Марко Лукич Кропивницький

професор Петро Максимович Киричок

Серед неозорих полинових степів неподалеку від теперішнього обласного міста Кіровограду / колишній Єлисаветград Херсонської губернії / розкинулось старовинне село Бежбайраки, яке відоме тим, що в ньому 10/22 квітня за ст. зт. / травня 1840 року_ в родині дрібного шляхтича, управителя маєтку місцевого помішика, народився Марко Лукич Кропивницький.

Майбутній класик ук_раїнської літератури, засновник професіонального українського театру зростав і формувався в неймовірно важких родинних і суспільно-політичних умовах. Мати, Капітоліна Іванівна, вітчим якої Дубровинський був збіглим кріпаком-музикантом із Ярославської губернії, як писав пізніше М. Л. Кропивницький, “зростала в деспотичній родині, де покарання лайкою вважалося найлегшим”_.

Батько ж був людиною “труда мозольного”, виростав у злиднях, але на свободі. Виховання і характери у батьків М. Л. Кропивницького були різко протилежними, що, зрештою, і привело згодом до розвалу сім’ї. Перейшовши на службу управителем до князів Кантакузених у слободу Катеринівку Бобринецького повіту Лука Іванович Кропивницький поринув у роботу й дома бував рідко. Цим скористалась жорстока й розбещена княгиня Кантакузина, яка втішалась похітливими розвагами з офіцерами.

На такі гульбища, які відбувалися майже щоденно, кріпосниця запродувала дружину свого управителя, яка прекрасно грала на фортепіано, флейті й інших музикальних інструментах, добре співала, танцювала.

Гуляньки, вечірки, зовнішній блиск, вишуканість офіцерів, поміщиці запоморочили голову Капітоліні Іванівні. Їй здалося, що таке життя справді щасливим. Заради нього вона легковажно залишила двох малолітніх дітей – Марка і його сестричку Ганну, чоловіка і, взявши з собою грудну дитину, зійшлася з родовитим дворянином, командиром кавалерійського ескадрону майором І. Рудзевичем. Батько одружився з нянькою своїх дітей Явдохою. В сім’ї почалися сварки, батько став пиячити і малий Марко з сестрою Ганною часто тікали з дому.

Вони вештались серед наймитів, допомагали їм у роботі, напували коней або ходили в поле дивитись, як працюють косарі, гралися з слобідськими дітьми. Пізніше в своїй автобіографії М. Л. Кропивницький згадував: “… Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моаму сирітству.”_ Становище дітей стало ще тяжчим, коли князь Кантакузен вигнав батька з роботи. Скривджений і пограбований. Лука Іванович подався шукати посаду, залишивши Марка у знайомого попа Нестеровського. Той замість догляду і виховання примушував хлопця чистити коней, возити воду, прислу_жувати дякам і паламарям та випрошувати у селян різні продук_ти й інші речі. Часто доводилося Маркові читати псалтиря над померлими селянами і арештантами, що особливо його бентежило і гнітило.

Певной систематичної освіти М. Л. Кропивницький не мав. Початкову грамоту він разом з своєю сестрою Ганною здобув у приват_ній школі шляхтича М. К. Рудковського в слободі Олександрівці. Жорстокий і деспотичний шляхтич брав великі гроші за навчання, але про освіту дітей дбав мало, тримав учнів у поганих побуто_вих умовах, змушував їх працювати на себе, за найменшу прови_ну зле карав різками. В своїй автобіорафії М. Л. Кропивницький писав про це так: “Школярі, котрі жили в школі, не тільки вчи_лись грамоті, а й двір чепурили, ганяли до водопою скотину, вибирали кукіль із зерна, ходили бакшу полоть або просо, мо_лотили горох та квасолю, поливали капусту…

Літом було нам заіграшку погнати скотину до криниці на водопій. а зимою зовсім не до смаку це було. Раз була страшенна холоднеча і припала черга мені допомогти недошмаленому_ ско_тину напоїть. Погнали ми її до криниці, і, доки він натягав в корито води, я змерз і побіг в хату, котра була поруч з кри_ницею, погрітись. Скотина тимчасом розбрелась по селу, а я за_ліз на піч, де сиділо двоє дітей, і почав з ними гратись в “одіян, другіян, на чотири лубіян!..” Аж це вбігає в хату Рудковський, як закричить, як затупотить ногами, я з печі та нав_тікача. Вбіг в школу та й тремтю. Увійшов Рудковський звелів мене покласти на скамейку, спустив мені штани і почав шмагать різками…”_ Якось Лука Іванович вибрав вільний час, відві_дав сина, якого знову до нестями побив Рудковський. Відплатив_ши вчителеві нагайкою за таку “науку”, батько забрав Марка зі школи передчасно. Майже рік потім він вчився разом із синами старшого князя О. Кантакузена в селі Катеринівці. За цей час порівняно короткий здібний хлопчина навчився вільно розмовляти французькою та німецькою мовами. Після від’їзду князів до Іта_лії його забрав на виховання генерал Бутовський, маючи намір зробити з хлопця офіцера. Проте намір генерала не здійснився. Його сестра / генеральша Гудима-Девкович / вигнала “вихованця” з хоромів на подвір’я до наймитів, серед яких він чув безліч народних казок та розповідей про волю, землю. Ненависть до ди_тини у генеральші була настільки злісною, що вона незабаром його зробила лакеєм свого зятя офіцера М. Бракера, який жив у Єлисаветграді. Пізніше він став “гласним і членом правління земського реального училища та дільничим судов у місті”._ Тут Марко був відданий до повітової школи, де виявив прекрасні здібності. Через хворобу Марка забрали додому, а після одужання батько відвіз його до Бобринецької повітової школи. Хлопець жив у своєї бабусі по-матері Дубровинської. Сім’я Дубровинських за свідченням самого М. Л. Кропивницького була музикальною:

“… всі дядьки, опріч старшого Микити, цебто пасинка дідового, котрого й дома не було, грали ва ріжних інструментах; не прохо_дило навіть вечора, щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали / всі дядьки були в церковнім хорі / ду_ховні концерти і світські пісні, тільки не українські, а ті, котрих ще навчив їх отець: “В темном лесе”, “Во лузях”, “Госу_дарь ты мой, Сидор Карпович”, от із українських тільки й співа_ли: “Ой ходив чумак сім літ по Дону…” Опісля вони багато перейняли українських пісень від мене. Іноді… читали гуртом, найчастіше Гоголя і “Енеїду” Котляревського. Декотрі чиновни_ки вчились у дядьків грать на струментах.”_

Під час навчання в Бобринці Марко зустрічається з своєю матір’ю. Добре знаючи музику, вона навчає його грі на фортепіано, скрипці, гуслях, апробує і становить голос, розучує з ним вокальні партії, залучає до художніх вистав.

У Бобринці Марко вперше побачив циркові видовища і дуже зацікавився ними. В 1854 році в місто прибула трупа Млотковського. Обдарована сім’я Дубровинських швидко завела знайомство з акто_рами трупи й під їх впливом своїми сімейними силами розпочала ставити такі українські і російські п’єси, як “Наталка Полтав_ка” І. П. Котляревського, “Сватання на Гончарівні” Г.Ф. Квітки-Основ’яненка та його ж “Шельменка-денщика”, “Кум-мірошник, або Сатана в бочці” В. Дмитренка, “Іди, жінко, в солдати” Ващенка-Захарченка, “Простак” В.О. Гоголя. “Женитьба” М. В. Гоголя. “Заколдованный принц, или переселение душ”/ переробка Н.І. Ку_ликова/, “Материнское благословение” д’ Еннері і Лемуан Г. / пе_реклад з французької мови М. О. Некрасова/ та інші. Молодий Марко брав участь у виставах, виконуючи в них ролі Петра, Лопуцьковського, Стецька.

“Спектаклі наші, – згадує М. Л. Кропивницький, – одвідував, зісланий в Бобринець, Мусін-Пушкін; він дуже зацікавився мною і умовляв матір везти мене в театральну школу; але мати жаха_лася тієї поради.”_

У 1856 році М.Л. Кропивницький закінчив повітове училище з похвальною грамотою і поїхав разом з матір’ю до Києва, щоб вступити до гімназії. Не витримавши екзаменів, він повертаєть_ся в рідні степи і незабаром, на вимогу батька, який неодмінно хотів зробити з свого сина судового чиновника, поступає на слу_жбу в Бобринецький повітовий суд.

Гнітюча канцелярська атмосфера й чиновницька праця не могли задовольнити вразливу душу й допитливий гострий розум М. Л. Кропивницького. Він не досиджував “уставних канцелярських ча_сів”, залишав недописані папери і тікав до слобідської молоді. Тут Марко почував себе цілком вільно, вчився народних пісень, казок, читав на вечорницях “Енеїду” І. П. Котляревського. Інко_ли з його ініціативи в клунях ставилися невеличкі п’єси, зде_більшого популярні водевілі, в яких він виконував головні ролі.

На ці роки припадає знайомство М. Л. Кропивницького з твора_ми Т. Г. Шевченка,     О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова, М. В. Гоголя, І. С. Тургенева та інших і деякими творами, забороненими царсь_кою цензурою.

Жардармським властям, звичайно, не подобався такий чиновник, і вони занесли його до списку “неблагонадежных лиц”, з якого письменник до останніх днів свого життя так і не був викреслений.

В 1862 році М. Л. Кропивницький робить ще одну спробу продов_жим свою освіту. Він їде до Києва і там наполегливо готуєть_ся до вступу на юридичний факультет Київського університе_ту.

Майже за дворічне перебування в Києві М. Л. Кропивницький кропітко вивчає українську, російську літературу, історію, по_ринає у вир студентського життя, прислухається до палких дис_путів, розмов. На початку 60-х років XII ст. серед студентів вищих учбових закладів Києва, зокрема у Київському університе_ті, поширювалися нелегально “Колокол” Герцена й інша забороне_на література.

Передова молодь пробувала видавати газети, влаштовувати вистави українських й російських п’єс. Часто між студентами полярних переконань точилися надзвичайно гострі політичні су_перечки, в які мусив втручатися навіть попечитель Київської учбової округи М. І. Пирогов, який брав участь лікарем у пер_шій Кримській війні 1854-1855 р.р. Прогресивний вчений і педа_гог був звільнений царизмом з цієї високої посади за підтрим_ку антиурядових виступів студентів. М. Л. Кропивницький згаду_вав, що “М. І. Пирогов знав його особисто як учасника молодіж_них вистав.”_ Буремне студентське життя, знайоство з деяки_ми українськими та російськими театральними й літературними діячами, відвідування театру вплинуло на формування демократичного світогляду М. Л. Кропивнипького, розбудило в ньому письменницький хист. На Київський сцені йому пощастило двічи побачити славнозвісну тоді артистку Фабіянську в “Материнським благословенню”. Її не вимушена, проста й глибоко переконлива гра, зворушила артистичну душу М. Л. Кропивницького оживила спо_гади про рідний край, про аматорські спектаклі, які дуже по_добалися селянам. Враження від вистави у юнака було настіль_ки великим і сильним, що він сам взявся за перо й почав писа_ти мелодраму, давши їй назву “Микита Старостенко, або незчу_єшся, як лихо спобіжить”. Захоплення театром, робота над сво_їм першим твором, погані умови життя негативно позначилися на підготовці М. Л. Кропивницького до вступних екзаменів, яких він знову не склав і через те вимушений був у лютому місяці 1864 року повернутися до рідних місць.

В Бобринці М. Л. Кропивницький влаштовується працювати сто_лоначальником і незабаром налагоджує зв’язки з аматорським театральним гуртком, організованим на цей раз акторами Соболе_вими, беручи в ньому активну участь. Слід відзначити, що до цього гуртка належав Іван Карпович Тобілевич – майбутній ві_домий український драматург і артист, який виступав під псев_донімом Карпенко-Карий. Пізніше І. К. Тобілевич згадував, що М. Л. Кропивницький скоро став не тільки душею гуртківців, а й їх фактичним керівником. На невеличкій убогій сцені з успіхом йшли “Ревизор” М. В. Гоголя, “Не в свои сани не садись” та “Доходное место” О. М. Островського, “Жених из ножевой линии”           І. Красовського, “Свет не без добрых людей” Н. М. Львова, “На_талка Полтавка” та “Москаль-чарівник” І. П. Котляревського, “Сватання на Гончарівні” та “Шельменко-волосний писар” Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, “Кум-мірошник” В. Дмитренка, “Іди, жінко,

в солдати” Ващенка-Захарченка, а також п’єса М. Л. Кропивницького “Микита Старостенко…”, яку він доопрацював у Бобринці і дав їй іншу назву “Дай серцеві волю, заведе у неволю”.

В Бобринці М. Л. Кропивницький познайомився з українським письменником і фольклористом Олександром Яковичем Кониським, з яким їздив по селах записувати українські народні пісні.

У 1865 році повіт було переведено з Бобринця до Єлисаветграда, куди переїхало багато членів аматорського гуртка, в тому числі й Іван Карпович Тобілевич, який був першим помічником М. Л. Кропивницького у театральних справах, зокрема у виборі репертуару та в придбанні театрального обладнання.

В Єлисаветграді М. Л. Кропивницький недовго працював секре_тарем поліцейського управління і незабаром повернувся до Боб_ринця, де зайняв посаду секретаря міської ратуші, яку згодом було перетворено в міську думу. Проте зв’язку з аматорським гуртком не втрачав. Пішки ходив до Єлисаветграда для участі в кожній новій вистави й на репетиції.

Одного разу, не взявши офіціального дозволу від начальства, Марко Лукич вирушив до Єлисаветграду грати Хому Кичатого в драмі “Назар Стодоля” Т. Г. Шевченко. В цей час до ратуші при_був ревізор і М.Л. Кропивницького було звільнено з посади за “недисциплінованість”.

Певний час М. Л. Кропивницький був без роботи , потім з великими труднощами влаштувався письмоводителем в Єлисаветградському сирітському суді. Одначе через кілька місяців його, на вимогу бобринчан, було поновлено на попередній роботі. З прибуттям М. Л. Кропивницького у Бобринець аматорський гурток пожвавлює свою діяльність. Організовується хор , у супроводі якого йдуть спектаклі, робиться спроба заснування невеличкої постійної ама_торської трупи. Проте за браком коштів, а почасти і через переслідування цей намір не був здійснений.

Після смерті батька в грудні 1870 року М. Л. Кропивницького “вже ніщо не зв’язувало з Бобринцем”._ Він розпродав все своє господарство, продав будинок і у вересні місяці 1871 року по_дав у відставку і виїхав разом з дружиною до Одеси з наміром продовжити освіту в університеті, технологічному інституті_ або консерваторії._

В Одесі М. Л. Кропивницький відвідує італійську оперу, народ_ний російський театр, організований графами Морковим і Чернишовим. Тут він зустрічається із знайомими акторами, які знали його як талановитово аматора і невтомного організатора театра_льних вистав.

Високо оцінюючи артистичні здібності М. Л. Кропивницького, актор Г. О. Виходцев запропонував йому вступити до російської трупи і взяти участь у виставі “Сватання на Гончарівці” Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Вистава, що відбулася 12 листопада 1871 ро_ку, фактично, вирішила долю М. Л. Кропивницького як професіного українського актора та драматурга. Він погодився всту_пити до російської трупи графів Моркова і Чернишова. Газета “Одесский вестник” виступила з похвальною рецензією на виставу і особливо відзначала вдалий виступ дебютанта М. Л. Кропивниць_кого: ” Малоросійський водевіль Квітки “Сватання на Гончарівці” у п’ятницю 12 листопада був виконаний трупою театру цирку досить цікаво.

Дебютант у ролі Стецька М. Л. Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його пов_торювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця… Тепер, кажуть, він вступає присяжний артист в трупу театру Моркових і Чернишова. Добре придбання”._

В російській трупі графів Моркова і Чернишова М. Л. Кропивницькяй працював понад три роки і за цей час встиг добре озна_йомитися з російським театральним мистецтвом, з російською драматургією, особливо ж грунтовно вивчав творчість О. М. Островського. Тут у нього зароджується думка організації україн_ської трупи на зразок російської. І, слід відзначити, свої за_думи молодий артист частково втілює в життя. Він організовує український аматорський хор і керує ним. Віддаючи всього себе театрові М. Л. Кропивницький не залишає водночас і драматургіч_ної діяльності. Він пише водевіль “За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання”, в якому розв’язуються морально-етичні проблеми життя. Автор змальовує ідеальне кохання писаря Якова Приблуди і молодої вдови Горпини Коновалихи. На шляху до їхнього зближення стоять парубок Охрім Гаюненко та швець Гордій Маляренко. Закохані долають ряд перешкод і, зрештою, одру_жуються.

На фоні тогочасної української драматургії цей водевіль М. Л. Кропивницького нічим по суті не виділяється. Його сюжет міг бути підказаний самим життям, або фольклорними переказами про красу, ніжність, щирість і гордість трудящої жінки. В його розробці молодий драматург не був самостійним і оригінальним. Він перебуває до певної міри під впливом своїх літератрурних попередників, зокрема І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Водевіль цінний доробок для нас тим, що в ньому М. Л. Кропивницький виявив глибоке знання сільського побуту, звичаїв, народної мови, зокрема м’якого народного гумору та дотепу.

В цьому ж 1872 році була видана і драма “Невольник”, яку автор назвав “драматичними малюнками у 5 діях”, зауваживши при цьому: “Перероблено з поеми           Т. Г. Шевченка “Невольник”. Цей твір можна віднести до жанру історичної драми. В ньому прав_диво відтворені історичні події на Україні періоду її бороть_би з турецькими завойовниками. Ця тема порушувалась багатьма українськими письменниками, але найповніше і, треба сказати, найправдивіше вона розроблена Т. Г. Шевченком. Недаремно М. Л. Кропивницький, як вірний і послідовний продовжувач традицій Великого кобзаря, звертається до його творчості, як до висхід_ної позиції в зображевжі історичного минулого своєї батьківщи_ни, свого народу. Йдучи за Т. Г. Шевченком, наслідуючи окремі

його стилістичні прийоми, М.Л. Кропивницький створює вдалу п’єсу, пронизану ідеєю патріотизму, любові до Вітчизни. Вико_ристовуючи сюжет, образи, пісні Т. Г. Шевченка М. Л. Кропивниць_кий разом з тим додав до твору ряд своїх пісень, зокрема ство_рив пісню “Ревуть, стогнуть гори, хвилі”, яка згодом стала на_родною.

Після раптової смерті Чернишова його театр, в погоні за прибутками, почав орієнтуватись на легкий водевільний і оперет_ковий жанр. Це не сподобалося М.Л. Кропивнипькому, і він у 1873 році переходить до Харківського театру Алесандрова- Колюпанова, де й дебютував у ролі Виборного в п’єсі І. П. Котлярев_ського “Наталка Полтавка”. Саме в цій трупі М.Л..Кропивницькому вдалося вперше виставити свою п’єсу “Дай серцеві волю, за_веде у неволю”, яка е переробкою драми “Микита Старостевко…” У Харкові виставлявся другий варіант цієї п’єси. Вистава прой_шла з великим успіхом. Зачаровані глядачі цілою юрбою пішли на могилу видатного українського актора Карпа Соленика, який був палким поборником і пропагувачем реалістичного мистецтва російського артиста М. С. Щепкіна, продовжувачем його сценічних традицій на українській сцені.

В трупі Алесандрова-Колюпанова М. Л. Кропивницький, як він пише в своїй автобіографії “За тридцять п’ять літ”, ” уперше виставив…твори і В. Александрова “Не ходи, Грицю, на вечорни_ці” і “За Неман іду”… Хотів… виставляти “Долю” Стецена_, але, “на превеликий жаль, цензура не дозволила.”_

Робота в російських трупах Одеси і Харкова була для М.Л. Кропивницького великою школою, де він зростає, як талановитий актор і драматург. На цей час уже широко були відомі та_кі його п’єси, як “Дай серцеві волю, заведе у неволю”/1863 р./, Помирились”/1869 р./, “За сиротою і бог з калитою, або ж нес_подіване сватання”/1872 р./, “Невольник”/1872 р./. Вони свід_чать про те, що М. Л. Кропивницький уже в ранній своїй творчості твердо став на шлях, яким раніше пішла і який визначила передо_ва українська і російська література, на шлях викриття хижаць_кого обличчя зростаючої української сільської буржуазії і показу важкого становида трудового народу. В минулому України моло-

дий драматург бачив запеклу класову боротьбу між селянами і помі_щиками, бідними козаками та козацькою старшиною і гетьманами.

Відомим як талановитий драматург і артист М. Л. Кропивницький стає не тільки на Україні, а й серед прогресивної російської громадськості, зокрема серед передових культурних діячів Москви і Петербургу. Столичний антрепренер Зізерін з Крестовського ост_рова запрошує М. Л. Кропивницького на театральний сезон і при то_му з українським репертуаром. Це спонукає його до організації, говорячи словами драматурга, “невеличкої трупи і мужського хору”, до якої входили такі артисти: Стрельський В. О., Лядов М. О., Хащин Т. В., Попов В. А., Стрельська Н. В., Давидова А. Д. і Меринова та інші. На літній сезон 1874 року М.Л. Кропивницький з усією цією трупою виїздить до Перербурга.

Передова громадськість столиці вітала українських акторів. “Столичні часописи,- згадував М. Л. Кропивницький,- похваляли мої вистави, похваляли й голоси”.

В Петербурзі М.Л. Кропивницький зустрічається з місцевими ар_тистами, знайомиться з багатьма прогресивно настроєними російсь_кими діячами літератури й мистецтва, з якими протягом всього сво_го життя підтримує тісні зв’язки.

Відомий український актор Онисим Суслов, який вийшов із теат_ральної школи М. Л. Кропивницького, у своїх спогадах писав, що в Петербурзі Марко Лукич “мав великі знайомства серед письменників та артистів. Там він себе почував, як риба у воді, не оминаючи жодного випадку, освіжити мозок серед корифеїв літератури й мис_тецтва”.

“Віриш, Ониську, – ділився він зі мною своїми думками, – як тіль_ки ногою ступлю з поїзду на ці анахтемські “торці”, чую, наче нова кров заграє по жилах, нові ідеї, нові мрії. Люблю Петербург.”_

Повернувшись у лютому місяці 1875 року на Україну, М. Л. Кропивницький одержав запрошення на літні гастролі в Галичину. Гаст_ролі талановитого актора в Західній Україні були визначною куль_турною подією. Західноукраїнські глядачі побачили повнокровну реалістичну гру справжнього майстра українського театру.Проте участь М. Л. Кропивницького в галицькій трупі, на чолі якої стоя_ла Т. Ф. Романович, не обмежувалась тільки виступами в тій чи ін_шій ролі. Він, власне, був не тільки наставником театру товарист_ва “Руська бесіда”, а й взяв на себе режисуру. Це тим більш бу_ло важливо, бо тогочасні українські актори Галичини вживали спольщену мову, спотворювали в п’єсах українські народні образи.

Неприродність, штучність і надуманість у постановці українсь_ких п’єс на сцені галицьких театрів не могли не викликати обуренню у М. Л. Кропивницького.

” У якім же убранні, – писав він в своїй автобіографії, – висту_пала п. Бачінська в “Наталці”, мати якої по убожеству продала дворик, купила хату?…” Вона вся була уквітчана французькими квітками з широченними шовковими биндами, і не в запасці або плахті, а в куценькій до колін домчастій спідничці, що спіднизу підшита десятьма біленькими спідничками, немов в криноліні, у ку_ценькому розмальованому хвартушку, в панчішках та туфельках на високих закаблуках, немов причепурилася до балету “Пан Твардовський…”_

М. Л. Кропивницький робив усе можливе, аби спрямувати галиць_кий театр на шлях реалізму. З цією метою він, приміром, радив вводити в репертуар народного театру твори українських і росій_ських авторів, зокрема , “Назара Стодолю” Т. Г. Шевченка, “Реви_зора” М.В. Гоголя, “Власть тьмы” Л. М. Толстого та інші. З артис_тами галицького театру М. Л. Кропивницький вів розмову про необ_хідність вживання під час вистави української літературної мови, навчав їх розуміти мову російську. На запитання співробітника часопису “Діло”, якою мовою розмовляє сам М. Л. Кропивницький він відповів “мовою Шевченка”._

На сцені галицького театру М. Л. Кропивницький хотів постави_ти свою п’єсу “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Ця спроба,однак, закінчилася невдачею. На перешкоді став “Крайовий відділ”_ де драму розкритикували і запропонували авторові докорінно її переробити.

В Галичині М. Л. Кропивницький займався не тільки театральною справою. Тут він почав писати оперету “Пошились у дурні”, яку закінчив у 1882 році в м. Києві; працював над перекладом “Реві_зора” М. В. Гоголя українською мовою/ переклав два акти/, драми М. Чернишова “Испорченная жизнь”, яку переклав під назвою “Пола_мане життя” і поставив 29 серпня 1875 року в Галичині. Зробив також переклади водевілей Д. Ленського “Лев Гурыч Синичкин”/Ак_тор Синиця”/, П. І. Григорьева “Дочь русского актера”.

В жовтні 1875 року М. Л. КроиивницькиД приїхав до Єлисаветграду, де разом з         І. К.Тобілевичем/Карпенком-Карим/ бере активну участь в реорганізації театральних аматорських гуртків і сам вис_тупає в українських та російських виставах. Потім, майже увесь літній сезон 1876 року, служить режисером у трупі Ізотова в Кате_ринославі /тепер Дніпропетровськ/.

Аматорське театральне мистецтво на Україні в цей час настільки було розвинене, що назрівала невідкладна потреба створення української театральної трупи. Але царизм, вірний політиці націо_нального гноблення, видав у 1876 році указ, яким суворо заборо_няв “…різні сценічні вистави і читання малоросійською мовою, а рівно і друкування на ній текстів до музикальних нот.”_ Такі обставини змусили М.Л. Кропивницького залишити українську сцену і перейти до російської трупи. В своїх спогадах він про це пише: “У 1876 р. спобігла український театр височайша забо_рона, і довелось мені більше п’яти років поневірятися на москов_ській сцені, зубрячи трагедії Озерова, Ободовського й інших, щоб виробити акцент. Я не помилюсь, коли скажу, як за п’ять з половиною років, – від 1876 р. по ноябрь 1881 р., – я переграв у московськім репертуарі більше п’ятисот ролів.”_

Перебування М.Л. Кропивницького на російській сцені благот_ворно вплинуло на формування його демократичного світогляду і реалістичної художньої манери письма. Пізніше він сам пишався тим, що грав разом з такими корифеями російського кону, як:

М. Х. Рибаков, М. К. Милославський, К. Ф. Берг, Л. М. Самсонов, І. П. Кисілевський,   М. С. Стружкін, М. В. Аграмов, Ф. П. Горелов, А. А. Рютчі, А. Н. Нікелін, О. Ф. і Ф. Ф. Козловські, М. В. Літвина, Є. І. Вороніна, М. О. Лукашевич, М. Г. Ленская та іншими, і брав кілька разів участь у гастрольних спектаклях: В. В. Самойлова, П. В. Васильєва,          П. О. Нікітіна, М. Т. Козельського та інших. Лише після цього М. Л. Кропивницький “нарешті наважився скласти украї_нську трупу, котру й заснував у кінці 1881 р. в Кременчуці”._

Позбавлений змоги служити рідному мистецтву. М.Л. Кропивницький у 1876 році виїхав до Криму, де й влаштувався артистом трупи Л. Яковлева. “Зимовий сезон 1876-1877 р.р., – писав М. Л. Кропивницький у своїй автобіографії,- служив я в Сімферополі, у Л. Яко_влева, з дебюта в ролі городничого в “Ревізорі”._ Чому, пита_ється М. Л. Кропивницький вибрав саме Сімферополь, а не якесь ін_ше місто? Адже його запрошували на роботу багато російських труп. Пропонувала свої послуги навіть імператорська сцена. “Пос_ле исполнения пьесы “Доки сонце зійде – роса очі виїсть?- згадує М. Л. Кропивницький, – получил я пригласительную записку от управ_ляющего конторой императорских театров / г/осподина/ Погожева. Г/осподин/ Погожев пригласил меня в кабинет и спросил, не желаю ли я поступить на императорскую сцену.”_ Справа в тому, що у Сімферополі певний час жив його рідний дядько Андрій, який пра_цював чиновником. У 1852 чи 1853 році був він заарештований, за_суджений і засланий на Сибір. Небіж любив свого дядька ще з ди_тячих років і хотів, мабуть, більш докладно довідатись про його долю. Окрім того, Крим привертав М.Л. Кропивницького і як енер_гійного і талановитого молодого артиста, що славився своїм умін_ням організовувати театральну справу. Саме таких ентузіастів-ор_ганізаторів бракувало тоді кримським трупам, театрам, де зосере_дилось чимало випадкових акторів-невдах. Оглядаючи розвиток крим_ських театрів з 1876 до 1886 року, один з місцевих театрознав_ців у газеті “Севастопольский листок” від 2 листопада 1886 року писав: “Останнє десятиліття повинно бути відзначене, як сама похмура епоха в історії театру… Наступила ганебна реакція в театральному мистецтві… Сцена не дає більше поживи ні розумові, ні серцю, а діє на почуття маси; благородні пориви і здорові інстинкти поступаються місцем перед розгнузданою похітливістю… Ряди їх /тобото артистів – П. К./ поповнюються всякого родуневдахами і п’яницями обох статей…”

З перших днів праці на Сімферопольській сцені М. Л. Кропивницькому доводиться вести запеклу боротьбу за реалістичний ре_пертуар, який би правдиво відображав народне життя. Він грає городничого в “Ревізорі” М. В. Гоголя, виконує інші ролі в п’єсах визначних російських авторів, орієнтує кримські театри на вистави творів О. М. Островського, М. В. Гоголя. Місцеве населення добро_зичливо ставилося до М. Л. Кропивницького як артиста, театрально_го діяча, який швидко зайняв у трупі Яковлева становище провідного режисера, а преса високо оцінювала його гру. “Мурзаки, – пише   М. Л. Кропивницький у своїй автобіографії, – зустріваючи мене на вулиці або бульварі, гукали: “Здірастуй, Карапініцькі!” – за_раз починали співати “Тыри багина рости томна ала-ла-ла, ала-ла!. .. Місцева часопис відзначала мій поспіх…”_

В Криму, зокрема у Сімферополі, М. Л. Кропивницький займався не тільки театральною справою. Тут він продовжує писати оригі_нальні твори і робить переклади з творів російської літератури. Під час війни Росії з Туреччиною він перекладає українською мо_вою драму російського письменника М. Чернишова “Испорченная жизнь” під назвою “Поламане життя”, пише оригінальне віршоване оповідання “Турецька війна з слов’янами”, в якому закликає всіх братів-слов’ян до об’єднання і боротьби з ворогом:

Не к туркам річ я веду,

Сим клятим бусурманам,

А к сербам, болгарам

Й усім родичам-слав’янам.

Що за жихо, браття, Що гине не один

Од турецької війни

Нещасний слав’янин?

 

Не переборовши рутинерства і бездарності артистів трупи Яко_влева, яка, доречі, незабаром зовсім розпалась, М. Л. Кропивницький виїхав з Криму на Україну в лютому 1877 року і вступив там до іншої російської трупи.

В російських трупах М. Л. Кропивницький працював понад десять років. За цей порівняно невеликий час він, як сам заува_жував, зіграв більше п’тисот ролей – від губернатора в “Птич_ках певчих” до Отелло.

Артистична і театральна діяльність М. Л. Кропивиицького з 1876 по 1881 рік була не досить плодотворною. Це були, говоря_чи словами самого письменника, застійні роки в його житті._

Порівняно легким для українського мистецтва був 1881 рік. Під тиском прогресивної громадськості міністр внутрішніх справ дозволив вистави українською мовою, хоча й обмежив їх різними формальностями. З цього року починається новий етап у розвитку української драматургії і театру взагалі, драматичної творчос_ті та театральної діяльності М. Л. Кропивницького зокрема.

Окрилений надіями М. Л. Кропивницький разом з антрепренером Григорієм Ашкаренком організовує в Кременчуку першу українську театральну трупу. Акторський колектив цієї трупи був слабким. В ньому ще міцно трималися антиреалістичні театральні тенденції, яких М. Л. Кропивницький не здолав, оскільки не мав підт_римки від антрепренера, і тому залишив трупу. В 1882 році він засновує в Києві нове театральне товариство, яке в 1883 році дещо реорганізовується, поповнюється кращими тогочасними артис_тами української сцени – М. К. Заньковецькою, М. К. Садовським, М. П. Старицьким та іншими. М. Л. Кропивницький займає становище провідного режисера.

З цією трупою М. Л. Кропивницький гастролює по різних містах і селах України, Росії, Білорусії. І скрізь, треба відзначити, його вистави супроводжувалися бурхливими оплесками. В 1886-1887 роках трупа М.Л. Кропивницького виступає на сценах петербурзьких і московських театрів.

Під час перебування на гастролях в Москві М. Л. Кропивниць_кий намагався встановити тісні зв’язки з найвидатнішими росій_ськими письменниками. Разом із славною артисткою, гордістю ук_раїнської сцени і театрального мистецтва Марією Костянтинів_ною Заньковецькою, він у 1887 році відвідав Льва Миколайовича Толстого в Ясній Поляні.

Великий російський письменник у розмові з українськими мит_цями назвав їх “искренними людьми”, які твердо “верят в то, чему служат”._

З великою повагою до М. Л. Кропивницького ставився основопо_ложник російської реалістичної школи живопису – геніальний І. Ю. Репін. В день 25-річного ювілею артистичної і драматич_ної діяльності М. Л. Кропивницького він подарував від російсь_кого народу ювілярові картину, на якій зображено його в запо_різькому вбранні, керуючого байдаком серед бурхливого моря.

Картина І. Ю. Репіна була символічним відображенням діяльнос_ті М. Л. Кропивницького, його боротьби з царськими сатрапами за піднесення українського реалістичного мистецтва.

Високо оцінювала майстерну гру українських акторів критика. З багатьох рецензій і заміток виділяється вірш Допельмеєр /співробітниці закритих урядом “Отечественных записок” – П. К./. Цей твір особливо цінний тим, що його авторка правильно відбила роль і значення молодого українського театру як у розвиткові рідного мистецтва, так і в пропаганді його серед інших народів:

Да,сказал театр ваш много

Правды истинной, прямой,

Им открытая дорога –

К школе новой, молодой!…

Им была для нас открыта

В красках светлых и живых

Прелесть вся простого быта

Малороссов, нам родных…

Навіть махрові реакціонери, такі, як, наприклад видавець чорносотенної газети “Новое время” А. С. Суворін, визнавали мо_гутній і неповторний акторський талант М. Л. Кропивннцького. Ре_цензуючи петербурзькі гастролі української трупи, А. С. Суворін так писав про гру М. Л. Кропивницького: “… Кропивницький – ак_тор надзвичайно великого обдарування. Воно б’є у нього в усій постаті, в усіх рухах, в інтонаціях голосу, в тій гармонії, яка просто говорить, що тут задуманий і виконаний тип на найвищих ступенях довершеності. Я бачив у цій ролі Щепкіна і сміливо скажу, що Кропивницький ажніяк не нижчий від знаменитого акто_ра.”_

Реалістичний театр М. Л. Кропивницького був сильний конкурен_том для російського імператорського театру, де панували захід_ноєвропейські театральні традиції й прийоми вишуканості, наду_маності, штучності й зовнішнього ефекту.

Знаменитий російський драматург О. М. Островський говорив, що театр 80-х років у Петербурзі перетворився на місце “пустої за_бави” і “нудьги”. Тому петербурзький глядач, якому набридла лакована імператорська сцена, за словами О. М. Островського “лавиною сунув в український театр, де показувалось мужицьке життя.”

Навіть у Криму, який тоді відзначався строкатістю населення, українські спектаклі, особливо з участю М. Л. Кропивницького, користувалися великою популярністю.

Вдруге М. Л. Кропивницький прибув до Криму в 1886 році, в складі трупи М. П. Старицького. Це був уже не початкуючий, а широко відомий драматург, прославлений артист з сформованими прогресивними поглядами на життя, мистецтво, літературу. Він виключно негативно ставився до самодержавно-кріпосницького ла_ду, палко співчував трудовому народові, гнівно викривав у своїх творах його гнобителів. Ставши на захист прав людських, М. Л. Кропивницький жваво цікавився новими ідеями й безмежно вірив у неминучу загибель ладу жмикрутів і лихварів, одначе він ще не міг собі уявити справді вільного суспільства май_бутнього, а тим паче тих шляхів, які ведуть до нього через збройну боротьбу пролетаріату з поміщиками і капіталістами. Одначе, в самих найскладніших умовах, життєвих ситуаціях він ніколи не зневірявся в народі, його творчих силах, можливос_тях, розумі і протягом усього свого життя боровся за його щас_тя, розхитуючи своїми творами і кипучою театральною діяльніс_тю основи експлуататорського суспільства.

Розвиток літератури, мистецтва, театру М. Л. Кропивницький не відривав від суспільства. Він був поборником літератури для народу, жагуче виступав проти лозунгів “чистого мистецтва”, постійно утверджував в літературі, мистецтві високі принципи реалізму, які пропагували і відстоювали українські і російські письменники революціонери-демократи.

М. Л. Кропивницький вважав, що література, мистецтво, а те_атр особливо, повинні майстерно і правдиво відображати дійс_ність з її багатогранним життям, побутом, духовним складом. Це йому належать крилаті слова “…театр… а відображення, дзеркало життя”. До слова М. Л. Кропивницького прислухалася те_пер вся Україна, передові люди Росії й навіть інших країн. Багато діячів українського мистецтва, зокрема театрального, пе_ребували тоді під його безпосереднім впливом, а саме: І. К. Тобілевич/Карпенко-Карий/, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька та багато інших. І це не випадково, оскільки М. Л. Кропивницький був засновником першої професіональної української трупи і, зрештою, вчителем і наставником багатьох ук_раїнських артистів. Його поява в трупі М. П. Старицького, пояс_нюється не тільки викликаною необхідністю лікування в Криму та турботами знаменитого артиста про долю українського слова на землі кримській, де йому довелося певний час перебувати і в якійсь мірі вивчити постановку театральної справи й смаки міс_цевих глядачів, які тягнулися до реалістичного мистецтва, а й запрошенням до трупи самим М. П. Старицьким. Про це пише М. Л. Кропивницький в листі до П. К. Саксаганського від 24 вересня 1886 року із Ялти: “30 вересня я закінчую курс лікування і виї_жджаю в Єлисавет; що мене Старицький запрошує, – це правда, як не брехня і те, що я з його трупою грав 5 спектаклів в Одесі і в Севастополі. В Ялту я приїхав тільки лікуватися”._

Вважаючи поїздку до Криму надзвичайно серйозною, а кримських глядачів допитливими і вимогливими до слова і сцени. М. Л. Кропившщький спільно з М. П. Старицьким складає репертуар вик_лючно із реалістичних, високо ідейних і художньо довершених творів кращих українських письменників, які з великим успіхом вис_тавлялися на сценах кримських театрів.

Про велику чуйність, товариськість і усвідомлення великої громадянської відповідальності за долю і розвиток українського театру яскраво свідчить лист М. Л. Кропивницького до П. К. Саксаганського від 14-16 вересня 1886 р., посланий з Ялти. Його ряд_ки розповідають про дивовижну силу волі і зібраність геніально_го артиста, який, незважаючи на тяжку хворобу, не тільки не за_лишав, а й грав напрочуд енергійно, майстерно і темпераментно.

“Дорогий Фаня!

За порадою одеських лікарів я поїхав з Старицьким у Севас_тополь, щоб звідти пробратися в Ялту і полікуватися. Ледве я доїхав до Севастополя, як зліг в ліжко і перший спектакль з моєю участю /”Наталка Полтавка”/ було відмінено. Зіграв я з грі_хом пополам 5 спектаклів: “Наталку”, “Глитая”, “Запорожця”, “До_ки сонце зійде” і “Чорноморці”. І в екіпажі поїхав у Ялту, морем зовсім не міг їхати. Як я проїхав 80 верст, – одному богу відомо. Всю дорогу я був у гарячці і в маренні. Нарешті, сьогодні шос_тий день після приїзду в Ялту, я піднявся з ліжка, дякуючи відо_мому лікареві ревматичних хвороб Ф. Т. Штангелову… Пробуду тут до 25 вересня…_

Ще до відкриття гастролей рецензент газети “Севастопольский листок” повідомляв, що спектаклі трупи М. П. Старицького будуть захоплюючими і цікавими, оскільки в них бере участь один із найвидатніших українських артистів М. Л. Кропивницький.”Співучасть відомого артиста М. Л. Кропивницького в театральних виставах товариства… артистів надає особливу цінність цим виставам. М. Л. Кропивницький – безперечно артист серйозний, глибоко проникнутий своєю роллю і, який до тонкощів вивчив малоросійсь -кий побут.”_

У кримській пресі тих часів е повідомлення не про п’ять, а всього лише про три виступи М. Л. Кропивницького у трупі М. П. Старицького. Можливо, що газети відгукнулися не на всі вистави. Гастролі, через хворобу М. Л. Кропивницького, розпочалися з дея_ким запізненням. Першою / 3 вересня 1886 р./ йшла п’єса І. П. Котляревського “Наталка Полтавка”, якою, слід відзначити, від_кривалися гастролі багатьох українських труп. Сюжет “Наталки Полтавки” добре відомий читачеві. Він, незважаючи на побутове забарвлення, побудований на конфлікті між багатіями і бідними. Панові возному сподобалася бідна дівчина-сирота Наталка. Корис_туючись своїм привелійованим становищем, возний намагається схилити її до одруження. У здійсненні чорних намірів йому допо_магає виборний сели – Макогоненко. Наталка виявляється справж_ньою представницею трудового народу. Вона дає рішучу відсіч багатіям, і, зрештою, одружується з своїм коханим Петром, який щойно повернувся із заробітків. Перешкоду до щастя молодих чинили.як бачимо, заможні сільські кола, яким усе “дозволено”. Вони могли не тільки безчинствувати і грабувати, а й принижува_ти людей, нехтувати їхніми почуттями, волею. Саме так діє воз_ний, якому щиросердно служить виборний Макогоненко. Ці образи посідають в п’єсі центральне місце і,звичайно, грали їх про_відні артисти. Водовозного виконував артист Касіненко, а виборного Макогоненка – Марко Лукич Кропивницький. Слід відзначити, що роль виборного Макогоненка була однією із улюблених ролей знаменитого артиста, який завжди її виконував правдиво й майстерно. М. Л. Кропивницький, як ніхто інший з визначних артистів театру корифеїв, умів розкривати психологію поводження цього сільського лакизи. Спер_шу, як видно з газетних відгуків на виставу, виборний Макогоненко у виконанні М. Л. Кропивницького постає перед глядачем ні_би простою і добродушною людиною, яка не втручається у взаємо_відносини і стосунки між людьми, тим паче полярних прошарків. Він любить випити, закусити, потеревенити, пожартувати. Макогоненко може навіть покепкувати над підстаркуватим паном за йо_го невдале женихання. Вій “щиросердно” ставиться до старої Терпелихи і її дочки Наталки. Хвалить Наталчину вроду, добре сер_це, щиру і пряму душу і в цей же час посміхається над возним. З ускладненням дії п’єси М. Л. Кропивницький поступово розкри_ває внутрішнє жалюгідне єство Макогоненка. Кожним рухом, бага_тою мімікою, своєрідним голосом, багатим на різні інтонаційні відтінки, він показував, що “доброта” і “благородність” Макого_ненка удавані, а його простакуватість насправді є своєрідною маскою, якою він вміє вчасно прикрити своє справжнє обличчя лицеміра, лакузи, шахрая, здатного піти на всяку підлість аби вислужитися перед вищими чиновниками всіляким догоджанням. З великою похвалою відгукується “Севастопольский листок” про вико_нання ролі виборного Макогоненка М. Л. Кропивницьким: ” П/ан/ Кропивницький володіє в вищій ступені артистичним обдаруванням відтворев характерні типи із малоросійського побуту.

Вимова його чисто-народна, голос дзвінкий, дикція прерасна, кожний рух, кожний жест вірний відображуваному типу.

Відома сцена виборного з возним, коли останній довіряє свою любов до Наталки, зіграна була особливо добре.”_

Партнером М. Л. Кропивницького був артист Касіненко в ролі возного. Газета відзначала його артистичну обдарованість і пох_валяла за виконання ролі: ” П/ан/ Касіненко в ролі возного ще раз доказав наскільки багатогранний його талант. Раніше ми ба_чили його в ролі виборного; в середу він появився паном возним і пан вийшов хоч куди на славу.” Натхненно і емоційно грали й всі інші артисти трупи: Боярська, Вірина, Манько, Грицай. Всі вони були, як говориться в рецензії “дуже хороші, кожний у своїй ролі”._

Спектакль тепло був зустрінутий севастопольськими глядачами: “Захоплені глядачі, які переповнили театр, дружно аплодували артистам і настійно їх викликали. Загальне враження від спек_таклю, – заключав газета, – вийшло чудовим.”_

Тріумфально пройшла 5 вересня 1886року і вистава п’єси М. Л. Кропивницького “Глитай, або ж павук” на сцені севастопольського театру у виконанні артистів трупи М. П. Старицького. “П’єса ця, – відзначала газета “Севастопольский листок, – користується попу_лярністю серед публіки і привертає до театру багаточисленних глядачів.”_ Масовий потяг севастопольців до цього театру по_яснюється не тільки майстерністю артистів, а й ідейною спрямованістю і високими художніми якостями п’єси, яка правдиво відоб_ражає класові суперечності в українському селі після горезвіс_ної реформи 1861 року. Саме за це царська цензура переслідувала і забороняла п’єсу як до вистави, так і до друку.

Слід відзначити й те, що в творчому доробкові драматурга п’єса “Глитай, або ж павук” а найкращий твором, над яким вій працював довгі роки. П’єса була написана, як зазначав сам автрв “ще до тих часів, коли дозволені були українські вистави”. Ймо_вірно, що перші нариси “Глитая” припадають на 70-ті роки мину_лого століття.

Здобутий М. Л. Кропивницьким спільно з Григорієм Ашкаревком у 1881 році дозвіл на вистави п’єс українською мовою прискорив написання драми.

З 25 жовтня 1882 року п’єса з великим успіхом йшла в теат_рі власника п. Савіна в м. Києві. Цензура бачила успіх п’єси і, скориставшись виданням / у збірнику творів М. Л. Кропивницького, т.1/1885 р./, перерецензувала її і до вистави не допус_тила.

Цензор писав, що в драмі “Глитай, або ж павук” “автор на_малював похмурими фарбами справжнє становище селянина, обездолюваного, з одного боку, невідповідними до його справжніх при_бутків податками, а з другого – нещадними утисками глитаїв…. Драма   через шкідливу тенденцію не відповідає вимогам книг, які розраховані для народного читання; а тому цензор вважає: до друку її не дозволяти.”_ М. Л. Кропивницькому вдавалося, однак, обходити цензуру і ставити “Глитая” не тільки на Украї_ні, а й за її межами.

Заборона друкувати й виставляти одну з найкращих п’єс при_мусила М. Л. Кропивницького вдатися до способу, вживаного в практиці тих часів. Він переробив “Глитая” у “Сельського благоде_теля”, згодом перейменував у “Добродія”. Але цензура розгадала намір драматурга, і п’єса була заборонена. І тільки після чергової переробки в лютому 1900 року “Глитай” був дозволений цен_зурою до вистави.

Неодноразова заборона “Глитая” цензурою і в зв’язку з цим вимушена часта його переробка автором порушили струнку, дина_мічну композицію п’єси, на що драматургові пізніше вказувала прогресивна критика. М. Л. Кропивницький змушений був навмисне пом’якшувати соціальну її гостроту, вводячи в п’єсу довгі сце_ни, картини, а інколи й зайвих персонажів. Одначе і в перероб_лених варіантах драми Ті соціальна значимість була гострою і виразною.

В центрі драми ‘Глитай, або ж павук” перебуває народжений пореформенов дійсністю сільський куркуль Йосип Степанович Би_чок – людина черства, хитра, егоїстична. Сенс життя для нього – нажива. Заради наживи він вважає дозволеними всі засоби: кра_діжку, шахрайство, злочин.

Бичок добре знає : доки селянин матиме землю, його важко, а почасти й неможливо примусити робити задарма. А безземельний селянин досить швидко перетворюється в дешеву робочу силу. І Бичок докладає всіх сил, аби відібрати від селянина землю, зру_йнувати його господарство.

Спритними засобами він, приміром, руйнує господарство замож_ного селянина Мартина Хондолі, який міг би бути йому конкурен_том. Лихварськими позичками обплутує бідняка Андрія Кугута, примушуючи його піти в далекі краї на заробітки. Та не тільки окремих людей, а й все село він ставить в повну економічну за_лежність від себе, розкидає павутиння й на інші села та слободи.

Для більшого успіху в підлих справах глитай сам розпускає відзиви про себе – нібито він чоловік чесний, доброзичливий, богобоязливий, допомагає навіть тим, хто кляне його та плює йому в очі.

Селяни, знаючи про злочинне життя Бичка, всією душею ненави_дять його. Односельчани говорять: “Глянеш на нього збоку, так такого богобоязненого з себе вдає… а на ділі павук, одне сло_во – павук! Скрізь навкруги розкидав павутиння…. І яка мушка чи комашка не поткнулась, зараз і заплуталась.”_

Бичок, безжалісно експлуатуючи народ, нікого не боїться, бо у нього “і старшина під п’ятою, і становий під пахвою”_, “а суддя свій чоловік.”_

На противагу попереднім дрібним хижакам, яких М. Л. Кропивницький змалював у творах “Дай серцеві волю, заведе у неволю” /Микита Гальчук/, “Помирились”/Панас Гурин/, Йосип Бичок – це вже не дрібний хижак, що причаївся і вичікує поки якась щаслива нагода випадково штовхне в його павутиння поживу. Він вершитель долі капіталістичного села, він уже сам спроможний зробити де_шевого робітника, чим нагадує Терентія Пузиря із п’єси “Хазяїн” /1900 р./ І.К.Тобілевича/Карпенка-Карого/.

Сила впливу на маси образу куркуля Йосипа Бичка, створеного драматургом і артистом М. Л. Кропивницьким, була надзвичайно ве_ликою. Згадуючи про деякі епізоди життя М. Л. Кропившщького, артист П. Я. Борисоглібський пише: “Одна з ростовських обивательо – вродлива молода, дівчина – захопилася грою знаменитого ар_тиста, який був тоді в зеніті своєї слави: “Закохався” і Марко Лукич. Було призначено день весілля. Незадовго перед весіллям йшов “Глитай”. У театрі була присутня наречена. Марко Лукич грав Степана Бичка._ Постать Степана в п’єсі вкрай неприваблива, моральний облік його навіває прямий жах. Марко Лукич, ок_рилений близькістю радісної події і присутністю нареченої, грав з рідкісним піднесенням і правдивістю. В сцені, де Степан від_мовляється від дівчини, яку він спокусив, Марко Лукич досягає небувалого піднесення. Коли впала завіса, наречена М. Л. в істе_ричному припадкові підбігла до рампи і крикнула на ввесь театр: “Марко, я тебе ненавиджу!”- Знепритомніла. Після цього випад_ку вона рішуче відмовилася зустрічатися з Кропивницьким. Вісілля розладналось.”_

Оригінальне і яскраво розповідає про майстерне виконання М.Л. Кропивницьким ролі Бичка І. О. Мар’яненко. В своїй роботі “Минуле українського театру” він пише: “В холодному, напіввідкритому повіками погляді інтелект переважав над почуттями, які тільки іноді з силою проривались, але зразу ж зусиллям волі швидко затушовувались. Хвилина – і знову назовні рівновага й спокій… Огрядна, солідна постать Марка Лукича зібралась, якось знітилась… В емоційних моментах тільки очі запалювались та хода прискорювалась дрібненькими кроками, якось носками ніг усередину. Жорстокість, бездушність, жодобу до грошей, до на_живи, похітливість, сластолюбство Бичка Кропивницький ховає під машкарою доброчинця, святенника, але робить це тонко, не розкриваючись відразу.”_

Незважаючи на тяжку хворобу, М. Л. Кропивницбкий і на крим_ській сцені першим з українських артистів досить вдало зіграв роль Йосипа Бичка. Про це яскраво свідчить відгук газети “Севастопольский листок”. М. Л. Кропивницький майстерно зображує

на сцені задуманий ним тип павука – Глитая, головного діючого персонажу п’єси.

Найхарактерніша…сцена, – на думку рецензента, – яка відкрива дію, та сцена, коли Глитай споює свого кума і доводить його до зубожіння. Ця сцена цілком взята з життя… Наступні сцени не так вдалі. Правдивим в них залишається лише павук Глитай, який заплутує в свої тенета все, що його оточує.

Прикриваючись християнським смирінням, і доброчесністю, цей сухий, жорстокий вискочка переслідує свою суто егоїстичну мету. Двоїстість цього характеру передана була М. Л. Кропивницьким досконало; кожне його слово, кожний жест були настільки типо_вими, що для повної критичної оцінки його гри потрібні були б сторінки, чого ми собі дозволити не можемо через брак місця.”_

З цитованих уривків видно, що М. Л. Кропивницький, як актор, вміло й довершено володів манерою перевтілення і психолочічної передачі образу. Саме тому йому вдається найбільш повнокровно, неперевершено і неповторно відтворити ц ей образ на сцені.

Образ Йосипа Бичка багатьма своїми рисами характеру й мето_дами наживи та визиску нагадує “чумазих” з російської літерату_ри, зокрема купця Ахова/із драми О. Островського “Не все коту масляница”/, Разуваева/із “Убежища монрепо” Салтикова- Щедріна/ Івана Босих/із циклу нарисів Глеба Успенського “Власть земли”/. Це дало підставу деяким критикам і літературознавцям дожовтне_вого періоду вбачати в “Глитаї” тільки запозичене. Навіть та_кий видатний письменник, як 1ван Франко вважав, що в написанні драми “Глитай, або ж павук” М. Л. Кропивницький “бере собі за взор Островського”._

Немає сумніву в тому, що М.Л. Кропивницький добре був обізнаний з передовою російською літературою, яка мала відповідний вплив на формування його демократичного світогляду і реалістично_го художнього методу. Проте не слід оригінальне зводити до за_позичення. І ота подібність між Бичком, Аховим, Колупаевим і Разуваевим пояснюється скоріше не впливами і запозиченнями, а од_наковими суспільно-економічними умовами розвитку капіталізму в Росії і на Україні.

Методами здирства й наживи, як говорилось, Бичок подібний до російських “чумазих”. Однак, він має свої характерні риси. Бичок завжди такий “тихий”, “смиренний” та “богобоязливий”, що в ньо_му, на перший погляд, важко помітити експлуататора, хижака. Він завжди “друг народу”, його “захисник” і “порадник”.

Велика заслуга М. Л. Кропивницького в тому й полягає, що вій перший з українських драматургів не тільки помітив і відобразив у своїй творчості експлуататорську манеру українського куркуля-лихваря, показав тенденцію зростання його у політичну силу, во_рожу трудящій масі, а й майстерно виконував на сцені багатьох театрів України, Росії, Білорусії, Грузії, Криму та інших країн і країв.

Бичок робить трагічним і згубним життя односельчан. Підступни_ми, лихварськими засобами він зруйнував і привласнив господар_ство багатого селянина Мартина Хондолі, роль якого у трупі М. П. Старицького виконував артист Касіненко. За висловом газети “Се_вастопольский листок” він “чудово” “зіграв гулящого мужика”_ і був, як і в інших п’єсах, портнером М. Л. Кропивницького, ро_зуміючи свого наставника на сцені з півслова.

артисти’ Які артисти і як виконували в трупі М. П. Старицького ролі Андрія Кугу-

та, Олени /його дружини/, Стехи /матері Олени/ та інших, ми, на жаль, не можемо дізнатися з тогочасних кримських рецензій, в яких головна увага зверталася завжди на гру М. Л. Кропивницького і аналіз його творів, зокрема п’єси “Глитай, або ж павук”.

Оглядаючи спектакль “Глитая”, рецензент “Севастопольского листка” робить спробу вияснити причину успіху п’єси в глядачів і вбачає її в тому, що “Тип глитаїв, які заїдають селян, висмок_тують з них соки заради ублажнення всласного живота, тип на жаль дуже розповсюджений в народному середовищі. За задумом дра_ма правдива і захоплев своєю життєвою правдою… “_

Позитивно поставившись до задуму п’єси, високо оцінивши її сценічні достоїнства і гру провідних артистів, цей же оглядач г вважає п’єсу не зовсім стрункою і цільною з композиційного боку. В драмі, пише він “…немає цільності: є лише сплетення деяких ефективних сцен, які прямо б’ють по нервах глядачів, внаслідок чого збудженні сльозами і жахливими картинами, вони не в змозі ставитися критично до змісту драми ; а холоднокровний глядач, який серйозно ставиться до розробленого сюжету, мимохіть вигукує: ” який багатий сюжет, і як невдало розроблений!”_

Подібних і, треба сказати, не досить слушних зауважень на ад_ресу композиції п’єси “Глитай, або ж павук” було в ті часи нема_ло. І робили їх переважно рецензенти, які побоювалися впливу драми на маси і, не знаючи як прискіпатися до твору, гань_били його не ідейно-викривальну силу/ що,мабуть, побоювалися ро_бити/, а нібито композиційну стрункість.

Рецензент г. “Заря”, наприклад, силкувався довести, що “в цій п’єсі в теперішньому її вигляді, все погано.” Йому не подобався ні центральний образ драми, ні фабула, яка розкривала перед чи_тачем чи глядачем хижацькі методи наживи сільських “чумазих”. Тому він першу дію, яку в’їдливо називає “операцією обшахрування” глитаєм Мартина Хондолі. настирливо рекомендує вилучити, вважаючи, що “…п’єса виграє дуже мало, якщо не буде викинута більша частина першої дії, яка не має ніякого відношення до на_веденої тільки що коротко фабули п’єси.”_

Такі закиди, звичайно, не могли похитнути тієї поваги і по_пулярності, які п’єса здобула швидко у глядачів і читачів. І їх ми теж не можемо брати до уваги під час розгляду художніх особли_востей драми і композиції її зокрема. Насправді ж п’єса “Глитай, або ж иавук” є доказом зростання й удосконалення драматургічної майстерності письменника.

Прагнучи до висвітлення і розв’язання актуальної соціальної проблеми, драматург відшукав для свого твору пластичну, чітку, гармонійну форму, яка точно відповідає його змістові.

Композиція “Глитая” – своєрідна. Її не можна розглядати односторонньо, як просту або ж складну. Моменти простоти й складнос_ті у п’єсі обумовлюються основним і додатковими конфліктами, тонкою й реалістичною системою групування образів у кожній дії.

Герої твору – не випадкові люди, як це намагалися показати критики, а соціальні й індивідуальні характери певної епохи. Перебуваючи на різних полюсах і входячи у конфлікти між собою, вони рухають дію драми, яка розгортається планомірно. Автор приділяє велику увагу розкриттю психології персонажів, їх душевного стану. І робить він це тонко і вміло, влучно використовуючи найрізноманітніші художні прийоми, які в переважній більшості взяті з невичерпного джерела народної пое_зії і етнографії.

В неділю, 7 вересня 1886 року, М. Л. Кропивницький виступив у ролі Івана Карася в опері С. С. Гулака- Артемовського ” Запоро_жець за Дунаем”/1863 р./. Сюжет цього твору побудований на подіях реального народного життя. Він розгортається трьома основними лініями, які щільно між собою переплітаються. Це – розпо_відь про хороброго і спритного козака Івана Карася, який майже випадково познайомився з турецьким султаном і зумів йому так розповісти про бажання запорожців повернутися на батьківщину, що тому нічого іншого не залишалося, як “змилоститися” і від_пустити козаків на Україну. На фоні отаких історичних і патріо_тичних картин в опері розгортаються сцени кохання Оксани і Андрія, що задумали тікати на батьківщину, показуються побутові епізоди життя Івана Карася, зокрема його взаємостосунки з дру_жиною Одаркою.

Роль Івана Карася е провідною у творі. І вона була доручена найбільш здібному, талановитому і досвідченому артистові М. Л. Кропивницькому, який, судячи з рецензій, виконав її бездо_ганно! Щоправда, розгорнутого відгуку на цей виступ М. Л. Кропивницького у пресі не було, але оце коротке зауваження рецензента, що “сюжет цієї п’еси /”Запорожець за Дунаєм” – П. К./ знайомий се_вастопольській публіці, тим-то не важко буде кожному уявити со_бі, яким цікавим і комедійним був обдарований артист /М. Л. Кропивницький – П. К./ в ролі … козака, який боявся дружини більше вогню”_ дає нам повне право стверджувати, що великий артист зумів показати севастопольцям справжнього Івана Карася зі всіма його комедійними “вадами”, а головне, мабуть, наголошував на патріотичних вчинках персонажу, чого, очевидно, рецензент не міг помітити.

В цей же вечір було поставлено і водевіль М. П. Старицького “Як ковбаса та чарка, то минеться сварка”/1872 р./, який має багато спільного з одноактною п’єсою Л. Глібова “До мирового”.

Обидва ці твори написані авторами самостійно. В комедійному плані, який інколи переходить в сатиру, М. П. Старицький висміює побут, звичаї і мораль поміщицького середовища. Сюжет водевіля розгортається на побутових взаєминах поміщиків Шпоньки і Шила. На полюванні вони посварилися із-за собаки і Шило обізвав Шпойьку собакою. Між колишніми друзями настав повний розрив. Од_наче на шляху до своїх садиб їхні дороги схрещуються в шинку. У одного із приятелів е горілка, а в іншого – закупка. Сидячи в протилежних кутках хати вони завмирають від голоду і нетерпляч_ки випити. Ковбаса і горілка, зрештою, примиряють їх.

Роль Шпоньки М. Л. Кропивницький виконував так майстерно, ти_пово і життєво, що, як пише газета “Севастопольский листок” у своєму відгукові на виставу: “Передати словами всю викінченість цього виконання – неможливо, необхідно бачити це майстерне змалюванння кожної деталі, правдивість інтонації, комедійність висловлювань у найосмисленішій формі, щоб усвідомити наскільки п. Кропивницький майстер своєї справи і талановитий артист.

Театр був до того переповнений, що потрібні були приставні стільці. “_

Крім названих п’єс трупа М. П. Старицького поставила в Севасто_полі якийсь російський водевіль “Сама раба бьет, коли не чисто жнет”, в якому М. Л. Кропивницький, очевидно, участі не брав, оскі_льки виїхав на лікування до Ялти. Газета “Севастопольский лис_ток” похваляла виставу і особливо артиста Касіненка за вдале ви_конання ролі старого слуги_ а про М.Л. Кропивницького нічого не згадувала.

З Криму, зокрема з Ялти, М. Л. Кропивницький написав два лис_ти до П. К. Саксаганського, в яких сповіщав про своє лікуванння та виступи в трупі М. П. Старицького. З гіркотою висловлює свій біль з приводу незаслужено образливого ставлення до нього М. К. Садовського та М. К. Заньковецької. “А ще з хворим серцем і сумом думаю, – пише М. Л. Кропивницький в листі ,- коли ж друзі мої повірять мені і перестануть терзати мою душу незаслуженими докорами, недовір’ям і підозрами, коли вони заморяться містифікувати мене і грати зі мною в піжмурки? Соромно вам, друзі, і грішно, їй-богу, грішно!

Відносно п’єдесталу, на який ніби-то поставили мене Садовський і Заньковецька, я повинен сказати, що я не відчуваю під свої_ми ногами цього п’єдесталу /настільки, значить, він фантастичний і легкий/. Проте коли б такий і справді існував, цим визнанням, що вони мене удвох поставили на п’єдестал, вони /monsieur Садовський і п/ан/і Заньковецька/ ставлять мене значно вище се_бе. Адже людина перш за все егоїст і, очевидно, збудував п’дестал намагалася б сама видертися на нього, коли б не боялася, що їй крикнуть знизу голоса: “Геть з чужого місця!”_

Між корифеями українського театру, як відомо, відбувалися супечки. І це, на наш погляд, було цілком закономірним явищем, оскільки вони /М. Л. Кропивницький, М. К. Заньковецька, М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, І. К.Тобілевич /Карпенко-Карий/ були надзвичайно талановитими людьми і мали власні погляди на театральне мистецтво і його роль у суспільно_му житті людини. Окрім того між ними була й певна, якщо можна так висловитись, творча конкуренція, що призводило, зрештою, до погіршення стосунків, а інколи й розриву та заснування нових труп.

Після перебування в Криму в 1886 року М.Л. Кропивницький гастролював зі своєю трупою в Петербурзі/ 1886-1887 р.р./. Харкові/1887 р./, Катеринодарі/1887 р./, Ставрополі/1887р./, Москві/І887р./, Єлисаветграді/1887 р., брав участь у концерті, декламував/, Москві/1888р./, Одесі/1888 р./, Катеринославі/1889 р./, Харкові/1889 р./, Слов’янську/1889 р./, Кременчуці/1889 р./, Полтаві/1889 р./, Ростові на Дону/1889 р./ і в жовтні місяці 1889 року, рівно через три роки, знову прибуває до Криму, але уже зі своєю трупою, до якої входило багато відомих на той час українських артистів, а саме: М. Л. Кропивницький/ керівник і головний режисер/, Затиркевич, Лінницька, Суслов, Левицький, Карпенко, Максимович, Загорський, Зарницька, Сластіна-Суслова, Немченко та інші . До цієї поїздки в Крим М. Л. Кропивницький готувався особливо ретельно і наполегливо. Йому уже було відоме досить непривабливе становище з розвитком театральної культури в Криму, де пропагувалися безідейні і низькопробні опереточні твори, розраховані на виклик дешевого сміху. Він знав і артис_тів багатьох кримських театрів, які захоплювалися натуралістич_ною, а почасти і вульгарно шаржованою грою. Великий артист зважував і на театральні смаки кримських глядачів, які до виступів українських труп рідко бачили справжніх майстрів сцени. Бентежила М. Л. Кропивницького і українська мова, якої майже не знало крим_ське населення. Усвідомлюючи велику відповідальність за долю українського театру й авторитет переслідуваного царизмом укра_їнського слова, М. Л. Кропивницький заздалегідь шукав шляхи по_долання труднощів. Він,насамперед, звернув увагу на репертуар , вибравши для гастролей найвизначніші реалістичні жвори видатних українських драматургів, ясі б правдиво відображали важке ста_новище уярмленого українського народу і піддавали б нещадній критиці пороки самодержавно-кріпосницького ладу. Після кропіткої роботи і багатьох пробних вистав в українських містах, містечках і на гастролях, які проходили в Москві, Петербурзі й інших містах, містечках царської Росії до гастрольного репертуару були включені такі п’єси, комедії, водевілі, опери : “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”   /М. Л. Кропивницького/, “Невольник” /Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/, “За двома зайцями” М. П. Старицького/, “ Дай серцеві волю, заведе у неволю”/ М. Л. Кропивницького/, “Сватання на Гоячарівці” /Г. Ф. Квітки-Основ’яненнка/, “Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці” / М. П. Старицького/, “Запорожець за Дунаєм”/ С. С. Гулака-Артемовського/ та інші тво_ри, що правдиво відображали побут, мораль, життя і звичаї ук_раїнського народу різних періодів і епох.

Гастролі розпочалися в Сімферополі 26 жовтня і закінчилися І грудня 1889 року. Вони проходили в приміщенні дворянського театру, яке нагадувало довжелезний сарай. Будинок цей, до речі, й зараз існує і на ньому, на жаль, немає ніякої меморіальної дошки, яка б нагадувала людям про те, що тут колись грали великі майстри української і російської сцени М. Л. Кропивницький, М. С. Щепкін, М. К. Заньковецька, М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський та інші.

За порівняно короткий час трупа М.Л. Кропивницького постави_ла десятки спектаклів, які зачарували глядачів. Першою йшла п’єса М. Л. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Як і більшість творів М. Л. Кропивницького, так і ця п’єса напи_сана на матеріалі пореформеного життя села. Однак її сюжет дра_матург розгортає дещо інакше, зосереджуючи головну увагу на ді_яльності української буржуазної інтнлігенції, яка відбивала інтереси свого експлуататорського класу.

Прогресивні українські письменники, підтримувані російською демократією, проводили запеклу боротьбу з націоналістичними тенденціями в літературі та мистецтві. М. Л. Кропивницький стояв у цій боротьбі твердо на демократичних позиціях, і в драмі

“Доки сонце зійде, роса очі виїсть” він не тільки засудив облуд ідеї ліберальної інтелігенції, а й переконливо довів їх неприй_нятність і ворожість народним масам.

На п’єсі М. Л. Кропивницького відчувається великий вплив тво_рів класичної української літератури таких як “Катерина”, “Най_мичка” Т. Г. Шевченка, “Сердешна Оксана” Квітки-Основ’яненка. Але на відмінуго від своїх попередників М. Л. Кропивницький поновому розробив мотив “нерівного кохання”, піддавши гострій критиці фальшиві ідеї української ліберально-буржуазної інтелі_генції.

Великої сили і глибини у викритті лібералізму автор досягає змалюванням центрального образу п’єси – поміщицького сина Бори_са Воронова. Це типовий представник української ліберально-бур_жуазної інтелігенції 60-70-х років XIX ст. Під час навчання у місті Борис захопився народолюбськими ідеями “допомоги” трудо_вому народові і хоче “спробувати усяку роботу…, щоб на влас_них плечах жважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається хлібороб”._ Але потрапивши в конкретні умови, які вимагають остаточного переходу на бік експлуатованого класу, Борис Воронов виявляється неспроможним порвати стосунки з батьками – помі_щиками, від яких залежить його матеріальне становище та службо_ва кар’єра. Він, по суті, відрікається від власних переконань, нехтує коханням з бідною селянською дівчиною Оксаною, просить руки багатої княжни.

Під натиском цензури драматург, однак, не зміг показати оста_точне моральне падіння цього “щирого народолюбця”. Він змусив його в кінці драми порвати з батьками і повернутися до вмираю_чої Оксани, щоб виправдати свої попередні нерішучі вчинки та

ще раз підкреслити свою “палку” любов до простого дву люду. Таке раптове переродження Бориса штучне, невмотивоване і послаб_лює соціальну значимість твору.

Образ студента-агронома Горнова вийшов у п’єсі суперечливим і непослідовним.

Горнов – син дворянина. Він носить селянський одяг, говорить лише українською мовою, читає народові твори українських письмен_ників, організовує школу для селянських дітей, звільняє селян від додаткового податку і т. д. Незважаючи на те, що Горнов нена_видить поміщиків-експлуататорів і співчутливо ставиться до експ_луатованих, його не можна вважати демократом. Горнов у своїй діяльності не виходить за рамки дрібних, ліберальних реформ, не стає на шлях активної боротьби за право трудового народу. І, як типовий ліберал, він не міг би піти на такі поступки селянам, як, приміром, дарування “додаткового платіжу”, відкриття виключно за свій кошт школи і т. д. Ці заходи поміщика-ліберала авто_ром надумані, штучні, ідеалізовані і спростовуються історією. Ідеалізація драматургом поміщика Горнова є найслабшим місцем п’єси.

Цікаво задуманий, але мало розробленийтв драмі образ Оксани – жертви кохання панича. Стійко перенісши зраду коханого, наругу його батьків, Оксана, здається, повинна була б зрозуміти суть мерзенних “словечок” свого “милого” і стати на боротьбу з тим світом, який породжує малодушних воронових і улесливих горнових. На жаль, Оксана не стала на цей шлях. Тут далася взнаки ідейна обмеженість письменника. З волі автора героїня від мнимої зради панича занедужала і незабаром померла.

Поміщик Воронов і його дружина – це типові представники того соціального середовища, “панського болота”, в якому виховувалися ліберальні “інтелігентики”. Змалювавши це середовище, М. Л. Кропивницький переконливо довів, що воно не може виховати активного борця за щастя трудового народу. Більш того, це середовище згуб_но впливає навіть на виходців із простонароддя. Такими в п’єсі є швець Гордій Поваренке та панська покоївка Текля.

Гордій, побувавши у місті серед купців та спекулянтів, сприй_няв від них потворну панську мораль, де безстидство, розпуста й грабіжництво в поєднанні з гонитвою за грішми мирно вживаються з зовнішньою лакованою поведінкою. Вчинками Гордія став керува_ти “денежный капитал”, який, за його ж висловом, “главное діло” у житті. “Человек без копитала, – говорить Гордій Оксані, – що швець без колодки, человек з капиталом всегда імеет юастоящую хвизиономию у хорошій кумпанії” /дія 2, ява 8/.

Текля не тільки не жила в місті, а йне була в ньому. Вона служила покоївкою у сільських панів і перейняла від них ту ж саму жадобу до грошей, зневагу до селян, що й Гордій у місті. Своєю зовнішньою поведінкою і внутрішніми рисами характеру, Текля, ні_чим, по суті, не відрізняється від Гордія. Це говорить за те, що у вирішенні взаємозв’язків між містом і селом М. Л. Кропивницький стояв на демократичних позиціях, піддаючи нищівній кри_тиці пороки життя і міського, і сільського, не протиставляючи при цьому село містові.

В драмі діє й фігурує більше п’ятнадцяти персонажів. Але головна роль в розвиткові конфлікту п’єси належить, фактично, трьом – Борисові, Оксані, Горнову. Вони перебувають у гострих сутичках з людьми різних світоглядів, характерів, моралі. Гостро_та ситуацій, напруженість дії, зіткнення героїв різних соціаль_них верств надають сюжетові драми нестримного розвитку.

Сюжет цієї п’єси був відомий сімферопольцям, – як пише газета “Крымский вестник”, – з минулорічних вистав малоросійської драматичної трупи Садовського.”_ Хоча в трупі М. Л. Кропивницького не було, окрім, звичайно, нього, таких відомих артистів, як М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, вистави п’єси проходили з великим успіхом, а артистів зустрічали глядачі тривалими і бурхливими оплесками. “Театр, – відзначає газе_та, – був цілком повний.”_ Преса схвально і жваво відгукнула_ся на постановку драми “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Особливо багато приділила вона уваги М. Л. Кропивницькому, і не тільки як артистові і керівникові трупи, а й як видатному теат_ральному діячеві. “Про самого п-на Кропивиицького, – говориться в рецензії,- … можна багато говорити, одначе, немає для чого, бо артист цей здобув собі в Росії гучне ім’я і цілком заслужену славу скрізь, не тільки як високо талановитий артист-художник, але також і як батько, як перший організатор малоросійських труп.”_

Торкаючись безпосередньо виконання М.Л. Кропивницьким Дйю ролей колишнього кріпака, стрільця й шевця Максима Хвортуни і поміщика Воронова, газета відзначає, що “п. Кропивницький відра_зу завоював собі симпатію публіки своєю чудовою, високо худож_ньою і свідомою грою.”_

Вдало провели також свої ролі артисти Затиркевич/Текля/, Лін-ницька/Оксана/, Суслов/Горнов/, Левицький/Гордій Поваренке/, Карпенко/Борис Воронов/, Загорський/Степан/. Всі ці артисти зас_лужили похвали критики, хоч,правда, і не такої звучної як М.Л. Кропивницький. І це закономірно, оскільки артистичний талант М. Л. Кропивницького був і залишається неповторним.

“Великий успіх, – пише газета,- мали в цей вечір також: наша давня/із трупи п-на Садовського/ знайома, п-ні Затиркевич в ролі заздрісної і мстивої дівки. Теклі, а з нових сил – … п-ні Лінницька в ролі Оксани, п. Суслов у ролі студента Горнова, п. Левицький в ролі міського, відшліфованого і в той же час і зовсім покаліченого міським “вихованням” шевця підмайстра. Гордія і, зрештою, п. Карпенко /теж наш давній знайомий/ в ролі поміщиць_кого сина Бориса. Про великий талант п-ні Затиркевич ми не раз говорили в минулому році, коли артистка виступала в трупі п-на Садовського. П-ні Лінницька грає з великим почуттям і цілком свідомо, має до того ж і цілком сценічну зовнішність. Те ж саме можна сказати і про п-на Суслова, який викликав би своєю грою ще більше враження, коли б володів більш сильним і звучним го_лосом. П/ан/ Левицький смішив своєю прекрасною комедійною грою публіку ввесь час… Хороший був у другорядній ролі парубка Степана Когута – п-н Загорський.”_ 3 виконавців дещо слабшими були, за свідченням преси, лише артисти Калішевський та Марко_вич у ролях Завади /колишнього кріпака/ і поміщиці Воронової.

Декорація вистави була мальовничою і правдивою. Тонко проду_маний артистом і режисером грим, відповідні життєвим і історич_ним обставинам костюми персонажів, робили спектакль справжнім видовищем, яке супроводжувалось злагодженим хором і чітко граю_чим оркестром.

Оглядаючи спектаклі “Невольник”, “Глитай, або ж павук”, “По_шились у дурні”, “По ревізії”, які належать перу М. Л. Кропивницького, рецензент вважає їх шедеврами української сцени, а всіх артистів /М. Л. Кропивницького, Сластіну-Суслову, Базарову, Зарницьку, Загорського та інших/ глибоко талановитими людьми і особливо виділяє серед них М. Л. Кропивницького, про гру якого пише справді велично, захоплено: “Незрівняний і великий перш за все, безперечно, сам п. Кропивницький, який у високо талано_витому виконанні найрізноманітніших ролей,комічних і драматичних, простаків і резонерів – позитивно неповторний. Важко собі уявити більш досконалу у всіх відтінках і деталях гру. В особі п-на Кропивницького глядач бачить всякий раз на сцені не “виста_ву”, а живий, вихоплений із самого життя, живучий всіма фібрами своєї душі персонаж, то магічне мимоволі приваблюючий до себе, то вселяючий у вас прокляттями, як, наприклад, у п’єсі “Глитай” огиду”_

Далі оглядач не тільки аналізує гру артистів, які брали участь у спектаклях, а й визначає кожному з низ те місце, яке він посідає, згідно свого таланту й акторської майстерності, після М. Л. Кропивницького. Артистку Затиркевия-Карпинську він ставить майже поряд з М. Л. Кропивницьким, особливо у роляж свар_ливих сільських жінок. Близьке місце біля М. Л. Кропивницького відводиться артистам Максимовичу і Левицькому, а потім Суслову, Зарницькій, Сластіній-Сусловій та Базарсвій, які ввесь час вдос_коналюють свою артистичну майстерність, виконуюють ролі добро_совісно й з успіхом, але ще не досягли апогею у своїй артистич_ній діяльності, хоча і мають на це всі шанси на майбутнє.

Оці роздуми невідомого нам кримського театрального критика є досить цінними для дослідників історії класичного театру. Вони допоможуть нам дати більш точну і правильну оцін_ку багатьом артистам театру корифеїв.

Оскільки водевіль М. Л. Кропивницького “По ревізії”/ 1882 р./ мав найбільший успіх у глядачів, то ми дозволимо собі глибше і досконаліше зупинитися не тільки на виконанні артистами ролей, а й на його сюжеті. Твір драматург написав під час короткого перебування у 1882 році на єлисаветградщині і, зокрема в самому Єлисаветграді, взявши за основу сюжету, мабуть, якісь місцеві події.

Як і кожний твір М. Л. Кропивницького, так і водевіль “По ре_візії” неодноразово заборонявся цензурою до вистави і друку. В 1894 році, наприклад, цензор Воршев дав на нього виключно негативний відзив. “Оскільки, – пиcав він, – цей рукопис передбача_ється для розповсюдження серед простого народу, який би після його прочитання зміг би собі добре уявити існуючий для нього суд, то зважаючи на таку тенденцію, яка може шкідливо вплинути на простий народ, принижуючи в його очах суд взагалі, цензор вважає вищезгаданий етюд “По ревізії” до друку не дозволяти.”_ Одначе цензор Коссович, який,слід відзначити, був одним із най-ретельніших царських чиновників, дав у квітні цього року іншу рецензію на твір і відкрив, цим самим, для нього широку дорогу на сцену. “Взагалі вся п’єса,- писав він,- переповнена м’яким добродушним гумором і ніяким чином не становить собою їдкої сати_ри на сільське начальство.”_

Такий прихильний відгук на цей прямо-таки скажемо не гуморис_тичний, а справді сатиричний твір, аю міг з’явитися, як справед_ливо зауважують упорядники шеститомного видання творів драма_турга “під впливом на Косовича петербурзьких друзів М.Л. Кропив_ницького.”_

В основу цього твору покладено побутовий конфлікт з життя ста_рого села, який під вправним пером талановитого митця набрав уїдливого, викривальне сатиричного забарвлення. Події вздбуваються протягом одного дня у сільській розправі. Як і завжди, так і сьогодні, старшина Василь Миронович з писарем Скубком збира_ються їхати “по ревізію” в сусідні села. Одначе їм все щось за_важає здійснити свій службовий обов’язок, а найпаче те, що трапляеться привід випити, і “ревізія” знову і знову відкладається.

Так у пияцтві і розгулі проходять у старшини і писаря не дні і місяці, а довгі роки. Своїм тупим і безпросвітним життям вони тероризують села, безчинствують і самоуправничають.

Образами старшини Василя Мироновича і писаря Скубка письмен_ник піддав нещадній критиці типові риси, властиві представникам тодішньої сільської влади. Як і всюди, так і в Криму, вистава п’єси “По ревізії” артистичними силами трупи М. Л. Кропивницького вражала глядачів правдивістю і художньо-сценічною досконаліс_тю. На сцені глядач бачив не виставу, а справжнє буденне життя, майстерно і напрочуд реально відтворене визначними артистами.

Спектакль, як і, до речі, сам водевіль, були заслужено висо_ко оцінені кримською пресою. “Водевіль “По ревізії”, – писала га_зета “Крымский вестник”, – мав з усіх вищезгаданих п’єс найбіль_ший… успіх.

П/ан/ Кропивницький у ролі старшини, Максимович у ролі сторо_жа, Затиркевич – старої баби Риндички, Карпенко/писар/, п-ні Сластіна/Пріська/ і, нарешті, п. Левицький – свідок, були всі чудові, кожний у своїй ролі, причому пальма першості припала, розуміється, на долю п. Кропивницького і п-ні Затиркевич.

Публіка сміялась від початку до кінця п’єси. Всі артисти вві_йшли настільки у свою роль, що глядачеві необхідно було, певною мірою робити над собою зусилля, аби згадати, що він справді не в сільській волості, а в теарі. Що стосується змісту самої п’є_си, то остання становить собою вищою мірою театральну, можна сказати – геніальну копію, намальовану майстерною рукою розум_ного спостерігача селянського життя і моралі напівдикого .. сі_льського “начальства”, яке легко піддається впливові грошей і горілки.”_

З 30 жовтня по 8 листопада 1889 року трупа М.Л. Кропивницького поставила на сцені сімферопольського театру п’єси «Черноморці” /Кухаренка/, “Дай серцеві волю, заведе у неволю” /Кропивницького/, “Гаркуша” /Стороженка/, оперету “Запорожець за Дунаєм” /С. С. Гулака-Артемовського/, комедію “Вуси”/Стороженка – перероб_ка Кропивницького/, водевіль “За двома зайцями” / Старицького/. Всі п’єси, як повідомляла місцева преса, пройшли з великим ус_піхом і дали повні збори. З виконавців-дебютантів преса виділяє – артистку Немченко в ролі Одарки із п’єси М. Л. Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, артиста Підвисоцького в ролі німця Адама Адамовича в комедії “Вуси” та артистку Базаро_ву, яка в спектаклях “Гаркуша” і “Дай серцеві волю, заведе в неволю” грала емоційно, натхнено, винахідливо._ Перераховуючи участь у п’єсах багатьох артистів трупи, рецензент, як і завж_ди, найбільше милується виступами М.Л. Кропивницького, віддаючи належне його артистичному талантові._

Уже майже наприкінці гастролей була поставлена трупою комічна опера Г.Ф. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”/1836р./ Мотиви, які спонукали автора написати цей твір, викладені ним в одному з листів: “Просили мене написати для театру оперу, я зібрав декілька головних тутешніх характерів, наповнив піснями, обрядами, і пішло на лад.”_ Сюжет твору, як засвідчує сам письменник, взято з життя. Його події розгортаються на барвис_тому етнографічно-побутовому фоні закріпаченого українського села. Головна драматична дія випливає з напіванекдотичної інтри_ги, забарвленої соціальним відтінком.

Вродливу дівчину Уляну, батько, супроти її волі, намагається віддати за пришелепуватого, але багатого парубка Стецька. Одна_че Уляну не спокушають Стецькові грошші, розкоші. Своє щастя вона вбачає у труді й воліє одружитись з бідним парубком, якого палко кохає. П’єса закінчується картиною одруження Уляни з крі паком Олексієм, а Стецькові, замість рушника, молода, за народ ним звичаєм, пінесла гарбуза – символ відмови в зарученні.

Як весела, дотепна комедія, п’єса “Сватання на Гончарівці”, одразу завоювала симпатії глядачів. Вона з успіхом йшла на сценах російських і українських театрів, виставлялась навіть у Петербур_зі та Москві. Особливістю постановки цього тврру а підбір артиста для виконання центральної ролі Стецька, яка є надзвичайно склад_ною. За цю роль бралося багато видатних артистів театру кррифеїв, але ніхто з них не міг не тільки дорівнятися, а навіть наблизи_тися до М. Л. Кропивницького, який як ніхто інший правильно розу_мів цей образ і завжди вражав глядачів оригінальною, колоритною грою. У ліпленні цього образу М. Л. Кропивницький йшов виключно своїм оригінальним шляхом. Він порушив стару традицію – показу_вати Стецька людиною пришелепуватою і зовсім дурною. Великий артист утримувався від жаржування образу Стецька і грав його пра_вдиво, невимушене, емоційно і безпосередньо. Грав так, що, як справедливо писала газета “Южный край”, “Краще зіграти… немож_ливо.”_ Цієї традиції виконання образу Стецька М. Л. Кропивницький не порушив і в Криму, що й було підмічено рецензентом виста_ви, який писав: “На противагу звичайному зображенню Стецька, який викликає серед публіки безперервний сміх дурною поведінкою/ як грав у минулому році цю роль безперечно дуже талановитий артист, Саксаганський/, п. Кропивницький зумів викликати своєю прекрас^-ною грою до зображуваного ним дурня не лише почуття сміху, а й співчуття.”_

Гастролі трупи М.Л. Кропивницького в Сімферополі закінчувалися виставами п’єс “Дай серцеві волю. заведе у неволю”/М. Л. Кропивницького/, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”/ М. Л. Кропивницького/ , “Під Івана Купала”/О.С. Шабельської/. Рецензенти і глядачі тепло прощалися з любимими артистами, які зворушили їхні серця своєю щирою і талановитою грою. Численні прихильни_ки театру М. Л. Кропивницького піднесли йому скромний, але дуже цінний подарунок, а рецензенти, ніби змагаючись між собою, доби_рали найкращі і найвагоміші слова для оцінки артистичного талан_ту М. Л. Кроиивницького і артистів керованої ним трупи. Здавалося б, що радості артистів не було меж. Одначе трупа залишала Сімферополь сумною і прибитою. В розквіті творчих сил раптово померла артистка Ніна Володимирівна Базарова, про яку рецензент газети “Крымский вестник” писав, що вона “справляє дуже приємне вражен_ня своєю ефективною і гарною грою…”_ Передчасно зів’ялу квітку проводжала в останню путь вся трупа. Над свіжовиритою мо_гилою М.Л. Кропивницький, ковтаючи сльози, говорив душевно, щиро, емоційно і дуже тужливо. Він уболівав за людиною, передчасно скошеною смертю, і за тим великим артистичним талантом, який ще не розквітнувши, навіки згас, уболівав як артист, і як батько українського театру: ” В Ні/ні/ В/олодимирівні/ я поніс велику незабутню утрату. Як той орач-гречкосій, я не шкодував зерна, за_сіваючи свою нивку та щоразу примовляючи: “Роди, боже, на кожно_го долю”, та викохував в марінні думки, що діжду тієї радості, коли моя нивка заколоситься, а потім і колос наллється зерном. Але прибив мороз мою кохану нивку на раннім всході. Така вже моя доля! Не ремствую на тебе, рано страченая лютим морозом, при_битая зеленая стеблинонько, що ти взяла у мене частину моєї душі! А ремствую я на свою долю, що й досі не навчила вона мене пильнувати тих хвиль, котрі з’являються несподівано, як вихор, і лама_ють мої. кохані квіточки, як хрустку гілочку! Тепер одно душа моя бажає, щоб ця свіжа яма, у котрій полягла зражена у самотній боротьбі молода талановита сила, зріднила нас.

Спочивай же в тихому захисточку і некаламутнім супокою, чес_на, незабутня, дорога перлино українського кону. До краю мого життя я заховаю в душі своїй найкращі, найсвятіші згадки про тебе, безталанночку, що, мов метеор той пролетіла перед моїми очима, освітила на малу хвилю кругозор і згасла навіки.”_

Крім спектаклів, артисти трупи М. Л. Кропивницького пропагува_ли українське слово в Криму й іншими мистецькими засобами. Вони виступали перед населенням з декламуванням творів українських письменників. Так, 19 листопада 1889 року було дане в театрі дивертисмент з участю артистів М. Л. Кропивницького, Левицького, Затиркевич-Карпинської. На цьому вечорі, як зазначає г. “Крымс_кий вестник” в № 256 від 26 листопада 1889 року, ” п. Кропивницький прекрасно прочитав вірш Шевченка “Думи”, а п-ні Затиркевич і п. Левицький дуже добре і комедійно виконали : перша мало_російське оповідання, а 2-й – сцени із єврейського побуту і еврейсько-релігійний мотив без слів.”_

В розпалі гастролів у Сімферополі М. Л. Кропивницький почав уже турбуватися про виступи трупи в інших містах. Він вступив у переговори з керуючим одеського російського театру. Останній погоджувався надати трупі М. Л. Кропивницького театр для гастро_лей, але вимагав надто великої плати за контрактувався примі_щення – 150 крб. щовечора. М. Л. Кропивницький погоджувався пла_тити лише 100 крб. і повідомив про це одесита, який надіслав великому артистові образливу телеграму: ” Ви хворі, раджу вам підлікуватися”._ Почуваючи себе приниженим і ображеним. М. Л. Кропивницький дав таку відповідь гоноровитому кривдникові: “Я не маю потреби скористатися вашою порадою. Я дав би цю пора_ду вам, але ви – невиліковані.”_

Ця суперечка М. Л. Кропивницького з адміністрацією Одеського російського театру яскраво свідчить про те, в яких тяжких умовах доводилося працювати українським трупам, відстоюючи честь укра_їнського слова, мистецтва в тяжкій боротьбі з чиновниками, поліцмейстрами, цензорами і всякими консервативними елементами.

М. Л. Кропивницький як артист, так і драматург у Криму був нас_тільки популярним, що один, мабуть, із прогресивних місцевих театрознавців, який заховався під псевдонімом Л. Я-нь, виступив у “Крымском вестнике” з великим оглядом театральної, артистичної і драматургічної діяльності М. Л. Кропивницького, справедливо вважаючи його засновником українського реалістичного професіона_льного театру, творцем соціально-побутової української драми другої половини XIX ст. У п’єсах М. Л. Кропивницького пише він: “… втілена в живих особах і типах така маса горя і комізму, що неможливо не піддатися впливові відтворених цими життєвими елементами вражень, які здебільшого передаються високо художньо. Бували неодноразові випадки, коли на виставах артистів дами знепритомніли або впадали в істерику, а сльози на очах мені до_водилося бачити нерідко і в чоловіків. Проте глядач на малоро_сійських виставах нерідко доходить до сліз і від безперервного сміху, який доходить з часом до крайніх меж…”_

В 1890-1891 роках М. Л. Кропивницький об’їздив зі своєю тру_пою багато міст України, Росії, Кавказу, побував у Ростові на Дону, Новочеркаську, Таганрозі, Маріуполі і у липні місяці 1891 року вчетверте прибув до Криму. Трупа розпочала перші гастролі в Керчі, де були поставлені п’єси “Наталка Полтавка”/ І.П. Котля_ревського/, “Зайдиголова”/ М. Л. Кропивницького/, “Невольник” /Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/, комедія “По ревізії”/М. Л. Кропивницького/, опера “Запорожець за Дунаєм”/С. С. Гулака-Артемовського/, потім переїхала до Сімферополя. Тут, крім названих, з великим успіхом йшли п’єси “Дай серцеві волю, заве_де у неволю”/М. Л. Кропивницького/, комедія “Чмир”/М. Л. Кропив_ницького. Завершила свої виступи трупа у Ялті у вересні місяці виставами “Наталка Полтавка”/І. П.Котляревського/, “За двома зайцями”/М. П. Старицького/, “Невольник”/Т. Г. Шевченка, переробка М. Л. Кропивницького/. Біля двох місяців перебувала в цьому ро_ці трупа М. Л. Кропивницькогов в Криму. Трудящі, передова інте_лігенція Криму з щирою любов’ю зустрічали вистам українських митців сцени. У їхній грі вони бачили зразки високореалістичного мистецтва, пізнавали життя українського народу, його визволь_ні прагнення.

З Криму М. Л. Кропивницький писав листи своїм друзям, знайо_мим, театральним діячам, які пронизані турботою про розвиток театрального мистецтва на Україні і його пропагування серед інших народів. “Чи правда, що Ви граєте в Пе_тербурзі, в Паневському театрі, – пише М. Л. Кропивницький з Ялти в листі до М. К. Садовського від 11 вересня 1891 року, – Ще з травня я клопотався про дозвіл грати в зиму в Пітері і вчора дозвіл одержав. Як же це вийде. Невже ж ми з’їдемося? Виходить п/ан/ Грессер порушив принцип, котрим досі керувався: “Не до_пускати одночасно грати в Пітері двом малоросійським трупам!..”

Будьте ласкаві, повідомте: коли розпочнете в Пітері і до якого часу маете намір там грати! Готовий до послуг.”_

Востаннє М. Л. Кропивницький приїздив зі своєю трупою в Крим у 1896 році. Гастролі відбувалися в основному в м. Севастополі з 15 вересня до ІЗ жовтня 1896 року. Репертуар трупи був значно обновлений і складався, як видно з газетних повідомлень, з 22 драматичних творів українських і російських авторів. Спектаклі йшли майже щоденно і рідко коли – через день. Артисти трупи і особливо М. Л. Кропивницький працювали з великою напругою і під_несенням. Своєю правдивою і майстерною грою вони буквально полонили севастопольських глядачів. Кожна вистава йшла при пере_повненому залі, а вихід на сцену відомих артистів і зокрема М. Л. Кропивницького завжди супроводжувався громовими оплесками.

З багатьох поставлених трупою вистав ми зосередимо увагу лише на розгляді трьох/”Олесі”, “Тараса Бульби” і “Вія”/, на які критикою давалися різко протилежні відгуки.

У 1891 році, в рік перебування в Криму, М. Л. Кропивницький написав драму “Олеся”. Цього ж року вона була подана до цензури і незабаром їй була оцінка цензором Алферакі. В доповідній за_писці СПб Комітетові Алферакі писав: “П’єса ця могла б бути до_пущена до вистави на сцені, оскільки відносно проведення власне українофільських ідей вона не бездоганна, але в ній прозирає подекуди тенденційність загальна. Так, наприклад, в ній зустрі_чаються досить пристрасні і на сцені незручні тиради про зловживвання попередніми поміщиками своєю владою, про приниження, побої і всякі несправедливості, які ними чинилися над селянами/стор. 47, 48-49-я/; заява єврея про те, що їм швидко доведеться, дякуючи утискам, тікати з Батьківщини/стор. 52/; про причини, які породжують загальне пияцтво серед простого народу/ стор.60/_злидні, бідність, малоосвіченість; про захоплення жидами і нім_цями всієї землі/стор.56-65/. Всі ці місця відмічені червоним олівцем і повинні бути виключені і в такому випадкові драма М. Л. Кропивницького “Олеся” може бути дозволена. На випадок над_рукування вказаної п’єси від автора слід вимагати абсолютно точного і ретельного виправлення правопису, якого с місцями не дотримано.”_

СПб Цезурний Комітет погодився з рецензією цензора Алферакі і звернувся в Головне управління всправах друку з папірцем за № 1110 від 29 липня 1891 року, в якому писав: “…драма Кропив_ницького “Олеся” може бути дозволена до вистави і друку, тільки з умовою виключення відзначених місць і, на випадок надрукування, при ретельному виправленні рукопису, відповідно встановле_ним правилам правопису російської мови…”_

30 липня 1891 року Головним управлінням в справах друку п’єса була дозволена до вистави._

Художнім матеріалом для “Олесі”, як і для багатьох інших творів письменника, послужила пореформена дійсність. На селі в цей час швидкими темпами зростає хижак-куркуль, під всезростаючим тиском якого розорюються не тільки дрібні селянські, а й великі поміщицько-дворянські господарства.

Ще задовго до М. Л. Кропивницького тема руйнації дворянсько-поміщицьких землеволодінь була висвітлена в російській літера_турі. Російський драматург-реаліст О. М. Островський в драмі “Светит, да не греет”/1881 р./ правдиво відобразив процес руйнування господарства поміщиці Раневої.

Продовжуючи в своїй творчості прогресивні традиції російської літератури, М. Л. Кропивницький цій темі присвячує драму “Олеся”, яку створює, на наш погляд, під певним впливом п’єси О. Островського “Светит, да не греет.” Не слід, проте, вважати цей твір М. Л. Кропивницького як цілком запозичений або перероблений. Він цілком самостійний і оригінальний. А його подібність до драми О.Островського е не що інше, як продовження й творче використан_ня М. Л. Кропивницьким класичних   зразків російської літератури.

Вплив драми О. Островського позначився не тільки на сюжеті, а й на окремих її образах. Так, типовий і для української дійснос_ті того часу образ дворянина Леоніда Загриви подібний до помі_щиці Раневої. Обом героям, до речі, немає й по 30 років. Загрива як і Ранева, – непрактична, безвольна людина, яка здатна лише витрачати чужі гроші та робити борги.

Безтурботністю, легковажністю та нерозумінням реального життя дворянин Загрива довів своє господарство до повного розорення і, подібно Раневій, продає його майже за безцінь колишньому слузі свого батька. Проте, втрата маєтків, а разом з ними і панівного становища, не турбує ні Ранєву, ні Загриву. Обидва персонажі збирають свої пожитки і відправляються в світ з ілюзорними на_діями на “краще майбутнє”.

Отже, М. Л. Кропивниць_кий розумів, що роль дврянського класу в епоху бурхливого роз_витку капіталізму в Росії закінчилася: на зміну йому ішов клас більш енергійний, більш практичний, клас “чумазих” і “глитаїв”, клас “хижих звірів”, “який з’їдає все, що трапляється на його шляху…”_

В образі Кіндрата Балтиза М. Л. Кропивницький з великою сати_ричною виразністю і гостротою малює представника нового буржуазного класу. Вирісши на сел,. Кіндрат Антонович Балтиз добре розуміє, що суспільне становище людини, яка не має дворянського стану, залежить,насамперед, від грошей. Тому, будучи ще панським слугою, він здобував їх різними шахрайськими засобами. А ставши управителем маєтку дворянина Загриви, Кіндрат Балтиз повів гос_подарство так, що більше половини панських грошей діставалось йо_му. Розбагатівши, Балтиз не тільки розпочинає самостійну експлу_атацію селянина, а й прибирає до своїх рук занепадаючі господар_ства поміщиків-дворян.

В створенні образу Балтиза М. Л. Кропивницький відштовхувався від колоритних образів українських глитаїв Йосипа Бичка_ та Герасима Калитки_. Драматург не тільки не приховує внутрішнього зв’язку між цими образами, а й навіть підкреслює їх багатьма рисами,

Взявши по закладній маєток і землю Загриви, майже за безцінь, Балтиз, подібно Йосипу Бичку, щоб не випустити жертву з рук “впадав до ніг, повзав, догоджував, плакав…”_, обіцяючи дворянинові доплатити і за маєток і за землю, аби тільки він за_лишив їхню нотаріальну справу непорушною.

Коли ж згодом закладна набрала “законної” сили, глитай відмо_вився від своїх слів, а плазування біля ніг Загриви, пояснив тим, що : “Панам дуже подобається, щоб перед ними повзать навко_лішках та слізьми їм ноги обливать. Хлібом їх не годуй, тільки кланяйся їм!… Повзав і я перед вами, ну і виповзав…. і кожен раз буду вам за те вдячний…”_

Тонкий психолог, що прекрасно вивчив характер відмираючого дворянського класу, Балтиз за півціни прибирає до рук господарем тво дворянина Леоніда Загриви. Крім того, він скуповує по дешевій ціні землі селян і поміщиків, розорених у процесі капіталістичного розвитку, і стає, таким чином, можновладним господа_рем неозорих ланів.

Методами наживи, як зазначалось, Балтиз нагадує Йосипа Бичка. Але за розміром свого господарства він стоїть ще в одній шерен_зі з попередником Терентія Пузиря,_ жорстоким і надзвичайно скупим хижаком Герасимом Калитко.

Порівняння постатей Балтиза і Герасима Калитки підтверджує цю думку. У Балтиза, як і в Калитки, немає в житті інших інтере_сів, крім наживи, здобуття “капіталів”. З цією метою обидва пер_сонажі застосовують у своєму господарстві досконалу систему ви_зиску. Як і Калитка, Балтиз ставить у повну залежність від себе не тільки своїх наймитів, а й увесь трудовий люд села. Доки лю_ди діждуть нового хліба, Балтиз не дає їм пухнути з голоду свої_ми позичками борошна, пшона, картоплі. Але по врожаю він за це “відвертає вдвоє”.

Безчесний, жорстокий, обмежений, хитрий і користолюбивий гли_тай весь свій сімейний побут, все своє життя підкорив лише інте_ресам “рощоту”, грошей. Жадоба збагатитись якомога більше і якнайшвидше цілком опанувала Балтизсм, перетворилась, як і в Калитки, на пристрасть.

Застосувавши складнішу і ширшу систему визиску, Кіндрат Бал_тиз нажився скоріше від Йосипа Бичка і зрівнявся своїм господарс_твом з Герасимом Калиткою. Але цього йому замало. Він, як і Калитка, мріє загарбати стільки земель, щоб про нього знали не тіль_ки в повіті та окрузі, а навіть в “губернії”.

Драмою “Олеся” М. Л. Кропивницький, як бачимо, повернувся до проблеми, порушеної ним у “Глитаї”, пов’язавши її з рядом нових суспільних питань. Тут зображено і процес часткової ліквідації дворянського землеволодіння і зростання сільського куркуля.

Разом з тим, драматург в образі дочки Балтиза Олесі показує і промінь світла в цьому темному царстві наживи і експлуатації. Олеся – розумна і допитлива дівчина. Вона багато читає. У проти_вагу своєму батькові, натурі розпутній, грубій і черствій, Олеся жаліслива і повна бажання допомогти близьким. Такі погляди на суспільне життя, природно, приводять до того, що Олеся не може спокійно спостерігати брудні справи свого батька. Сором за своїх батьків – експлуататорів спричиняє їй глибокі моральні страждан_ня, але порвати з ними вона ще неспроможна, це понад її сил.

Образом Олесі М. Л. Кропивницький підніс важливу проблему формування і зростання позитивного героя 80-90-х р.р., але роз_в’язати її до кінця не спромігся. Тому драматург і не змалював у п’єсі майбутню Олесю, яка за його задумом повинна була б стати активним борцем проти капіталістичної дійсності, проти жостокої експлуатації людини людиною.

Причиною цієї невдачі слід вважати пильність царської цензу_ри, яка особливо ретельно слідкувала за М. Л. Кропивницьким у ці роки, примушувала його пом’якшувати ідейне спрямування своїх творів, а також і окремих образів.

Сучасна драматургові критика справедливо відзначала, що в розглядуваній драмі     М. Л. Кропивницького з великою силою і майс_терністю змалювано “куркуля-глитая, а сама “П’єса розумна і б’є по хворобливих місцях сучасності”._

Одноразово критика відзначала що, незважаючи на те, що в “Оле_сі” “…оточення передано яскравими, типовими рисами, все ж драма Кропивницького “…краще задумана, ніж виконана. В ній е довготи і зайвий мелодраматизм, місцями вона надто сентиментальна…”_

Не з усіма зауваженнями критики можна погодитись. Читачеві чи глядачеві впадає в око подія в драмі, яка має скоріше винят_ковий, ніж типовий характер – моральне переродження Балтиза під впливом кількох хвилин боязні за життя своєї коханої дочки. Чи може переродитись така черства, така зашкарубла людина, як Кіндрат Балтиз? Чи може куркуль гроші проміняти на людяність, на чуле ставлення до людей? Ясно, що ні.

Надавши образові Балтиза в кінці п’єси мелодраматичних рис, М. Л. Кропивницький тим самим відійшов від правдивого зображення куркуля пореформеної доби. Одначе, ця подія в п’єсі аж ніяк не домінує над основною її темою – викриття хижацьких методів нажи_ви сільбького буржуа, з якою автор бездоганно впорався.

Кінець драми, як бачимо, штучний. Але і в цьому повинний не автор, а цензура, бо з іншою кінцівкою цензурний комітет не дозволяв п’єсу до вистави з друку.

.Сценічна доля п’єси не блискуча. В дореволюційний час вона виставлялася лише в театрі М. Л. Кропивницького, який за спогадами І. О. Мар’яненка психологічно-тонко виконував роль Кіндрата Балтиза.

“… на сцені з’являється Кіндрат Антонович Балтиз – Кропив_ницький. Він у широкому парусиновому підпаяному костюмі та вишиваній сорочці. Сивувате волосся з невеликою лисиною, вуса, круг обличчя коротко підстрижені бакени, виголено тільки підборіддя. Вся постать кремезна. Тримається статечно, але просто, невиму_шене, без зазнайства. Це людина, що добре знає життя, але знає також і собі ціну, знає, що за гроші його основуватимуть і вклонятимуться йому.

Дуже стримано подає тексти Марко Лукич, спокійно й вільно ллється його мова. Рухи і жести стримані і виразні. Але при всій своїй стриманості він емоційно наповнений.”_

Ще й сьогодні в окремих працях про М. Л. Кропивницького зустрі_чаються нарікання авторів на недостатню сценічність і слабку ком_позиційну стрункість п’єси “Олеся”. Відомий корифей українсько_го театру І. О. Мар’яненко зазначає, що: ” Майже вся роль Олесі побудована не на дійовому протесті, а на довгих розмовах-скаргах та наріканнях. Ця драматургічна вада в дуже цінній своєю темою і основною думкою п’єсі була причиною того, що “Олесю” виставля_ли здається, тільки в театрі самого автора/ тобто М. Л. Кропивницького – П.К./ та в театрі Суслова”._

В п’єсі “Олеся”, звичайно, є композиційні вади і творчі прорахунки автора. Одначе “Олеся” в Криму йшла з надзвичайно великим успіхом, а композиційно спектакль М. Л. Кропивницький будував і оформляв бездоганно. Він, очевидно, усував з п’єси все те, що вимушено вставляв для цензури. І спектакль звучав лагідно і стру_нко. Кримські рецензенти захоплено відгукувалися на виставу і помічали зроблені автором зміни. Як і завжди, вони високо оціню_вали артистичну майстерність М. Л. Кропивницького.

” Бенефіс талановитого артиста й антрепренера гостюючої у нас в Севастополі малоросійської трупи М. Л. Кропивницького, пройшов з великим успіхом. Поставлена п’єса “Олеся” належить до числа найбільш вдалих і, якщо можна так висловитися, “ідейних” творів шановного автора”, – писав рецензент газети “Крымский вестник”, – В ній виведені представники нового села, де з одного боку схо_дить зі сцени тип старого поміщика, в особі Леоніда Петровича Загриви, і розквітає розкішним цвітом тип нового – чумазого. П’єса, настільки нам пам’ятається, раніше була значно більше розтягнута, але тепер зайві довготи скорочені, і дякуючи цьому вона значно виграє. Всі виконавці були на своїх місцях,- а та_лановита гра Кропивницького, який відмінно провів роль Балтиза, викликала немало оплесків. Публіки в театрі зібралося дуже багато.”_

Не всі, проте, рецензії на вистави трупи М. Л. Кропивницького, яка гастролювала в Севастополі, були схвальними. Окремі рецен_зенти намагалися перешкодити пропоганді української культури в Російської імперії. Вони огульне ганьбили трупу, вистави, намагалися вик_ликати у глядача ненависть не тільки до спектаклів трупи М. Л. Кропивницького, а й до всього українського. Об’єктом нападок була обрана комедія М. Л. Кропивницького “Вій”/1895 р./, яка є переробкою широко відомої повісті М. В. Гоголя під такою ж самою назвою. Творчо скориставшись головними сюжетними ситуаціями по_вісті М. В. Гоголя, М. Л. Кропивницький написав досить вдалий твір, який посідає визначне місце в українській класичній драма_тургії.

М. Л. Кропивницький був глибоким знавцем і невтомним збирачем народної творчості. Вона рясніє в кожному його творі.”Вій” побу_довано виключно на народних переказах і легендах. М. В. Гоголь писав у своїй примітці до повісті, що вона “є колосальне творін_ня простонародного уявлення… Вся ця повість є народним перека_зом. Я не хотів ні в чому змінити його і розповідаю майже в такій же простоті, як чув.”

Розроблюючи фольклориний сюжет, М. В. Гоголь, проте, як пись_менник-реаліст, вплітає в нього і картини реального життя народу. Реалістичну тенденцію письменника творчо продовжує М.Л. Кропивницький. В його творі на перший план виступають не демонічні істоти, а люди, їхне життя, побут, звичаї.

Головний герой комедії – філософ Хома Брут, син невідомих батьків. Назважаючи на вченість, він разом з іншими своїми това_ришами/бурсаками/ поневіряється по світу в пошуках шматка хліба. Його мало цікавлять релігійні догми, які закликають до аскетичного способу життя. Хома скрізь, де тільки трапляється можливість порушує їх. І це робить він, звичайно, не з якогось випад_кового збігу обставин, не з “небесного” життя, а з великої любо_ві до земного. Хома Брут не робить навіть спроб стати носієм хо_дячої релігійної доброчесті, оскільки “святе життя” гнітить йо_го, сковує.

В такому тлумаченні постає в комедії М. Л.. Кропивницького об_раз філософа Хоми Брута, так він подавався артистами і на сцені.

На запитання сотника: “Ти….мабуть, відомий святим життям й богоугодними ділами?” Хома відповідає: “Хто? Я?… Бог з вами, пане!… та я, хоча воно не зручно й говорити, ходив до бублей_ниці саме проти страстного четверга”.

Особливо колоритно виписана драматургом сцена перебування Хоми Брута в церкві, де він з наказу сотника повинен читати пса_лтиря над його померлою дочкою, що “зналася з нечистою силою” Ось Хома вирішивши глянути на покійницю, іде до кафедри, повіль_но повертає голову в бік померлої і пізнає в ній відьму, що їз_дила на ньому.

Страх охоплює Хому невимовний. Незабаром на нього насуваються ще грізніші страхіття. Образ Хоми Брута подається у творі в щільному сюжетному зв’язку з іншими персонажами, зокрема бурсаками, козаками, перекупками та іншими постатями, які є людьми своєї епохи з властивою тільки їм мораллю, поведінкою, вчинка_ми, звичаями.

Дещо окремішно перебувають у комедії персонажі – представни_ки так званої “нечистої сили” – відьма, чорти, різні чудовища. Вони виписуються драматургом в дусі переказів і народних легенд. Вій, наприклад за народними повір’ями є найсильнішою демонічною істотою. Адже, коли відьма не могла впоратися з філософом, вона покликала Вія. За п’єсою, як і за народними переказами, у Вія повинні бути вії до землі, залізна хода, а руки – немов коріння.

Твір цей М. Л. Кропивницький писав для сцени, яку він добре знав. Тим-то в ньому є чимало прямо-таки сценічного матеріалу, а сама: прекрасні, хвилюючі, романтично забарвлені картини, які сприймаються просто і легко.

“Вія” у постановці трупи М. Л. Кропивницького всюди супровод_жував великий успіх. Тепло сприйнятий він був і севастопольцями, які лавиною сунули до театру. Однак один із горе-дописувачів шельмував на сторінках газети “Крымский Вестник” цю славнозвіс_ну виставу, яка вабить і вимогливих глядачів”. “Взагалі, – писав він, – враження від усього “Вія”… непроглядна туга і нудьга”, а в кінці рецензії сам собі заперечуючи, каже, що “назва п’єси/ а отже і сама вистава – П.К./ привернула , масу публіки, що біля каси був прибитий давно небачений квиток з написом, що всі місця продані.”_

Такі суб’єктивно-негативні виступи в пресі були, слід відзначити, поодинокими і вони ажніяк не могли похитнути того міцного авторитету і поваги, які здобула трупа М. Л. Кропивниць_кого у глядачів міста і передової інтелігенції та трудового населення Криму.

Реалістичне мистецтво театру М. Л. Кропивницького набуло у Криму такої слави і популярності, що уже в 90-х роках XIX ст. його почали наслідувати щирі прихильники українського слова. В багатьох кримських містах і, навіть, окремих військових частинах організовуються аматорські театральні гуртки, які успішно вистав_ляють твори українських авторів.

Один із українських антрепренерів Деркач, який зимовий сезон 1898 року арендував у м. Сімферополі театр, після закінчення гастролей російської трупи Строева-Плотіна, ставив силами місце_вих аматорів українські спектаклі і сам брав у них участь, вико_нуючи відповідальні ролі._ В наступному 1899 році сімферополь_ські аматори, як повідомляла газета “Салгир”, здійснюють поста_новку опери І.П. Котляревського “Наталка Полтавка”._

До послуг аматорів вдавалися інколи навіть театральні товарис_тва, зокрема трупа антрепренера Петрова-Докучаева, яка в січні місяці 1900 року гастролювала в Сімферополі. У виставі “Наталка Полтавка” І. П. Котляревського, яка відбулася 19 січня 1900 року, роль Наталки виконувала не артистка трупи, а член місцевого ама_торського гуртка молода дівчина Гурина. Своєю грою вона здивува_ла глядачів і рецензентів. “19 січня в сімферопольському дворян_ському театрі, – писала газета “Салгир”, – поставлена була малоро_сійська оперета Котляревського “Наталка Полтавка”, в якій голов_ні ролі виконувалися місцевими молодими прихильниками мистецтва.. Ми були вражені щирою, цілком чуттєвою грою п-ні Гуриної у відпо_відальній ролі дівчини Наталки, яка виявила і свою чудову гру і своїм симпатичним співом здібності таланту і цілком солідні голо_сові дані.”_

В лютому місяці цього ж року аматори військових частин вистав_ляють українські п’єси. “В неділю, 6-го лютого, в приміщенні учбової команди 51-го піхотного полку, за ініціативою завідуючого поручика Мойсеева, було дано, – повідомляє дописувач газети “Салгир”, – спектакль, в якому брали участь нижні чини полку: рядовий Малаков і вільнонаймані учбової команди, що виступали як в чоловічих, так і в жіночих ролях.

“Поставлені були дві малоросійські п’єси: “Бувальщина” і “До_світки”. Спектакль в основному пройшов цілком задовільно і при_ніс велике задоволення публіці, яку становили майже всі офіцери полку з своїми родинами. Є чутки, що на масляну пропонують влаш_тувати подібний спектакль, поставивши малоросійську драму “Гайдамаки.”_

Українське аматорське мистецтво в Криму, після виступу трупи М. Л. Кропивницького, зокрема у Сімферополі, набуває такої попу_лярності і поширення, що виникає необхідність заснування това_риства “аматорів малоросійського драматичного мистецтва.”_ Йо_го керівником обирається колишній режиаер трупи М. П. Старицького М. С. Щербина, а хормейстром якийсь Задатків._

Силами аматорського гуртка М.С. Щербини не лише на сцені сімферопольських театрів, а й клубів успішно ставляться п’єси І. П. Кот_ляревського “Наталка Полтавка”,     Г. Ф. Квітки-Основ’яненка “Сватан_ня на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”,                     Т. Г. Шевченка “Назар Сто_доля”, М. Л. Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” та інші твори.

Активізація і зростання аматорського руху в Криму спонукає до заснування в Сімферополі українського театрального клубу, де зосереджувалися головні сили аматорів і виставлялися з дотриму_ванням правил реалістичного сценічного мистецтва найкращі й най_поширеніші твори української класичної драматургії, серед яких чільне місце займали драми М. Л. Кропивницького. Цей клуб був школою сценічної майстерності українських крим_ських аматорів. В ньому починали свою театральну діяльність ба_гато майбутніх акторів, які уже після жовтневого державного перевороту в Російській імперії працювали не тільки в українських, але й російських театрах.

Театр М. Л. Кропивницького відіграв визначну роль у становлен_ні і розвиткові реалістичного вітчизняного сценічного мистецтва. Своїм геніальним акторським хистом і драматургічною діяльніс_тю М. Л. Кропивницький утверджував на сцені зразки справді народ_ного мистецтва, яке без вигадок і прикрас правдиво і колоритно відображало життя, побут, звичаї українського села різних істо_ричних періодів. Гострі соціальні колізії і викликані ними душе_вні переживання героїв пронизували всі спектаклі театру, якими захоплювалися глядачі України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Литви, Польщі, Росії та інших країв.

Долаючи жорстокі урядові утиски, почасти терплячи неймовірні матеріальні нестатки, реалістичний театр М. Л. Кропивиицького не зами_кався у національних рамках. Своїми виступами за межами України М. Л. Кропивницький зі своїми трупами пропагу_вав передове мистецтво свого народу. Висока, реалістична і виключно оригінальна сценічна практи_ка театру М. Л. Кропивницького докорінно змінювала обличчя бага_тьох театрів, труп. Це особливо помітно на діяльності кримських дореволюційних труп, які лише під впливом сценічного мистецтва корифеїв українського театру та кращих російських театральних товариств, зокрема московських і петербурзьких, зуміли подолати штучне награвання і прем’єрство і утвердилися, зрештою, на засадах реалізму.

 

 

Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі Глитай або ж Павук, –

Та знов, мов крила, міліони рук

Стрічають плеском ім’я – Кропивницький.

/М. Рильський “Пам’яті Марка Лукича Кропивницького”/._

Велика заслуга М. Л. Кропивницького як драматурга і театрально го діяча полягає в тому, що він він уже в другій половині XIX ст. заклав своїм театром міцний фундамен для розвитку в Криму реалістичного українського сценічного мистецтва. . На сценах кримських театрів як професіональних, так і самодіяльних часто виставляються і твори славетного українського драматурга-класика, а з заснуванням в Сімферополі в 1955 році Кримського обласного українського музикально-драматичного театру вони май_же щорічно входять до репертуару. Уже в свій перший театральний сезон на сцені театру успішно виставляється п’єса М. Л. Кропив_ницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. А взагалі за своє майже двадцятирічне існування цей наймолодший театральний колектив на Україні здійснив біля 1000 вистав п’єси “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, яку бачило майже все населення Криму.

Довгі роки на сценах театрів Криму силами колективу артистів Кримського українського музикально-драматичного театру виставля_лася і друга широко відома п’єса М. Л. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. У виставі брали участь провідні артисти театру.

Життєвий образ дівчини Оксани створила артистка Н. Сороката. Вона ніби злилася з безталанням своєї героїні і правдиво передає її переживання . Роль Бориса Воронова грав артист К. Мізік, який зумів талановито й правдиво передати двоїстіть душі цього ліберального інтелігента. Артист С. Сорокатий створив вдалий образ міщанина-шевця Гордія Поваренка, в якому, як у фокусі, відбива_ються огидні риси капіталістичного суспільства. Колоритною була покоївка Текля у виконанні артистки В. Петренко.

Чарівні образи простих людей створили артисти В. Вереміенко /Степан Кугут/ і П.Тахтаев/Максим Хвортуна/. Добре справились зі своїми ролями й артисти В.Воронович/поміщик Воронов/, А.Харшова/дружина поміщика/, А.Бізев/Горнов/, М.Коломіець/Охрім/, Г. Суботня/Соломія/. Майстерно і зі смаком виконане художнє офор_млення/художник А.Казаков/. Мелодійні українські пісні й народ_ні танці доповнювали спектакль, відбивали побут і складне та протрічливе життя українського седа другої половини XIX ст.

“Вистава, – відзначалося в рецензії на спектакль, – створена колективом українського театру, служить хорошим зразком творчого освоєння української класичної спадщини. Розповідаючи про важке минуле, спектакль викликає у глядача ще більшу любов до радян_ської Вітчизни, де назавжди знищена експлуатація людини людиною.”_

Великою популярністю серед кримських глядачів користувалася вистава М. Л. Кропивницького “Вій”/ переробка повісті М.В. Гоголя під такою ж самою назвою/. Прем’єра спектаклю відбулася 16 лютого 1958 року у приміщенні обласного українського музикально-драматичного театру, в якій взяли участь артисти П. Шаповалов/Хома Брут/ М.Андрусенко/Тиберій Горобець/, І. Аніпрієв/богослов Тит Халява/, Г.Паньківська/няня/, А.Бізев/сотник/, С.Сорокатий/хорунжий/, В.Подрезенко/шинкар/, Н.Єрьоміна/шинкарка/, В.Колодуб/Вій/. З великою рецензією на виставу виступила газета “Радянський Крим”, яка відзначала, що: “Спектакль тримає глядача весь час у напру_женні, але не перевтомлює його. Як видно, колектив театру сер_йозно готував виставу, усвідомлюючи, що пропагування класичної спадщини – справа надзвичайно почесна і відповідальна.”_

“Вій” виставлявся артистами українського театру майже у всіх містах і районних центрах Криму й завжди користувався великим успіхом.

Бурхливими оплесками сприйняли глядачі п’єсу М. Л. Кропивницького “Хоть з мосту та в воду головою”, сюжет якої запозичено з комедії Ж. Б. Мольера “Жорж Данден”. Але свій твір український драматург наснажив національним колоритом, звичаями, побутом, перенісши дію повністю на український грунт.

…Багатому землевласникові “мужичого коліна” Харькові Мандриці заманулося поріднитись із “справжніми” панами, щоб вивести свій рід у дворяни. Саме з цією метою, а не через велике кохан_ня, він одружується з примхливою і легковажною дочкою родовито_го пана Кочержинського – Зізі. Заради чинів і грошей створюєть_ся штучна сім’я, в якій подружжя є, власне, людьми чужими, з діаметрально протилежними поглядами на життя. Вайлуватий туго_дум Харько поринає у господарські справи, а його спритна дружина швидко знаходить собі розвагу в особі пана Закрутька – Одвертинського. Харько намагається її спершу присоромити, а потім приборкати з допомогою тестя і тещі, але завжди потрапляє в ку_медне становище. Доходить до того, що Зізі разом із своєю прис_лужницею Лукеркою обвинувачує Мандрику в подружній зраді і вно_чі виганяє його з хати. Харько не знаходить іншого виходу з скру_тного становища, як “шугнути з мосту в воду головою.”

Такий невибагливий драматургічний твір, якому бракує ускладне_ного сюжету, ситуацій, картин, легко було б зіграти в побутово_му плані, звівши всю дію лише до тривіальної історії. Заслуга колективу артистів Кримського українського музикально -драматич_ного театру і режисера Є. Бойка полягає в тому, що вони зуміли відчути внутрішню суть кожного образу, кожної,  хай навіть най-коротшої, сцени, задумалися над психологією характерів, поста_ралися відтінити соціальний смисл комедії. І глядач розуміє вищість і благородство моралі людей праці над потворною мораллю експлуататорів та їх прислужників.

Вдало було дібрано у спектаклі виконавців головних ролей. Артиста Миколу Андрусенка глядач знає, як оригінального і само_бутнього майстра гумористичної деталі. Саме ці риси його артис_тичної індивідуальності повністю розкрилися у виставі. В ролі Харька артист ліпить образ не прямолінійно, не натуралістичне, а наголошує на суперечливості натури і поведінки свого героя, який, хоч і розбагатів і тягнеться до панів, але ще остаточно не порвав з трудовим народом, його звичаями. Тому Харька і відштовхують панська мораль, панські примхи. Але порвати з панами він уже не може, це понад його сил, хоч він і усвідомлює, що з дружиною-дворянкою йому сім’ї не побудувати й не вивести свій рід у дворяни. Простакуватість і довірливість мирно вживаються в душі Харька з жорстокістю до підлеглих.

Пані Зізі/артистка А.Кашперська/ здається при першому знайомстві привабливою, безпосередньою, одухотвореною. Але з кожною наступною сценою артистка поступово розкриває мораль цієї пані, яка ненавидить не тільки свого простакуватого чоловіка, а й усе “мужиче”, усе те, що створене народом.

Глибоко зрозуміли свої ролі артисти В. Прохасько і В. Петрен_ко. В їх виконанні пан і пані Кочержинські – нероби, які живуть за рахунок праці інших. Їх вчинками, поведінкою керує дворянсь_кий гонор, який, у поєднанні з капіталом багатого селянина Харька Мандрики, має силу в суспільстві жмикрутів і лихварів.

Нелегку роль виконував артист І. Бурменко. Йому довелося ліпи_ти образ панка -гульвіси Закрутька-Одвертинського, в якому, як у фокусі, відбилися огидні вади експлуататорського суспільства. Артист творчо підійшов до виконання ролі, детально продумав пове_дінку свого героя. Не тільки “солодкуватими словами”, але й ба_гатою мімікою, точними рухами артист вдало і правдиво передає порожнечу душі, вбогість розуму, егоїзм і боягузливість персона_жу. Спектакль “Хоть з мосту та в воду головою” писала газета “Кримська правда” : “…радуючи глядачів, свідчить про те, яке благотворне звернення до чудової спадщини класичної української драматургії.”_

Поемою великого сина України Тараса Григоровича Шевченка “Титарівна”, талановито інсценізованої М. Л. Кропивницьким, розпо_чав в 1964 році театральний сезон Кримський український музично-драматичний театр.

…У підвечірню пору біля оранди веселиться сільська молодь. Під мелодійні звуки старої кобзи хлопці і дівчата хвацьке утина_ють козачка. В центрі кола – гордовита красуня Настя – дочка церковного старости/титаря/ Трохима Рокоти. Це для неї замовляють музику парубки, щедро обдаровуючи золотими дукатами старого посивілого кобзаря. І лише один бідний парубок стоїть осторонь. Та ось і він, почухавшши потилицю і вдаривши шапкою об землю, запрошує на танець Настю.

На якусь мить все навколо завмерло. Мов у герці стикаються представники полярних класів. Настя прилюдно насміялася з Мики_ти, зухвало відрізавши йому: “Відчепися, пройдисвіте. Хіба тобі наймичок не стало?” Згодом панська мораль поступається власти_вим звичайній людині почуттям. Настя до нестями закохується в Микиту, таємно зустрічається з ним і незабаром народжує від нього дитину.

Майстерно виліплює складний образ Насті артистка Ж. Фадеева. У перших сценах вистави Настя життєра_дісна, самозакохана панночка, яка добре знає ціну своєму становищу. Вона виділяється серед подруг вродою, коштовним вбранням. Палаючі її очі сповнені енергії, життєвої завзятості. Справжня любов оволоділа нею. Настя розуміє, що багаті батьки ніколи не погодяться на шлюб з бідним Микитою. А вона жити без нього не може. Настя весь час живе притаєним від усіх коханням. І глядач беззастережно вірить у щирість і непідробність почуттів героїні, яка ластівкою лине до свого милого, щоб тільки почути його голос, його слово.

Сильне враження справляє остання сцена, коли Настю судить громада за “вбивство” власної дитини, яку вона впустила в колодязь. Ніби в забутті стоїть Настя біля щойно виритої моги_ли. Вона не прохає помилування. Блідими губами ледве шепоче ос_танні в її житті слова: “… я, нескаяна грішниця”, і тутже, на очах батьків і односельчан, помирає.

Великого емоційного впливу наглядача артистка досягає зво_рушливою грою та силою свого таланту.

У стриманій реалістичній манері, без зайвого притиску артист В.Дідусенко створює образ бідного парубка Микити. Благородні риси характеру героя, його людяну душу артист розкриває посту_пово. На вечорницях Микита мовчазний і сором’язливий, тримаєть_ся якось осторонь. І це зрозуміло: він соромиться своєї біднос_ті, у нього сіра свита. Але глядач відчуває, що в цій натурі закладена велика внутрішня сила. Микита всім своїм єством ненавидить кривдників – багатіїв і плекає велику любов до трудово_го народу.

Серед козаків Запорізької Січі Микита виростає у справжнього героя, який до останньої краплини крові боронить рідний край від ворогів. Він загартовується і усвідомлює, що все панство нищити треба. Відчувається, що Микита так поступив би і з сот_ником Трохимом Рокотою, незважаючи на те, що палко кохає його дочку.

Безперечною вдачею артистки Н.Сорокатої є роль матері Микити. Ось нещаслива, беззахисна жінка плаче за сином, який пішов на Січ. В її голосі відчувається ридання всієї України, трагізм її обездоленого народу.

Колоритними є й інші образи спектаклю. Серед них виділяються старий козак Свирид Глоба/артист К.Мізік/, сотник Трохим Рокота /артист Б.Жадановський/, бандурист Явдоким/ заслужений артист УРСР М.Новик/, син багатія Гаврик/ артист Л.Ніконенко/. Артисти В.Орловський,О.Григораш, які виконують ролі старих козаків Ходулія і Деркача, вміло користуються гумором, гротеском, а по_чати й шаржем для створення цих комедійних постатей.

Тепло сприймали глядачі гру артисток: Л. Науменко /Степанида/, В. Петренко /Худоліїха/, Г. Ковалюк/Тетяна/, Л. Занчевської / Морозиха/, Н.Аврамової /Лепестина/.

В 1969 році колектив артистів Кримського українського музично-драматичного театру підготував і показав комедію М.Л. Кропивницького “Пошились у дурні”/1882 р./, яку за силою впливу на глядача можна порівняти з творами живопису. Її, як і зворушливу картину, можна дивитися багато разів і весь час знаходити розвагу і насо_лоду.

Вистава добре продумана режисером Є.Бойко. В ній все просто, природньо, всі картини випливають з однієї комедійної си_туації, заснованої на народних оповіданнях про долю батьків, які мають багато дочок. Але й такий невибагливий сюжет письменник підпорядковує соціальній меті, порушує важливі проблеми етики і моралі різних прошарків класового суспільства. Він висміює корис_толюбство, хтивість і жадібність міщан Максима Кукси і Степана Дранка, яких без особливих труднощів ошукують, пошивають у дурні їхні наймити Антон і Василь.

Обмежені багатії не в змозі збагнути тонкого, а почасти й дош_кульного та іронічного дотепу своїх наймитів, які “щиросердно” зізнаються, що вони ненавидять жінок, а не тільки байдужі до них. ” Я, – каже Антон Максимові Куксі, – як побачу молодицю, а найпаче дівчину, то так мені з душі і верне, мов муху проковтнув… А ваших дочок ненавидю через те, що ви мені, хазяїн, дуже полю – бились, і жаль мені вас, просто біда, як жаль, що ви так з ними бідкаєтесь!…” Антонові й Василеві вдається приспати батьківсь_ку пильність Кукси і Дранка і, всупереч їм, одружитись,зрештою, з їхніми дочками Оришков та Горпиною.

В сценічних знахідках акторів е те відчуття міри, той смак, які не можуть не х захопити глядачів. З цього погляду чи не най- ] цікавішою е постать міщанина Максима Кукси, блискуче виліплена талановитим артистом Миколою Андрусенком. Його Кукса ніби увібрав у собі міщанську пилюку багатьох віків і ніяк з неї не виборса_ється. Це своєрідний і оригінальний тип епохи капіталізму. Подібно до древнього Данілея Кукси, який “за купця в Остер отдав свою дівку”, Максим теж иідшуковуе для своїх дочок женихів з достат_ками. Його вже більшою мірою цікавлять гроші, ніж чини дворянсь_кі. Коли б, розмірковує він, “… до Антонової вроди та грошей хоч рублів п’ятсот, та волів пар зо три, та земельки… От би зятем був би!…” Прагнення до наживи, нагромадження капіталу в Максима Кукси сильні, але він їх ще якось приховує своєю зов_нішньою безжурністю. Інколи своїм куцим розумом він не може збаг_нути всього того, що діється навкруги. В образі Максима Кукси артист ніби вібрав й вдало передав вади міщанського коліна нової епохи. Для зображення такої складної і суперечливої постаті ар_тист застосовує різноманітні сценічні прийоми, починаючи від гри_му, відповідних рухів і міміки для кожної мізансцени, тембру го_лосу й підстаркуватої осанки персонажа, який не квапливо й ніби без діла човгає по сцені й силкується серйозно розмірковувувати над дріб’язковими питаннями, що викликає закономірно у глядачів сміх.

У виконанні артиста І. Бурменка заможний міщанин Степан Дран_ко, незважаючи на деяку подібність драматичних ситуацій з Куксою, наділений іншими рисами характеру, душевним складом і темперамен_том. В однотипних ситуаціях ці персонажі поводяться по-різному. Кукса – стримано, а Дранко – навпаки. Він інколи, навіть, хапа_ється за дрючок, щоб утихомирити дочку. Й такі замахи у Степана Дранка – не випадкові, а е системою його домашнього виховання та поводження з наймитами. Дещо черствий, крикливий і гарячкува_тий Дранко потрапляє в становище тотожне з Куксою і вимушений віддати свою дочку теж за наймита, який в нього служить.

Образи наймитів Антона і Василя виконують артисти В. Клименко і О. Шейко. Кожну картину, сцену і навіть невеличкий епізод вони підпорядковують завданню внутрішнього розкриття світу героїв, наголошуючи на їхній кмітливості, чесності, працьовитості. І

глядач щиро симпатизує розумним і спритним наймитам, які вже по_чинають усвідомлювати своє становище в суспільстві, розуміти, що без них багаті нічогісінько не варті.

М’яко, вдумливо і разом з тим надзвичайно чітко ліплять образи дівчат Оривки і Горпини артистки А. Кашперська і Л. Січкар. Кожна в своїй манері послідовно розвивають думку про те, що соціальні умови експлуататорського суспільства вкрай негативно позначають_ся на долі жінки – трудівниці, яку можна силоміць одружити і ска лічити життя на весь вік. Але героїні комедії якоюсь мірою самі намагаються влаштовувати своє життя. Всупереч батькам вони одру_жуються з вродливими парубками, які працюють у їхніх батьків най. митами.

Привертає увагу і постать писаря Скакунця у виконанні артиста С. Ботвини. Його прізвище так імпонке персонажеві, який весь час перебуває в русі, весь час скакає за зайвим карбованцем. Типовим є і захожий чоловік Нечипір/артист Л. Никоненко/. Скромна манера виконання, акторська витриманість змушують глядачів зацікавити_ся долею цієї людини, яку випадково Кукса і Дранко приймають за поважного жениха з міста.

У виставі тонко й тактовно відтворено національний колорит зі всіма його побутовими деталями і атрибутами. І в цьому, зви_чайно, заслуга художника Ю. Чурсіна й диригента М. Магальника. Вдало вмонтовані у виставу балатні сценки. Вони пожвавлюють і прикрашують дію, одухотворяють образи.

Вистава “Пошились у дурні” – це значне досягнення колективу акторів Кримського українського музично-драматичного театру, яким пишаються глядачі.