фольклорних творах.

У художньому відношенні між баладами, написаними в Кам’янець-Подільському і в Петербурзі, відчутних відмінностей не спостерігається. Мелодійна, коломийкова ритміка сприймається легко, сюжет розгортається плавно і динамічно. Образна система виключно народного походження з його мораллю, психологією, поведінкою.

Тому ранні балади С. Руданського аж ніяк не можна відносити до творів “суто учнівських”, “невправних” й без “художньої довершеності”, як це стверджується в окремих дослідженнях_. Навпаки, ці твори засвідчують про неабиякий художній хист семінариста     С. Руданського, який був притаманний йому протягом усієї творчості. З приводу розуміння ранньої творчості С. Руданського досить слушно зауважує Ю. Цеков, що: “Сімнадцятирічним Руданський починав на тому рівні літературної вправності, котра зробила б честь найшановнішим фундаторам романтичної української поезії, майстрам і талановитим, і високоосвіченим, і багатим на життєвий досвід”_.

Водночас з баладами С. Руданський продовжує розвивати в українській літературі жанр пісні та ліричного вірша, яким надає нового поетичного забарвлення й майстерної обробки одвічних тем і проблем.

Варто відзначити, що у поетичному доробкові поета нараховується біля тридцяти трьох пісень. Одначе, лише чотири з них написано в Кам’янець-Подільському, останні ж – в Петербурзі.

Поетичний діапазон лірики С. Руданського масштабний і різнобарвний. У ньому наявні – громадська й інтимна лірика, пісні печальні, самотні, неподільного кохання, вірші, що закликають до непокори кривдникам і, зрештою, поезії патріотичні, в яких уславлюються подвиги в ім’я своєї Батьківщини, свого народу.

Поет обновив до певної міри й усталені традиції ліричного вірша, якому стали притаманні почуття людяності, милосердя, щирості, відвертості, глибокої духовності, які грунтуються здебільшого на засадах християнської моралі та народному ставленні до життєвих і суспільних процесів.

Поезія “Сиротина я безродний” /1852/ є до певної міри не лише автобіографічною, а й пророчою. У ній С. Руданський ніби відтворює своє життя і провіщає майбутню свою долю. В семінарії С. Руданський був відчужений від світу, відірваний від родини, односельчан, однолітків. Був, власне, самотнім, був сиротою. Саме оце почуття осиротілості, самотності досить влучно і лаконічно передано початківцем засобами народної поетики. Одноразово він замислюється і над своїм майбуттям, яке не вважав перспективним і пророкував собі, власне, те, що й згодом сталося. Поет помер на чужині, чужі люди йому очі закрили, чужі люди й поховали:

Сиротина я безродний,

Десь загину в чужині.

І ніхто очей холодних

Не закриє там мені.

І нерідною рукою

Буду в землю я зарит,

І тепленькою сльозою

Ніхто гроба не зросить.

Інколи в літературі відбуваються такі явища, коли письменник якось ніби підсвідомо передбачає свою долю, свій життєвий шлях, своє посмертне майбуття і пошанування. Приміром, О. Пушкін незадовго до трагічної загибелі написав 21 серпня 1836 року вірш, в якому визначив, власне, своє місце в історії не лише російської, а й світової літератури як народного співця, слава якого ніколи не згасне:

Нет, весь я не умру – душа в заветной лире

Мой прах переживет и тленья убежит –

И славен буду я, доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит.

У 1845 році Т. Шевченко написав поезію, названу літературознавцями “Заповітом”, якою теж передбачив своє місце в історії української і світової літератури:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро і кручі

Було видно, було чути ,

Як реве ревучий.

…       …     …     …

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

 

Пісні “Ти не моя”/1854/, “Мене забудь” /1854/, “Пісня”, “Не дивуйтесь, добрі люди” /1854/ жанрово тяжіють до романсової поезії, для якої властиві сум і печальна безвихідь в житті та мріях. Скуте серце семінариста Степана Руданського теж тяжіє до волі, до свободи. Воно прагне палкого кохання, звичайного земного життя. Оці почуття передаються мелодійною, задушевною, наснаженою народними епітетами і метафорами одухотвореною мовою. Молодий поет ніби розмовляє з об’єктом своєї зацікавленості, задає йому запитання, на які сам же і відповідає:

Ти не моя, дівчино молодая!

І не мені краса твоя;

Віщує думонька смутная,

Що ти, дівчина, не моя!..

Мене забудь, моя дівчино!

Спокійно жий, щаслива будь.

Цвіти хоть рожой, хоть калиной,

Мене забудь, мене забудь.

Сум за втраченою молодістю, за нездійсненим коханням, за земним щастям і долею досягає інколи в інтимній ліриці С. Руданського такого емоційного напруження, що його ліричний герой окрім смерті ніякого виходу з отакого душевного відчаю не віднаходить:

Літа мої молодії…

Що ж по тому? Що ж по тому,

Як без щастя, як без долі

Жити в світі молодому?

…           …         …         …

Серце сохне, серце чахне,

Як в полі билина тая,

Поки його не пригорне

Де могила сировая.

Близькою за своїми мотивами до оригінальних ліричних віршів С. Руданського є його переспів з польської мови поезії “Чорний кольор” /1854/, в якій теж ідеться про сиротину, що не має долі, тужить, сумує й передбачає, що по смерті над її могилою не проллється жодна сльозинка. Ось такий тужливий настрій поет передає образною мовою і мелодійною ритмікою, властивою для українських народних пісень:

І чекає життя чорне

Сироту, мене;

Бо як мила не пригорне,

Як гадаю, життя чорне,

Як смерть не мине!

І по смерті не заплаче

Ніхто в чужині,

Хіба чорний крук закряче,

Чорна хмаронька заплаче

Дощем по мені.

У ранніх віршах С. Руданський виявив неабиякий поетичний хист, особливо в умінні розкриття внутрішнього світу ліричного героя, його переживань, емоцій, почуттів. Проте сум і тривога у С. Руданського не переходять у безнадію і розпач. Поет намагається відшукати для людини шлях до щастя і вбачає його в реальних, земних прагненнях до звичайного життя серед розкішної природи. Саме тому він оспівує багатогранні людські почуття, їх природну необхідність і красу, найвищим досягненням якої є дівоча врода. Почуттям неподільного кохання пронизана і пісня “Повій, вітре, на Вкраїну”, написана у 1856 році в Петербурзі, яка ще за життя поета здобула в народі велику популярність. Написанню цього твору передували справжні життєві обставини. Наречена С. Руданського, яка залишилася у рідному селі і мала його чекати, одружилась з іншим. Вразлива, емоційна і чутлива натура С. Руданського болісно сприйняла цю звістку. Свій настрій поет передає задушевними, журливими рядками, які ніби вихоплені з глибини його щирої і втомленої життєвими негараздами душі. Використовуючи мотиви і художні прийоми народних ліричних пісень, звертаючись до буйних вітрів, поет відтворює глибокі і щирі почуття молодої людини, яка прагне до щастя, любові й бажає всього цього всім людям. Пісня “Повій, вітре, на Вкраїну” перейнята глибоким занепокоєнням поета долею звичайної трудящої людини, а отже і своєю особистою долею, яка була не дуже втішною:

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

Безнадійною тугою за неподільним коханням повіває від мелодійних рядків іншої “Пісні”/1857/, яка розпочинається чарівними словами “світять зорі,за ким в полі”. Її ліричний герой настільки закоханий, що він не лише обожнює дівочу вроду, а й сам прагне дівочої краси і ласки й ладен за це розлучитися з життям, яке без ніжного кохання нічого, мовляв, не варте:

Взглянь, мила, як дрімалось,

Дай я подивлюсь,

Подивлюсь на білі груди,

К серцю пригорнусь.

Пригорнуся, обів’юся,

Правду спом’яну…

І без туги, і без жалю

Вічним сном засну.

Але трагедія ліричного героя в піснях С. Руданського не обмежується лише неподільним коханням та нещасливою долею, а й його самотністю, яка ятрить душу. Відірваний від світу, від людей він не в змозі самотужки вгамуватися й не передбачає нічого відрадного в житті, яким, до речі, й не дорожить:

Чорніє небо, як земля;

І, як в склепінні межи вмерлими,

Межи живими ходжу я.

Одначе сумні і тужливі мотиви в поезії С. Руданського, зрештою, починають стихати. Його ліричний герой повертається до реального життя. У “Пісні” /1858/, яка розпочинається словами: “Не згадаю гадки”, він звертається до матері із запитанням, що ж йому робити у цьому світі, де немає волі. Де немає втіхи, а лише одні “чари” – тобто чвари між людьми:

Не згадаю гадки,

Не змислю я мислі!

Як чорнії хмари,

Порадь, мати, що діяти,

Ой чи жити, чи вмирати?

Порадь, моя мати?

Але відповіді на своє наболіле запитання син від матері не отримує. І лише у вірші “До моїх дум” /1859/ ліричний герой С. Руданського ніби отряхує із себе сонливість і сумнівність, стає дещо жвавішим, активнішим і починає задумуватися над досить важливою проблемою про призначення митця і його відповідальністю перед народом, Батьківщиною за слово своє, а також і за свою творчість:

Чого ж дума така пишна,

Чого ж слово бідне?

Дитя моє недоспіле,

Дитя моє рідне!

Згубив би я тебе разом,

Як час свого сина,

Але, може, тебе прийме

Мати Україна!

Не у всіх, проте, піснях і віршах С. Руданського петербурзького періоду домінує печаль, безвихідність і безнадія, що обумовлюється, як відзначалося, його жахливою бідністю. Але і в такому досить несприятливому становищі поет намагається оволодіти собою, душевно заспокоюється, починає бадьоріше, а інколи й з відтінком гумору та іронії дивитися на світ, на свої стосунки з людьми. Саме в такому дусі написано послання “До дядька Прохора-коваля” /1857/, яке складається з чотирьох частин, пов’язаних між собою єдиною думкою. Художня форма цього твору монологічна. Ліричний герой спершу милується потрібною для людей працею дядька коваля, порівнює своє важке життя і навчання з ковальськими турботами, вважаючи, що і він колись буде приносити користь людям,бо ж без освіти і науки суспільство розвиватися не може й не може існувати як без праці і виробів коваля. І, зрештою, прохає у цього трударя грошей, необхідних для продовження навчання. Одначе оце прохання коштів у С. Руданського не звучить принизливим і образливим. Навпаки, воно є ніби своєрідним закликом до народу всіляко допомагати молоді здобувати освіту. Бо освічена людина для суспільства конче необхідна:

Будь спокійний, дядьку,

Я тебе впевняю:

Не пущу їх марне

І не прогуляю.

І не прогайную,

Складу на науку

Свою дорогую.

Образ молодого і сумлінного здобувача науки, який подібно ковалеві працює до сьомого поту, сприймається не прохачем, а невтомним трудівником. Йому, отже, не шкода й дати грошей, які в поезії порівнюються з піском, без якого заліза не звариш, як і без коштів не здобудеш освіти.

Навчаючись у Петербурзі, С. Руданський знайомився, а можливо, й грунтовно вивчав історію заснування цього міста, яке, як відомо, будували за наказом російського імператора Петра 1 українські казаки. Багато з них загинуло тут в болотистій місцевості. Ці історичні факти були відомі С. Руданському. Не випадково, мабуть, тому він кілька віршів пісенного звучання присвячує минулому України, яке особливо оспівували поети-романтики. Ця тема знайшла своє широке і глибоке відображення у творчості Т. Шевченка, П. Куліша,               М. Костомарова, М. Старицького й багатьох інших українських, та й не тільки українських, а й російських письменників. Художньо осмислюється вона і С. Руданським, зокрема у віршах “Над могилою” /1857/, “Пісня”/”Гей, браття-козаки, сідлайте коні!”- 1857/, “Пісня Хмельницького” /1857/ та інших. Могили українських козаків, що загинули в боях за свободу і незалежність Батьківщини, уславлюються в поезії “Над могилою”, яка є пам’ятником для нащадків, а тому її потрібно шанувати, оскільки без цього душа людини буде не лише пусткою, а й заросте чорнобилем:

Скажіть мені, люди,

Кому з вас не мила,

Кому з вас не люба

Була та могила?

Зійдіться ж, люди!

Край дороги станьте!

Стисніть своє серце,-

На могилу гляньте!

…     …     …     …

Де була калина,

Там нап’ята буда…

На верху могили

Чорнобилю груда…

У пісні, яка розпочинається зверненням до нащадків запорізьких козаків: “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!”, поет закликає український народ наслідувати і приумножувати героїчні традиції своїх предків, взятися за зброю й боронити до загину рідний край та волю:

Нехай наші коні на чистому полі

Тріпнуться і враз заіржать!

Нехай наші браття, молодці-козаки,

На чистеє поле біжать!

Нехай знову брязне шабелька стальная

В козацьких залізних руках!

Нехай знову ляжуть ворогові кості

Могилами в наших степах!

А люлька-голубка нехай не вгасає,

Паліть вражі села кругом!

Нехай ворог знає, повік не гадає

Знущатися над козаком!..

Неважко побачити, що на цих творах С. Руданського досить помітний вплив поезії     Т. Шевченка “Розрита могила” /1843/, з якою, як стверджує Ю. Цеков, “Руданський ознайомився в списках”, оскільки вона була, мовляв, надрукована “на два роки пізніше, та й не в Росії, а в Лейпцігу”_.На цій поезії С. Руданського відчутний вплив усієї лірико-історичної спадщини Т. Шевченка. Яскравим таким прикладом може бути вірш “Чигирине, Чигирине”, рядки якого безсумнівно відчутні у розглядуваному творі С. Руданського:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з панами?

За що скородили списами

Татарські ребра? Засівали,

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось?!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

В окремих ліричних поезіях С. Руданський намагався не лише відтворити й оспівати історичне минуле українського народу, а й змалювати образи конкретних і знаних в народі, в усьому світі історичних діячів, які самовіддано відстоювали суверенітет і незалежність України як держави. У 1857 році він створює “Пісню Хмельницького”, в якій у всій своїй величі постає образ Богдана Хмельницького, всі помисли і дії якого спрямовані на здобуття волі для свого народу, незалежності для своєї Батьківщини. В уста гетьмана поет